Євген Копайгородський — військовий капелан, який пройшов шлях від духовної академії до передової, де його служіння стало невід’ємною частиною щоденного життя українських захисників.
У студентські роки він поєднував навчання у духовній семінарії з військовою кафедрою, а у 2018 році здобув офіцерське звання. З початком повномасштабного вторгнення Євген одним із перших офіційно став капеланом 210 окремого штурмового полку, отримавши мандат на здійснення капеланської діяльності серед військових.
Незважаючи на активні бойові дії та постійні відрядження, сім’я капелана веде активний соціальний спосіб життя. Чоловік продовжує служіння у столичному храмі, а його дружина підтримує релігійну спільноту та допомагає тим, хто звертається по підтримку. Головним принципом родини є не брати коштів у парафіян храму за будь-які послуги, допомагаючи внутрішньо переміщеним особам та тим, хто цього потребує.
З цієї причини в родині виникла ідея скористатися програмою підтримки ветеранського бізнесу, що дозволить забезпечити родину та одночасно допомагати релігійній спільноті.
Журналісти «Вечірнього Києва» поспілкувалися з Євгеном та його дружиною Тетяною про процес написання бізнес-плану, його захист, отримання гранту та саму ідею.
Родина Копайгородських має власне сприйняття й підхід до релігії, зокрема щодо храму, де служить Євген. Вони дотримуються принципу, що для парафіян і тих, хто потребує допомоги, усе має бути безкоштовно.
Проте після народження другої дитини витрати родини зросли. У Тетяни з’явилася ідея започаткувати власну справу. Головним орієнтиром було те, щоб бізнес мав і соціальний складник.
Олександра Плакіна: Як ви потрапили саме до війська? Чи стає капелан офіційно на військову посаду?
Євген Копайгородський: Посада капелана передбачає контракт, офіцерське звання, вищу духовну освіту та мандат на право здійснення капеланської діяльності. Наразі в Україні є понад 800 вакансій військових капеланів, з яких понад 500 вже виконують службу в зоні бойових дій. За моїми спостереженнями, на фронті запит на капеланів стає дедалі більшим, адже коли воїн зустрічається напряму зі смертю, у нього виникає чимало запитань.
Важливо, щоб поруч у цей момент був священник, капелан або просто релігійна людина, яка може пояснити ці речі. Коли тебе опановує страх, особливо в окопах, віра може бути єдиною соломинкою, за яку можна схопитися.
Я маю багато історій про хлопців — атеїстів, гностиків, тих, хто раніше скептично ставився до релігії. Після обстрілів, коли летіло абсолютно все, вони виживали — хоча шансів не було. Після цього бійці зізнаються, що хотіли б прийти на сповідь або просто поговорити про пережите.
О.П.: Як відбувається сповідь безпосередньо на фронті?
Є.К.: Не завжди у військового є можливість піти до церкви, як у цивільної особи, але є конституційне право — задоволення своїх духовних потреб. Тому церква делегує священників-капеланів у військо, аби бійці могли брати участь у таїнствах, сповідях, причастях, молитвах чи просто поговорити. Це все відбувається прямо на фронті: ми служимо, проводимо літургії під звуки снарядів і прильотів. Моя мета й місія — нести світло туди, де темрява, де страшно й важко.
О.П.: Чи відчутна для вас різниця у служінні на фронті та в мирному житті?
Є.К.: Крім капеланства на фронті, я є настоятелем храму в Києві. Служіння й віра потрібні як військовим на передовій, так і цивільним. Війна — це випробування для всіх, кожен проявляється по-своєму. Звісно, на громаду впливають мої проповіді, адже я, як капелан, зосереджую їх на контексті війни.
Я в цьому живу, постійно спілкуюся з військовими, але парафіяни звикли й розуміють це. Я намагаюся будувати свідоме суспільство з критичним мисленням. Не вимагаю, а пояснюю: віра має бути не сліпою, а осмисленою. Як сказано в Писанні: «Не знаєш ні дня, ні години, коли можеш відійти до Бога». А тим паче у час війни.
О.П.: Що стало поштовхом до відкриття власної справи?
Тетяна Копайгородська: На початку повномасштабного вторгнення ми були вдома, у Києві, потім тимчасово у друзів. Коли зрозуміли, що це надовго, вирішили їхати до родичів в Умань, а згодом — до Львова. Дорога була дуже важкою, особливо для маленької доньки, адже багато сіл були перекриті.
8 березня я подарувала чоловіку позитивний тест на вагітність. Ми зрозуміли, що в такий час найважливіше — це те, що ми разом, тримаємося за руки й залишаємося цілими.
15 березня уламки від снарядів влучили в наш будинок у Києві, у коридорі, де ми раніше ховалися з донькою, впало скло і рами. Тоді прийшло усвідомлення, що Бог зберіг чотири життя, адже під серцем я вже носила нашого сина.
