Тетяна Жилаєва має за спиною понад 500 турнірів в ролі судді та представляла Україну на престижному Hip Hop International у Лос-Анджелесі. Її досвід — це не лише техніка, а й глибоке розуміння культурного контексту. Вона впевнена: правильний танець — це наша зброя, наш спосіб комунікації та інструмент для створення майбутнього.
Свого часу у Запоріжжі вона заснувала найбільший танцювальний клуб «Діссет», який став центром розвитку молоді. У 2022 році Тетяна планувала організувати своє життя у Києві — столиці, що відкривала нові горизонти для творчості, викладання та розробки освітніх програм. Вона вже почала працювати в ліцеї №157, де впроваджувала сучасні підходи до хореографії. Але війна внесла свої корективи. Замість нової студії — валізи. Замість мрій — евакуація. Польща, Португалія, Америка — кожна країна стала тимчасовим притулком, але не зупинила її професійний шлях.
«Я не могла залишити танець. Це не просто робота — це моя ідентичність. І навіть у нових країнах я знаходила способи викладати, судити, ділитися досвідом», — ділиться хореографка.
— Тетяно, розкажіть, як почався ваш шлях у танці?
— Мені було п’ять років, коли я вперше вийшла на сцену. Це був дитячий виступ, але я пам’ятаю, як ці кілька хвилин змінили моє самосприйняття. Танці стали моєю формою мислення, моєю мовою… Я не просто рухалася — я розповідала історії тілом.
З роками це перетворилося на глибоку професію, щоденну практику та дисципліну, яка формує не лише техніку, а й характер. Я вважаю себе професіоналом, бо пройшла всі етапи — від учениці до викладачки, від учасниці до судді, від мрійниці до засновниці власного клубу.
— Свого часу Ви створили танцювальний клуб у Запоріжжі. Що це був за простір?
— «Діссет» — це не просто клуб. Це була екосистема, де діти та підлітки могли знайти себе, розвиватися і зростати в культурі танцю. Ми працювали з різними стилями, але головне — ми виховували через танець. Я спостерігала, як сором’язливі діти ставали лідерами, як ті, хто не вірив у себе, починали перемагати на турнірах. Ми були найбільшим і найпопулярнішим клубом у Запоріжжі, і це не лише про цифри — це про довіру, яку нам висловлювали родини, про спільноту, яку ми створили.
— Незадовго до початку повномасштабної війни ви планували переїхати до Києва.
— Так, я не тільки планувала, але й вже почала викладати в ліцеї №157, створюючи нову освітню програму, адаптовану до сучасної хореографії. Київ був логічним кроком — столиця, більше можливостей, нові проєкти. Але війна все змінила. Я не просто змінила місто — я змінила країну. Це був важкий вибір, але необхідний. Я мусила думати про безпеку, про майбутнє, про те, як зберегти себе і свою справу в нових умовах.
-Чи залишався танець з вами в еміграції?
— Так, і це було моїм рятунком. У Польщі, Португалії, Америці — скрізь я знаходила танцювальні студії, знайомилася з місцевими педагогами, брала участь у проєктах. Танці — це універсальна мова, яка не потребує перекладу. Вона дозволяє інтегруватися, зберігати ідентичність та передавати емоції. Я не лише викладала — я вчилася у світу, як танець може бути інструментом культурного діалогу.
— Ви маєте великий досвід суддівства. Скільки турнірів за плечима?
Близько 500. Це величезна кількість, і кожен турнір — це окрема історія, окрема енергія. Я працювала з багатьма українськими організаціями, спостерігала, як змінюється рівень, як зростає професіоналізм. У 2023 році я представляла Україну на Hip Hop International у Лос-Анджелесі — це був особливий момент. Бути українським суддею на світовій сцені — це відповідальність і честь. Я відчувала, що маю не просто оцінювати — я маю показати, що українська хореографія має голос, має стиль, має глибину.
— Що вас вразило в американському хіп-хопі?
— Його багатошаровість. Америка — це мікс культур, і кожна додає щось своє. Хіп-хоп тут — це не просто стиль, це соціальний маніфест, це історія спільнот, це голос вулиці. В Україні хіп-хоп часто сприймається як техніка, як шоу. В Америці — це ідентичність. Я спостерігала, як танець може бути формою протесту, єднання та терапії. Це надихає та змушує переосмислювати власні підходи.
— Яке ваше бачення ролі танцю в Україні сьогодні?
— Танець — це не лише розвага. Це виховання. Це спосіб формувати цінності, характер і гідність. Українські діти — неймовірно талановиті. Але талант — це лише початок. Його потрібно поєднати зі знаннями, системністю, відкритістю до світу. Я вірю, що через культуру танцю ми можемо створити нове покоління — сильне, свідоме, творче. І це буде наш внесок у майбутнє країни.
— Що ви хочете донести молодим тренерам?
— Те, що грамотний танець — це також наша зброя. Не агресивна, а культурна. Через нього ми можемо формувати серця, мислення, цінності. Танець став сенсом і способом мого життя, і я не можу залишатися осторонь того, що я бачила — і що я бачу сьогодні в процесі виховання українських дітей через культуру сучасного танцю.
Українці — надзвичайно талановиті люди. І якщо додати до цього природного дару знання, системність і відкритість до різноманіття — ми отримаємо унікальне творіння мистецтва.
Я хочу ділитися своїм досвідом, щоб українська хореографія звучала гучно, глибоко і гідно. Ми маємо що сказати світові — і танець може бути тією мовою, яка донесе це послання.
До теми: У Києві діти показали яскраві номери з мюзиклів «Матильда», «Чарлі та шоколадна фабрика» та «Rent».