Пані Катерина походить з Поділля. Проте так склалася доля, що близько двадцяти років вона жила поза межами України, та щороку, поки батьки були живі, приїздила з родиною до рідного дому. Коли ж Україна стала незалежною, вона повернулася на Батьківщину, незважаючи на те, що тут довелося все починати з нуля: шукати житло, роботу, а чоловікові – вивчати мову. Мова стала її оберегом у найскладніші часи.
Пані Катерину знає спільнота благодійної організації «Фонд суспільної допомоги». З літа 2022 року вона займається плетінням маскувальних сіток. Згодом, на прохання волонтерів, почала проводити уроки з української мови, відвідувані як початківцями, так і тими, хто володіє нею як рідною. Її сторінка в Instagram допомагає всім, хто прагне вдосконалити своє мовлення.
Про це вона розповіла в інтерв’ю «Вечірньому Києву».
КОРЕНІ, ПОВЕРНЕННЯ ТА ОБЕРІГ
— Пані Катерино, розкажіть про себе
— Я родом з Поділля. Тут пройшло моє дитинство. Так сталося, що близько двох десятків років я жила за межами України, але щороку, поки були живі батьки, приїздила з родиною до рідного дому. Власне, Україна завжди була моїм рідним домом, який супроводжував мене завжди: чи то мамина вишиванка, чи «Кобзар» Тараса Шевченка, якого я читала у парках Магадана та Берліна, Ашхабада і Алма-Ати.
Тому, коли Україна здобула незалежність, я повернулася додому, хоча тут доводилося все починати з нуля: винаймати квартиру, шукати роботу, давати чоловікові можливість вивчити мову.
Саме мова стала тим оберегом, який допоміг мені у найскрутніші часи не втратити себе, а навпаки, набути сили та усвідомити глибину свого коріння.
МОВА ЯК ОБЕРІГ І ЗВ’ЯЗОК З ІСТОРІЄЮ
— Чим для вас є мова? Розкажіть, як виникла ваша любов до неї?
— Для кожного з нас мова значно більше, ніж здається на перший погляд. Це не лише комунікація. Це те, з чого постає наш дух. У дитинстві – це наші батьки, друзі, родичі з піснями та казками, легендами та особистими історіями, святами, весільними чи різдвяними обрядами, традиціями. Ця особлива атмосфера рідного дому, саду, землі, оспівана у мелодійних та чутливих українських піснях, зворушливих поезіях, стає нашою сутністю, полонить наші думки. Іноземці також вражені нашими піснями. Пригадайте хоча б німецького поета та перекладача Фрідріха Боденштедта, який так захопився нашою історією та красою українських пісень, що у 1845 році видав у Штутгарті книжечку «Поетична Україна».
Моя мала батьківщина є унікальним місцем з дивовижною історією, про яку мені вдалося зібрати цікаві архівні матеріали. Все почалося з вивчення латини, у якій я виявила багато слів, які чула у дитинстві, але не знаходила в словниках. Наприклад, у нас була місцина, де випасали худобу – «ваканець». Латинською – це vacans, у нас – «вільна від засівів земля». Або ж іноді дорікали: «Що ти сидиш, склавши руки, як пракседа?» Праксед – це ж Євпраксія, онука Ярослава Мудрого. Так я зрозуміла, що наші предки мали чудову освіту, знали історію та мови.
— Ви грунтовно вивчили історію рідного краю…
— Так, на карті Гійома де Боплана, створеній у 1647 році, я натрапила на наш Slusiniecz, який тоді належав Костянтину Острозькому, що боронив свої землі як від татар, так і від московитів. Відомо, що там колись була фортеця. Нещодавно я дізналася, що саме на цих землях син Костянтина – Ілля Острозький зі своєю дружиною, красунею Беатою Костелецькою, покоївкою Сигізмунда І, будували замок. Пізніше в Беати народилася донька Гальшка, якої називали найгарнішою жінкою Європи і «чорною княгинею» одночасно. Тож досить ймовірно, що саме тут виникла одна з перших шкіл, просвітництво якої проросло крізь століття в місцевій мові.
Тут також є величезний насип, який називають могилою. А різні історичні джерела свідчать про кровопролитну битву козацького полку з поляками. Є згадки і про нищівні набіги татар. Вибачте, я надто захопилася історією. Відчуття причетності до таких глибин не може залишити байдужим.
— А коли люди забувають своє коріння?
— Жодна інша країна не подарує відчуття свого. На жаль, справжню цінність того, що маємо, найчастіше усвідомлюємо лише після його втрати.
Я не раз чула історії відселенців, чиї предки у свій час були відправлені на Далекий Схід, до Казахстану, або ще за часів Катерини ІІ у каракумські пустелі. Багато з них з старшого покоління вважають себе перекоти-поле. Ностальгія не зникає.
Згадаймо, як одного разу, повертаючись в Україну, в аеропорту я побачила маленьку дитину, яка щебетала українською, і з очей моїх потекти сльози. Чоловікові, який занепокоївся, чи щось трапилося, я не змогла пояснити…
РОБОТА ТА КАР’ЄРА В ЖИТОМРИ І ТА КИЄВІ
— Чи легко вам було знайти роботу після повернення? Ви ж філолог?
