Після війни була розруха, а податки були величезні.
У батьків було четверо дітей: старша сестра Поліна, я та молодші брати – Василь і Леонід. Але Поліну я не пам’ятаю. Коли почався Голодомор, мені був майже рік, а Поліні – 3. Мама розповідала, що під час голодовки сестра вихудла і ослабла. Бідна хотіла їсти, але не було що дати. Мати лише якийсь куліш варила, а більше нічого не було. Невдовзі Поліна захворіла на запалення легень і померла.
Коли я стала трохи старшою, дізналася, що деяких людей в селі під час Голодомору знаходили мертвими в їхніх хатах. А біля яру в леваді є могила одного з братів Чижиків, як їх називали по-вуличному. Їхні батьки померли від голоду. А пізніше один брат іншого брата вбив і з’їв. Коли почали шукати хлопця, знайшли лише його кістки. Їх поховали і зробили могилу.
Руку в діжку запхав і швидко ховає ті буряки за пазуху.
З фронту наш батько, Павло Омелянович Антошко, повернувся без двох пальців на руці – відірвало осколком. Він був кравцем, і каліцтво не завадило йому кроїти й шити далі. У 1946 році після війни була розруха, податки були величезними. Груші, яблуні, будь-яке дерево описувала комісія, і за все треба було платити. З кожної сотки землі потрібно здати норму, а якщо немає бараболі, моркви чи буряка – плати грошима. Ми жили під лісом, там земля була бідна, нічого не родило. А як упіймала сторож у полі, що знайшов два-три колоски, то буде біда. Людей змушували працювати, але грошей не платили. Ми мусили голодними виходити на роботу. Не знаю як, але батько їздив поїздом у Західну Україну, де заробляв як кравець і купував пшеницю. Ми вдома її перетирали на таких малих жорнах, ніби м’ясорубка, і отримували крупу. З неї варили каші, а бур’яни не їли, як наші сусіди. Тодоска Беничка сама двоє дітей гляділа. Її чоловік помер ще до війни, то вона брала листя з липи, сушила його на сонці, перетирала, додавала трохи води й пекла млинці. Так вона й витягнула своїх дітей.
Якось зайшов до нас сусід, а мама якраз розпалювала в печі й не дивилася на нього. А в нас стояла діжка з квашеними буряками. То сусід заговорив з мамою, а сам руку в діжку запхав і швидко ховав ті буряки за пазуху. Я це бачила, але стидалася щось сказати. Коли він пішов, я розповіла мамі.
Ми тримали корову, але молоко повинні були здати. Часом мама віддавала геть усе молоко. Свиню зарізали – шкуру і м’ясо здай. Хочеш залишити собі – плати гроші. А де їх узяти? За трудодні платили копійки.
Мама хворіла, тому з 9 років я з татом тягнула дрова, бо треба було чимось топити в хаті. Добре, хоч ліс був через дорогу. Ішли поночі й шукали менше дерево, щоб обоє могли його донести. Пиляли також удвох. Потім усе затерти й закидати землею, щоб не було сліду. Бо як побачать, то пожиттєво тюрма. Хоч дерево брали невелике, але я йшла по такій важкій землі, що ноги грузли.
У 20 років вийшла заміж. Яків мав другу групу інвалідності, бо його в армії контузило. Спершу працював заготівельником фруктів у селі, потім його перевели на гайсинський консервний завод. Ми продали хату в селі й купили в Гайсині половину будинку. Спочатку біля хати мали 30 соток, але згодом ділянку врізали.
Ми з чоловіком знали цінність харчів. Раділи, коли щось вдалося виростити і зробити запас. Якось перед перебудовою закололи свиню, наварили велику каструлю ковбас, м’ясо засолили в банки й залишили на ніч у літній кухні. Виходжу я рано надвір, а літня кухня відкрита, замок зірваний – і нічого нема. А там ще був мішок цукру й борошна. Я почала кричати, а чоловік, дізнавшись, впав прямо на місці. Схопило серце. Ще два тижні мучився і помер.
Це моя друга війна. У молоді роки було важко, але не так, як нині. Все є, але нічого не миле. Як дізнаєшся, скільки людей гине на війні, постійно ховають зовсім молодих, то нічого не хочеться. Як це пережити матерям? Я теж похоронила сина, він розбився на мотоциклі, коли служив в армії. Не знаю, як моє серце ще витримує.