У Львові ми почали активно волонтерити: чоловік відвозив гуманітарну допомогу в Київ і на околиці, а я сортувала речі. Повернувшись додому, ми відновлювали квартиру після пошкоджень — було багато скла, побитих речей, але жодна ікона не постраждала.
У нас залишилося чимало речей від волонтерів, тому вирішили роздавати їх тим, хто потребує. Так, на базі нашого храму ми створили волонтерський хаб. Після допису в Instagram про можливість отримати допомогу я отримала понад 700 звернень. Ще до вторгнення я мріяла, щоб у храмі була «кімната добра», де люди могли б залишати речі, а ті, кому складно, брали необхідне.
О.П.: Звідки ви дізналися про державну програму підтримки ветеранського бізнесу?
Т.К.: Коли народився син, доньку ми віддали у приватний садок, де згодом я працювала. Але витрати зросли, і ми зрозуміли, що потрібно мати «підстраховку». Так я дізналася про програми підтримки ветеранів.
Я почала вивчати тему грантів і шукати, що реалізувати. Довгий час користувалася послугами електроепіляції, «підсадила» на неї багато подруг. Процедура полягає у введенні спеціального електричного зонда у волосяний фолікул, який його знищує. Раніше вона була болісною, але сучасні апарати дозволяють робити це швидко й майже безболісно.
Як дружина військового, я хотіла створити простір підтримки людей з подібними цінностями. У студії, яку ми планували, передбачали дитячий куточок, щоб батьки могли отримувати послуги, не турбуючись про дітей.
О.П.: Як ви почали створювати бізнес-план? Які умови отримання гранту?
Т.К.: Коли я почала вивчати тему грантів, зрозуміла, що підтримка є на кожному етапі. На порталі «Дія.Бізнес» є перелік організацій і менторів, які консультують безкоштовно. Спочатку я відвідувала лекції, форуми, навчалася, а згодом почала писати бізнес-план.
Увесь цей час мене підтримували ментори — абсолютно безкоштовно. Ми вирішили подати заяву на грант у розмірі 250 тисяч гривень. Можна було просити більше, але це була б більша відповідальність: потрібно наймати працівників, збільшуються витрати.
О.П.: За яким принципом відбувається найм працівників для грантових проєктів?
Т.К.: Оскільки грант надає держава, ми повертаємо його у вигляді податків: ЄСВ, військовий збір, податки за найманих працівників. Поки вирішили, що чоловік — власник справи, а я — найманий працівник.
Є багато переваг. Наприклад, якщо влаштувати внутрішньо переміщену особу, держава компенсує дві мінімальні зарплати раз на два місяці. Якщо працівник має групу інвалідності, також передбачена підтримка. А за облаштування інклюзивності у приміщенні держава надає допомогу.
О.П.: Як проходить конкурс на отримання гранту?
Т.К.: Після консультацій і правок відбувається захист бізнес-плану. Захищає його майбутній власник — у нашому випадку це робив чоловік. Потім надходить лист із результатом: кількість балів, потрібна для отримання гранту, та ваші показники. Якщо не вистачає балів, у листі пояснюють, що варто вдосконалити.
Nайголовніше — усе відбувається прозоро й зрозуміло.
О.П.: На якому етапі зараз ваш бізнес?
Т.К.: Ми вже винайняли кабінет у студії краси, де надаємо послуги. Працюю на новітньому апараті, для роботи з яким пройшла навчання (воно, до речі, не входило у вартість гранту). Кошти гранту не видають готівкою — ми подаємо чеки на придбання необхідного обладнання.
Навчання я оплатила власним коштом, бо хотіла бути професійною у своїй справі. Зараз розширюємо клієнтську базу, щоб бізнес розвивався й приносив користь людям.
Маємо плани розширюватися, відкрити кабінет із масажним апаратом, надавати соціальні послуги ветеранам та військовим, які потребують таких процедур. Ми прагнемо не просто мати власну справу, а будувати її на соціальній відповідальності.
О.П.: Як вам вдається зберігати емоційний зв’язок, будуючи бізнес і живучи на відстані через службу Євгена?
Т.К.: Я розумію, що зараз він там потрібніший. Мені потрібно просто «перетерпіти» і підтримувати. Вірю, що коли він повернеться, ми знову житимемо наше спокійне, гармонійне життя.
Важливо налаштовувати себе на те, щоб насолоджуватися кожним днем — у цьому мені допомагає відчуття, що я роблю щось важливе. Я черпаю енергію з кожної дрібниці: зустрічі, розмови, моменту.
Щодо нас як пари, я вірю: кожній людині потрібна інша людина. Найголовніше — зберігати контакт, спілкування, емоційний зв’язок і підтримку.
Детальніше ознайомитися зі справою Тетяни та Євгена можна на сторінці їхньої студії.
Вистава, яка стала сповіддю: як ветерани говорять про війну мовою театру.