— Було нелегко. Чоловіку запропонували роботу в Житомирі. Це був період переходу на українську мову в школах. Особливо це гостро сприймали викладачі російської мови та літератури. Тому, коли я прийшла до відділу освіти, мені запропонували вести методичну роботу саме з цією категорією освітян. Підручників українською та методичних розробок ще не було. Викладачі кафедри зарубіжної літератури місцевого університету, а також освітяни настільки активно взялися за роботу, що протягом року в Житомирі була проведена Всеукраїнська конференція з методики викладання зарубіжної літератури.
До речі, саме тоді я, через відсутність фахівця з японської літератури, зайнялася розробкою методичних матеріалів для її викладання. Ця дивовижна поезія мене настільки захопила, що згодом я навіть видала власну збірку поезій у стилі хоку. Їх друкували у журналі «Дніпро».
Отже, саме мова допомогла мені реалізувати себе тут, в Україні.
— Як ви переїхали до Києва і як склалася ваша кар’єра тут?
— У Києві спочатку чоловік навчався, а потім викладав у військовій академії. У нас були проблеми і з житлом (протягом кількох років ми змінили не один гуртожиток), і з виплатою зарплати. І знову мова мені допомогла. Заробіток освітян не дозволяв безбідно жити в Києві, тому я почала займатися перекладом документів на українську мову для підприємств і установ. Я працювала в одному з державних науково-технічних центрів, займалася редагуванням документів, проводила лекції для працівників і студентів.
Під час чергових пошуків квартири мені запропонували адміністративну роботу, пов’язану з документообігом, із подальшою можливістю вирішити житлове питання. Тож у певній мірі і з житлом мені допомогла мова.
ВОЛОНТЕРСЬКИЙ ФРОНТ: СІТКИ, INSTAGRAM ТА УЧНІ
— А як ви потрапили до волонтерського центру, де плетуть сітки, і як виникла ідея навчати там української мови?
— Коли почалася повномасштабна війна, ми разом із сім’єю виїхали на захід України. Влітку, після повернення до Києва, я дізналася, що поблизу є волонтерський центр «Фонд суспільної допомоги». Все почалося з передачі речей, які залишилися після смерті чоловіка. Виявилося, що там також волонтери плетуть маскувальні сітки для армії. Тож я там і залишилася.
Це неймовірні люди з дивовижними історіями, кожна з яких заслуговує на окрему повість. Багато з них – переселенці зі сходу, є й ті, хто повернувся з інших країн. Вони і попросили проводити заняття для удосконалення мовлення. Це свого роду розмовний клуб, де не лише вивчається правопис, а й обговорюється історія та культура.
— А як виникла ваша сторінка в Instagram, де ви навчаете мови?
— На заході України я спілкувалась з біженцями, які збиралися їхати далі за кордон, але не хотіли ідентифікуватись як росіяни, тому вдосконалювали свою українську з моєю допомогою. Коли я поверталася до Києва, зрозуміла, що можна спілкуватися онлайн. Моя донька створила мені сторінку в Instagram – movlennya, де я виступаю як Катерина Luka.
— Чи легко працювати з такою різною аудиторією?
— Непросто, бо є ті, хто не знає мови зовсім, і ті, хто працював з нею професійно. Це цікавий досвід. Окрім правопису та граматики, ми занурюємося в етимологію, фольклористику, історію мистецтва. Українська мова вражає своєю глибиною, яскравістю, багатогранністю!
Якось я натрапила на пост американця, який досліджує мову: «Чому в українській мові є слово „батьки“, а для „прадідуся“ та „прабабусі“ – єдиного слова немає?» Але у нас є дивовижне слово «пращури». Це не просто «прадід» чи «прабаба», це щось значно глибше і вагоміше. У ньому два корені: «пра-» – давній, і «щур», від чур чи цур. За давньою українською міфологією, це дух предків, який оберігає домашнє вогнище, захисник роду.
— Хто вас найбільше надихає в українській літературі?
— Надихає Ліна Костенко. Згодом ми будемо пишатися тим, що мали щастя жити в один час з такою особистістю. За її поезіями можна вивчати історію, побут, досліджувати психологію українців, глибини нашого менталітету. Я не берусь говорити про безсумнівний талант, який сягає таких висот, що складається враження, що вона у своїй геніальності здатна відчувати та озвучувати те, що переповнює душі мільйонів. Від слів її поезій – можна зупинити подих.
— Ви разом з дівчатами записуєте відео, де пояснюєте прислів’я та приказки…
— Так, і не лише. Ми згадуємо забуті слова, викорінюємо суржик, розповідаємо про таємниці наших вишивок. Я безмежно вдячна як дівчатам, так і хлопцям, що вони відгукуються на мої пропозиції. Для них це також досвід. І ця інформація запам’ятовується краще.
— Ви ведете освітню сторінку в Instagram, публікуєте дописи у Facebook, проводите живі заняття. Що найближче до душі, що найбільше надихає?
