“Війни починаються з конфлікту світоглядів”

Щастя – це миті. Воно – у кожному моменті. У тих, хто поряд, кого я люблю. Коли всі здорові й живі.

В житті важливо зробити три речі: народитися, кохати та померти. Народитися – від слова “рід” – свідомо. Зрозуміти, хто ти в цьому світі, на якій землі ти стоїш та яку місію виконуєш. Коли зрозумів, хто ти, починаєш діяти – любити. Коли приходить час відходу, здобуваєш вічність у своїх вчинках.

Я слідую принципу: один у полі не воїн, але Мамай.

Мене формують три пристрасті: історія, освіта і вогнепальна стрільба. Якщо ти несе правду, маєш уміти її захищати.

Смерть навчила цінувати час і життя, концентруватися на позитиві. Не пробачати зла, але й не зациклюватися на ньому.

Упевненість – це сукупність якостей, що ведуть до мети.

Національна пам’ять важливіша, ніж зброя. Це основа для нас як душі та розуму. Вона формує стрижень людини. Щоб бути фізично сильною, людина займається спортом. Щоб добре стріляти – їздить на полігон. Аби бути сильною особистістю сильної нації, працює над своєю душею, серцем і свідомістю.

Одна з причин нашої короткочасної національної пам’яті – це травма Голодомору. Не відстоявши свою державу у 1917–1920 роках, українці страждали від голоду у 1932–1933 роках. Уцілілі боялися розповідати правду онукам про страхіття того часу. Маємо пройти всі травми минулого і стати сильнішими.

Щоб перемогти “русский мир”, слід наступати. Мало лише розвінчувати ворожі міфи й захищатися, потрібно створити власний національний міф та вести українську інформаційну кампанію.

Національний міф – основа української свідомості, ключ до розуміння походження свого роду та держави. Це коротка методичка з історії та культури України.

Світ не любить слабких. Кожен українець повинен плекати в собі внутрішню та зовнішню силу – захищати свою землю, пишатися своєю культурою, говорити українською, волонтерити. Виконувати десяту заповідь “Декалогу” ОУН: “Змагатимеш до посилення сили, слави, багатства й простору Української Держави”.

Нарікати на втому не маю права. Відчуваю, як важче піхоті, артилеристам, танкістам. Однак від вигоряння не втечеш. Є втрати й новини, які пригнічують. Стараюся не показувати цього іншим. Коли відчуваю втому, читаю книжки або слухаю історичні подкасти. Відчуваю більше азарту боротьби, ніж втоми.

Побратимство – це джерело натхнення. У найскладніших ситуаціях важливо відчувати емпатію. Спільно пережите об’єднує нас.

Справедливість існує. Досягти її в усіх аспектах неможливо, проте прагнути цього варто. Три мої головні цінності – це справедливість, істина та кохання. Вони формують мої життєві орієнтири та напрямок руху.

Війни розпочинаються через конфлікт світоглядів. Носій сильнішого прагне перемогти слабшого, але слабший не завжди безсилий. Іноді він чекає слушного моменту й виграє.

Поєднання теперішнього з минулим підкреслює історизм моменту. Коли я читаю лекції з історії своїм побратимам, ми знаходимо багато паралелей і краще розуміємо себе. Сьогодення завжди є наслідком минулих подій. Якщо не розумієш ланцюга минулого, як можна ухвалювати свідомі рішення для майбутнього?

Історія не рухається по колу, а спіраллю. Історичні паралелі повинні нас навчати.

Нашу боротьбу можуть не зрозуміти нащадки, але це не має нас зупиняти. Якось один ветеран УПА сказав мені: “Приємно на старості зрозуміти, що в молодості все зроблено правильно”.

Гармонія – це участь у правильній справі у потрібний час серед однодумців.

Я готова боротися, навіть знаючи, що можу не побачити фінал цього змагання.

Людина є рушієм своєї долі. Ми не можемо змінити все, але багато залежить від нас. Доля може подарувати негативний досвід, проте з часом зрозумієш: він зробив тебе сильніше. Не варто нарікати на неї, але й не варто чекати, що вона все подарує.

Я зрозуміла, що не зможу осягнути все, але якщо не матиму відповіді, але знаю, де її шукати, це вже багато.

Любов – це дія. Кохання – двосторонній процес.

Коли мені важко, я подумки звертаюся до загиблих українських героїв. Черпаю сили в героїзмі ОУН та УПА. Це Марія Савчин, Ольга Мороз-Малуша, Марія Ріпецька, Ірина Тимочко. Прошу їх дати мені сили і відваги боротися далі з відомим їм ворогом. Також апелюю до своїх предків. Звертаюся до свого прапрадіда Пимона Парубченка. Отамана Васильківщини й Білоцерківщини, якого у 1922 році розстріляли чекісти. Думаю: якщо він не боявся воювати з москалями, то й мені не личить. Я пишаюся ним і своїм родом. Відчуваю їхню енергетичну підтримку.

До 11 класу я була російськомовною. Точніше, двомовною. Перейти на українську спонукали авторитети. Найбільше вплинув друг нашої родини – Олександр Нечипоренко. Рухівець та один із тих, хто проголошував відновлення української незалежності 1991 року. Він мав вдома музей з українськими старожитностями та велику бібліотеку. Націоналістичний світогляд сформував роман Горліса-Горського “Холодний Яр” і ветерани УПА, ОУН.

У 2013 році за портрет Степана Бандери мене викликали до директора школи. Бандеру я намалювала у стінгазеті до “9 Мая”. Це лише зміцнило мою віру в українство.

