На Майдані Незалежності, де Алея Пам’яті стала своєрідним пантеоном Героїв, стоїть портрет Романа Зеленського. Він — 36-річний старший лейтенант, патрульний поліцейський, який добровільно пішов захищати країну та став воїном бригади «Хижак» патрульної поліції України.
«Це фото з Донеччини, 2023 рік. Тоді до бригади приїздив фотограф і зробив Ромі серію знімків», — розповідає «Вечірньому Києву» наречена полеглого воїна — Луїза Шубіна.
Роман та Луїза прагнули служити разом, проте їхні плани розбила жорстока реальність війни. У день, коли дівчина отримала довгоочікуване повідомлення про вступ до патрульної поліції, Роман отримав важке поранення, обороняючи Сумщину. А наступного дня — помер.
Тепер Луїза служить у бригаді «Хижак»: працює в пресслужбі, разом із поліцейськими, виїжджає на завдання та носить позивний коханого — «Зеля». Вона також зробила важливий крок для вшанування його пам’яті, створивши петицію про присвоєння Роману Зеленському звання Героя України. Потрібні 25 тисяч голосів уже зібрані.
***
«Вечірній Київ» продовжує серію пам’ятних публікацій «Пантеон Героїв», присвячених загиблим захисникам, які були родом із Києва чи довгий час жили тут, боронили місто.
Стаття приурочена Дню добровольця. Матеріал написаний на основі інтерв’ю журналістки «Вечірнього Києва» з нареченою, рідною сестрою та побратимом полеглого поліцейського й воїна Романа «Зелі» Зеленського.
***
ДЗИҐА З ПАЛИЦЕЮ В РУКАХ
З рідною сестрою старшого лейтенанта — Юлією — ми спілкуємося телефоном. Вона живе в Кременчуці, звідки й родом Герой. У родині їх двоє: вона та її на шість з половиною років молодший брат Роман.
«У дитинстві ми завжди були нерозлучні. Часто до нас зверталися „Юля-Рома“ — настільки нас сприймали, як одне ціле», — говорить сестра.
За словами Юлії, Роман зростав активним хлопчиком, справжньою «дзиґою»: «Ось він тільки-но нюхає квіточки, а вже за секунду сидить на даху гаража. Його не втримаєш. Рома був дуже спритним, постійно рухався. І завжди був за правду. Охороняв, обороняв, десь уже з палицею в руках стояв за когось».
З дитинства її молодший брат захоплювався спортом і мріяв стати професійним футболістом, але сімейні обставини та реалії 90-х не дозволили йому реалізувати цей задум.
«У ті часи футбол не сприймався як серйозна професія. Тому йому не дали піти цим шляхом», — каже сестра Героя.
Саме тому, коли роками пізніше у Романа з’явився син, який любив ганяти м’яча, він підтримав його та записав до спортивної академії.
У школі Романові легко давалися іноземні мови, а також математика. Він читав книжки, переважно детективи, філософію, психологію та юридичну літературу.
Після закінчення школи Роман Зеленський вступив до училища в рідному Кременчуці. Обрав спеціальність автомеханіка — ту, на яку проходив за балами безкоштовно, адже з грошима тоді було складно. Проте швидко зрозумів, що це не його шлях.
«Сидіти, крутити гайки — це точно не про Рому, — каже сестра. — Йому треба бігти, вирішувати питання, діяти».
Не довчившись, він полишив училище та пішов працювати. Підробітки були різні, роботи хлопець не боявся.
У цей період, у 2008 році, Роман створив сім’ю. Того ж року в пари народився син Артем, а згодом і донька Софія. Це стало важливим поштовхом для молодого батька, адже потрібно було забезпечувати родину.
«Він уже тоді не просто працював у Кременчуці — підробітки були і в Києві, і в Одесі, — каже сестра Героя. — А потім переїхав до столиці, де працював в охороні».
БРУД, РИЗИК І ЧЕСТЬ
Але це все було тимчасово, і Роман продовжував шукати себе. Проте у 2015 році рішення знайшлося саме собою. Того року в Україні офіційно зникла міліція і з’явилася поліція. Разом із тим стартував набір до патрульної поліції.
Участь у конкурсі міг взяти кожен громадянин України віком від 21 до 35 років, фізично розвинений, без судимостей, із водійським посвідченням категорії «B», який вільно володіє українською мовою і прагне змін. Одним із претендентів був Роман.