— Звичайно, живе спілкування. А також, коли мені вдалося донести до аудиторії усвідомлення багатства та краси нашої мови. Коли я опублікувала свій перший монофон – це оповідання, у якому всі слова починаються на одну літеру, коментатори не йняли віри, що це можливо.
— До яких джерел ви звертаєтеся, коли готуєтеся до занять або записів для Instagram?
— Передусім, звертаю увагу на правопис. Завжди цікаво занурюватись у словник Бориса Грінченка. Прислухаюсь до порад професора Олександра Пономарева. Часто його думка на проблемні питання є для мене вирішальною. Є багато цікавих досліджень з міфології, фразеології та культури мовлення.
Нещодавно я натрапила на статтю Івана Огієнка «Двоїна» 1959 року. Мені захотілося поділитись цікавою інформацією. Адже в багатьох мовах світу, у тому числі і в санскриті, окрім однини та множини було поняття двоїна. Вона була і в українському правописі, звідки її примусово вилучили у 1933 році. Але все ще можна почути «дві відрі», «дві руці». Це не просто діалект, це залишки глибинної автентики, яку варто берегти, як музейний експонат.
І таких прикладів безліч. Тому до діалектів не слід ставитись зневажливо. У них іноді приховуються живі історії, додаючи до сучасної літературної мови.
ВОЛОНТЕРСТВО, ЯК СВІДОМИЙ ВИБІР
— Ви вже кілька років займаєтеся волонтерством, плетете сітки. Яке відчуття приносить вам ця робота?
— Відчуття потрібності. Потрібності і причетності до великої справи: у такий спосіб ми долучаємось до захисту наших воїнів на фронті. У нас плетуть не лише сітки, а й шиють ноші, готують сувеніри, подарунки, а діти малюють малюнки. Хлопці часто навідуються до нас, дякують, залишають шеврони, прапори з підписами на згадку. Це дуже зворушливо і неймовірно надихає. Нам завжди потрібні руки. У кого є вільна хвилина – долучайтеся. Можливо, саме сплетена вашими руками сітка або зшита ноша врятує чиєсь життя.
Завдяки нагоді, хочу подякувати Андрію Каменському – керівнику благодійної організації «Фонд суспільної допомоги». Саме він своїми зусиллями залучає спонсорів, забезпечує нас усім необхідним для роботи, і нам не потрібно, як у інших спільнотах, вкладати власні кошти або їх збирати.
— Хто зараз приходить плести сітки? Чи змінився склад волонтерів?
— У нас є ядро, яке сформувалося за кілька років. На початку було багато відселенців. З часом дехто усвідомив, що ця війна не триватиме лише рік-два, і їм потрібно заробляти на життя. Проте, є і такі, хто приходить хоч на годину-дві вечорами або на вихідні. Потреба в сітках залишається великою. Запитів безліч як ніколи. Бракує рук. Ми раді кожному.
— Як заохотити людей до плетіння сіток?
— Заохотити? Має прийти розуміння, що коли палає дім, у своїй кімнаті ніхто не відсидиться. І відмовки, що, мовляв, у мене хтось із близьких воює, не є переконливими. З нами працює мама, син якої загинув. Інша – має троє рідних, які воюють. Дехто приходить з дітьми. Є й такі, кому от-от виповниться 80. Адже перемога здобувається усіма разом, і шляху назад у нас немає.
САМОІДЕНТИФІКАЦІЯ ТА ВИБІР РОСІЙСЬКОМОВНОСТІ
— Що вас засмучує як мовника?
— Мову не дарма називають ідентифікатором нації. Навіть використовують відмітку для визначення мови у вигляді відповідного прапорця. Якщо бачиш жовто-блакитний прапорець – це українська. Якщо триколор – це російська. Чи це не логічно? Тому російська в стінах навчальних закладів, державних установ не просто засмучує – обурює. Вона має залишити ці стіни, а якщо у носіїв немає самосвідомості, то разом з ними.
Мені прикро чути її з уст дітей, які навчаються в українських дитячих садах, школах, вишах. Це вже свідчить про самосвідомість їхніх батьків, які, можливо, не планують давати своїм дітям освіту в Україні, чи їм байдуже на їхнє майбутнє. Адже повнота і багатство мови відкриваються лише у живому спілкуванні. А без цього шляхів до досягнень обмаль.
Однак, зазвичай, ті, до кого я звертаюсь, відповідають українською. Іноді навіть вибачаються, що їхня мова не досконала.
— Напередодні Дня української писемності та мови хочу запитати, чи плануєте ви писати диктант?
— Планую. І пишу його щороку. Як і багато з моїх знайомих. На жаль, не без помилок: то не встигла, бо розучилася швидко писати ручкою, то десь кома загубилася, то авторський знак. Проте цей диктант – про інше – про єдність! Тож закликаю всіх, навіть тих, хто не наважувався раніше. Гуртуймося, щоб відчути цю емоцію єдності українців.
До слова, 27 жовтня всі охочі кияни можуть долучитися до написання Всеукраїнського радіодиктанту національної єдності-2025.
Колишній киянин повернувся з Канади в Україну, щоб допомагати армії
Вітрила стають ношами: київські яхтсмени допомагають евакуації військових