Мова – це про “свій – чужий”. Мій російськомовний побратим перейшов на українську після полону.

Я рідко ображаюся. Намагаюся все сприймати з гумором.

Мотивація та дисципліна – два стовпи, які тримають людину в житті. Вони здатні долати егоїзм. Мотивація нагадує про те, заради чого ти дієш. Дисципліна організовує життя.

Освіта – запорука нашого майбутнього. Школа повинна прищеплювати дітям національно-патріотичні почуття, а не знеохочувати. Перші визвольні змагання сьогодні акцентуються на постатях Грушевського, Винниченка й Петлюри, тоді як Міхновський, Болбочан і Коновалець залишаються в тіні. Чому українську літературу викладають так, що діти не хочуть її читати? Щоб сформувати сильну націю, маємо змінювати підходи у навчанні.

Ми з поляками в одному човні, як і з країнами Центрально-Східної Європи та Балтії. Розхитувати його – це зло, спільно веслувати – благо. Історія із сусідами ніколи не була простою, але слід шукати шляхи для взаємодії, адже ми маємо спільного ворога на сході. Союз Міжмор’я – те, на чому варто зосередитися зараз.

Не згодна з думкою, що Мойсей водив євреїв пустелею 40 років, а ми навіть у пустелю не зайшли. В незалежній Україні народилися вояки, які вже загинули за неї. Ровесники незалежності воюють із відчуттям невід’ємності від своєї держави. Якось дискутувала з побратимами про причини русифікації. Раптом російськомовний побратим “Мейнкун” з Одеси сказав: “Це тому, що ми не читали Шевченка”. Сказав це українською. Він загинув у бою. На героїзмі покоління незалежності зростатимуть наступні генерації.

Наш військовий податок на свободу більший за інші країни Європи. Ми платимо кров’ю й за їхню безпеку. Маємо донести до Європи, що якби не Данило Романович, то невідомо, де були б межі Золотої Орди. Як розвивалася б історія Європи, якби не було Сагайдачного з Хотинською битвою. Ми були щитом європейської безпеки протягом тривалого часу. Коли нас поглинула Росія, те саме сталося з країнами Балтії та Центрально-Східної Європи. Без вільної України немає вільної Європи.

У повоєнній Україні я бачу себе матір’ю, яка пише книжки. Я пообіцяла своїм побратимам написати про них.

Залучити молодь до читання книжок, а не лише соціальних мереж – можливо. Треба створити моду на книгоманію в соцмережах. Це також має йти з родини. Якщо батьки читають книжки замість того, щоб дивитися в телефон, дитина буде відчувати схожий інтерес. Школа також повинна формувати звичку до читання. Коли однолітки обговорюють популярну книжку, а ти не знаєш, про що йдеться, стає незручно. Ми з побратимами створили бібліотеку. Коли ми переїздили в Авдіївку, вантажили зброю та боєприпаси. І раптом бійці несуть якісь коробки й питають: “Що це таке?”. Побратим відповідає: “Це ж книжки. Наша бібліотека”. У солдатів не завжди є час читати, але розуміння важливості є.

Не пробачу свавілля, лицемірства та зради. Кожен має бути відповідальним за свої вчинки. Мені важко спілкуватися з людьми без позиції та цінностей. Люблю дискутувати з тими, хто має інший погляд. З розумною людиною завжди можна знайти точку дотику. Дурні – особливо при владі – несуть великі проблеми.

Зрада – це відступ від ідеї. Не заздрю таким людям. Вони вже покарані своєю відступництвом.

Успіх – це сходинка для руху вперед. А часом навіть ціла драбина. Це сукупність кроків для досягнення мети. Це можуть бути маленькі внутрішні перемоги, а можуть бути і глобальні досягнення.

Не сприймаю слабкості. Не тоді, коли людина чогось не може, а коли не хоче.

Критикую себе за лінощі. Мені здається, що я роблю дуже мало. Хочу більше.

Я не сентиментальна. Мене важко розчулити. А за три роки війни в мене з’явився ще один бік – невміння плакати. Синдром затамованого болю. Пам’ятаю, сльози вилилися, коли ми виїжджали з авдіївського напрямку два роки тому. Жінка, яка поселила мене в себе, винесла в синьо-жовтій тканині сіль Соледара. Плакала й сказала: “Пам’ятай: Донеччина – це Україна”. Коли я сіла в машину, дозволила сльозам течи.

Найважче під час війни – це втрати.

Війна висвітлює наші сильні та слабкі сторони. Ми добре стартуємо на коротких дистанціях, але нам важко досягти довгострокових цілей. Багато людей проходить випробування війною. Ми – універсальні солдати, які вміють багато чого і вчаться на ходу.

Сучасний націоналізм спонукає українців розвиватися й діяти в інтересах своєї нації.

Героїзм – це самопожертва, крайній прояв духу. Він не має виникати через бездарне командування.

У війні на виснаження переможе той, хто має ідейний стрижень, хитрість і терпіння.

Гроші подібні до пального для машини, енергія для руху вперед.

Мій ідеал чоловічої краси – будь-які вчинки та характер.

У стосунках найважливіше – спільний горизонт, куди обидва рухають свої вітрила.

Не уявляю, що виконуватиму танець на своєму весіллі, але це обов’язково буде весело.

Для воїнів, які переживуть цю війну, перемоги не буде. Буде повоєнне життя та спроба віднайти мир без переможної ейфорії. Забагато втрачено, щоб її відчути.

Передплатити журнал “Країна”