«Він сказав, що це його, й одразу вирішив спробувати», — пригадує сестра.
Роман успішно пройшов відбір. Для нього це було більше, ніж робота. Це був поклик. Він був принциповим і чесним правоохоронцем.
За словами напарника, близького друга та згодом побратима Романа — Дмитра «Ская», Роман Зеленський не просто працював у поліції, а вірив у свою справу й віддавався їй сповна.
«Ми хотіли змінити систему. У людей не було довіри до міліції, тому що це завжди було про „дай гроші“. А я і Рома захотіли показати, що ця робота має виглядати інакше», — розповідає нашому виданню напарник.
Дмитро та Роман працювали у Солом’янському районі Києва. Їхнє напарництво почалося випадково, але з першого дня вони стали справжньою командою.
«Ми буквально одразу спрацювалися, — згадує Дмитро. — Будь-які виклики, масові заворушення, незаконні забудови, конфліктні ситуації — ми завжди їхали першими. У районі нас добре знали, бо ми не боялися камер, не ховалися, завжди діяли за законом. Я був упевнений, що він прикриє мою спину, а він знав, що я прикрию його. Це була абсолютна довіра».
Робота часто була небезпечною. Дмитро згадує один із викликів, коли на чергове повідомлення про замінування вони справді натрапили на вибухівку:
«Часто такі повідомлення виявлялися жартами, але цього разу все було серйозно. Ми зайшли у підвал, освітили ліхтарями приміщення і побачили коробку. Усередині — дроти, мікросхеми, маленький світлодіод, що блимав. Ми обережно вийшли, а коли приїхали вибухотехніки, вони сказали: «Хлопці, ви молодці, що вивели людей на 50 метрів, але треба мінімум 100 — там лежить серйозна штука».
Напарник Романа згадує, як їх відправили працювати у Вишневе — місто, яке ночами перетворювалося на справжній «Техас». Там кожна зміна була випробуванням: погоні, переслідування, затримання порушників.
«Нас викликали до комбата патрульної поліції Києва. «Хлопці, спробуйте попрацювати там», — сказав він, вказуючи на Вишневе, де панував справжній «Техас». Особливо вночі. Кожна зміна — це гонитва за п’яними водіями та наркоманами, які влаштовували хаос. Ми бігали через кущі, перестрибували рейки перед поїздами. Вони намагалися сховатися, уникнути відповідальності.
Ситуації були різні: від зупинки авто з чотирма-п’ятьма порушниками, які розбігалися в різні боки, до боротьби з ними на околиці міста. «Рома, що робимо?» — питали ми один одного. «Ловимо», — відповідали, і вдвох кидалися на них, валялися в бруді, рвали штани та черевики. Але ми ніколи не відступали. Це було круто. Адреналін, ризик — усе це робило нашу роботу незабутньою», — згадує Дмитро.
У 2016 році Роман перейшов до нового підрозділу патрульної поліції тактично-оперативного реагування (ТОР), який охороняв громадський порядок на акціях протесту та мітингах, а в інший час патрулював місто. Він швидко пройшов відбір і став бійцем спецпідрозділу.
Ще пізніше він увійшов до складу спецпідрозділу «TacTeam» з вищими вимогами до фізичної та психологічної підготовки.
«Спецпідрозділ TacTeam — це еліта патрульної поліції, що діє у складі батальйону ТОР. Там поліцейським треба вміти зупинити автомобіль на ходу, вибити в ньому вікно, когось витягти, відчинити будь-які двері, спуститися з 20-го поверху на балкон», — наводить приклад Дмитро.
Зовсім скоро навички Романа допоможуть у бойових операціях, які він очолював. Але про це згодом.
«ЯКЩО РОМА ВІРИВ У НАШУ КРАЇНУ, ТО ЯК Я МОГЛА СУМНІВАТИСЯ?!»
Юлія згадує, що 24 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення, її брат Роман, який мешкав у Боярці на Київщині, діяв швидко й рішуче. Незважаючи на те, що він був на роботі, чоловік одразу ж, о 5 ранку, повернувся додому, щоб відвезти сина в безпечне місце. І вже за кілька годин Роман знову був на позиції, готовий захищати столицю.
