— Дар’є, ви часто проводите майстер-класи в Європі. Як ви відчуваєте своє сприйняття як української мисткині?
— Дуже тепло. Європа нині сприймає українських художників не лише як носіїв моди чи трендів, а як філософів своєї професії. Людям цікаво не тільки «як ми творимо», а й «чому». Адже татуювання — це не просто малюнок, це діалог з тілом, з його пам’яттю.
Я завжди наголошую: «Мистецтво, що стосується тіла, повинно бути не лише красивим, а й щирим». Це моя основна етика.
— Ви часто згадуєте про «українську школу тілесної етики». Що для вас це означає?
— Це про гідність. Про те, що тіло — не інструмент для епатажу, а простір поваги.
Коли в країні триває війна, тіло стає межею між страхом і свободою. І ми, татуювальники, повинні з цим працювати дуже обережно. У нашій студії стерильність і психологічна безпека обговорюються так само серйозно, як техніка малюнку. Адже через дотик людина відновлює довіру до світу.
— Ваші роботи часто відображають особисті історії клієнтів. Чи є така, яка вас особливо вразила?
— У 2023 році прийшла дівчина з Донеччини, її родина все життя тримала коней. Вона принесла фото свого коня — ми зробили татуювання за цим зображенням. Потім вона розповіла, що всі коні загинули, коли снаряд влучив у ферму. А згодом російські канали ще й зняли репортаж на кістках цих тварин…
Це був той момент, коли я зрозуміла: татуювання — це не лише про естетику, це про пам’ять. Про вірність, біль і любов, яку не можна відібрати.
— Ваша студія розташована в центрі Києва, неподалік від урядового кварталу. Ви справді продовжуєте працювати навіть під обстрілами?
— Так, був період, коли обстріли починалися якраз по розкладу — о 10–11 ранку, під час нашої роботи. Ми в напівпідвальному приміщенні, не в укритті. Як тільки починається тривога, я завжди кажу: «Ідемо вниз».
Одна клієнтка якось сказала: «Це була С-300, я з Харкова, я знаю, що летить». І додала: «Може, повернемося до роботи?»
Я відповіла: «Давайте дочекаємося, навіть якщо ви з Харкова й усе знаєте».
Так і живемо — хтось п’є каву, хтось курить, всі намагаються заспокоїтися, а потім знову до роботи. Це вже частина нашої буденності.
— Ви часто робите татуювання військовим. Як це вплинуло на вашу практику?
— Дуже. У нас є правило — не робимо занадто очевидних патріотичних татуювань. Якщо людина потрапить у полон, щоб це не стало додатковою загрозою.
Є військове повір’я: якщо тату на нозі — то лише на лівій, адже правою ступають першими на мінному полі. Вони жартують: «Якщо підірвешся, то хоч татуювання залишиться». Це чорний гумор, але дуже людський. Ми вже навчилися сміятися навіть крізь страх.
— Якщо коротко: про що ваше мистецтво?
— Про чесність. Про емпатію. Про повернення тілові права бути справжнім.
Мої роботи — мінімалістичні, структурні, точні, але головне — в них відчуття.
Кажуть, що вони нагадують японське вабі-сабі — красу недосконалості. Можливо, так і є. Але в кожній лінії приховане щось глибоко українське — ніжність, стійкість і людяність.
Дар’я Намоткіна — одна з тих, хто формує нову українську культуру татуювання.
Коли тіло говорить українською, воно розповідає історію про свободу — і про красу, що пережила війну.