«Навіть не стояло питання, що він не піде. Просто одразу зібрався і поїхав», — розповідає вона.
Колега Романа, Дмитро, згадує, що того ранку далеко не всі правоохоронці зголосилися долучитися до оборони Києва та області.
«Були випадки, коли хлопці й дівчата залишали свої речі, жетони, зброю та тікали на Західну Україну або за кордон», — каже він.
Але Дмитро і Роман залишилися. Перший обороняв Білу Церкву, другий — боровся за Бучу, Ірпінь та Київ.
Ворог швидко просувався до столиці, ситуація змінювалася щогодини. Юлія просила брата писати хоча б раз на дві години, щоб знати, що з ним усе добре.
«Ромо, в тебе ж неповнолітні діти… Може, не варто ризикувати?» — вагалася вона. Але він відповів просто: «Якщо кожен з нас думатиме тільки про своїх дітей, хто тоді захищатиме Україну? Я стою там, щоб ви жили тут!»
«ВІН СТАВ ІНШИМ…»
Після деокупації Київщини Роман приїхав до рідних у Кременчук. За словами сестри, війна його змінила.
«Якщо раніше Рома був шебутним — завжди в русі, завжди з жартами, то після фронту його погляд змінився. Він дивився так, ніби хотів сказати дуже багато», — згадує Юлія.
Він почав говорити про речі, які раніше навіть не порушував: про відповідальність, про майбутнє, про те, «а раптом що». Просив запам’ятати, де ключі, де гроші, що робити, якщо його не стане.
«Ці слова лякали, — зізнається сестра. — Я розуміла, що він не на відпочинку, що війна не відпускає його навіть у короткі дні вдома. Але в нього були плани. Він мріяв: після війни купить будинок, здійснить те, про що давно думав. Він не сумнівався, що Україна переможе».
Коли Юлія запитувала, чи не хоче він виїхати за кордон після всього побаченого, Роман лише посміхався:”Ні, Україна стане тією країною, в яку захочуть повертатися, а не тікати!»
«І навіть коли на початку війни він наполягав, щоб ми їхали в безпечне місце, після цих слів я твердо вирішила залишитися. Бо якщо Рома так вірив у нашу країну, то як я могла сумніватися? Я знала, що завдяки таким, як він, у нас усе буде добре. Бо вони не відступлять. Це не про Рому. Відступити — це взагалі не про нього», — говорить Юлія.
МАРАФОН КРІЗЬ МІННЕ ПОЛЕ
Після деокупації Київщини Роман Зеленський долучився до зведеної стрілецької бригади Департаменту патрульної поліції «Хижак». Він воював разом із Дмитром, з яким раніше патрулював Солом’янський район столиці. Перший мав позивний «Зеля», другий — «Скай».
Їхньою новою локацією став схід. Підрозділ виконував завдання аеророзвідки, використовуючи різноманітні дрони.
Побратим Дмитро згадує про перші виїзди: «Коли ти тільки приїжджаєш на фронт, все свистить, вибухає, і ти ще не розумієш, що робити. Але з часом уже по звуку визначаєш, що летить і куди. Спочатку будь-який „шорох“ змушує падати на землю, а потім уже розумієш, коли реально потрібно ховатися».
За його словами, бойові виїзди були дуже різними. Іноді — рутинні завдання, які не залишали особливих спогадів:
«Виїхали, відпрацювали, політали, виявили цілі, щось підірвали, спалили».
Але траплялися й надзвичайно важкі бої, де окупанти використовували заборонену міжнародними конвенціями зброю — шрапнель.
«Шрапнель — це снаряд, наповнений дрібними металевими кульками. Він вибухає в повітрі, розкидаючи їх на велику відстань і завдаючи ураження живій силі», — пояснює боєць.
Наслідки таких обстрілів жахливі: уламки шрапнелі «прошивають» навіть метал і бетон. У радіусі 50 метрів шансів вижити майже немає.
«Ці уламки, як цвяхи, застрягають у плитоносці, касках. Потім дістаєш плоскогубцями…», — додає він.
Особливо небезпечними були розвідувальні операції. Одного разу група бійців, зокрема Роман, вирушила вперед, щоб знайти місце для закріплення. Їм потрібно було пройти кілька лісосмуг, щоб зайняти вигідну висоту, адже з низини не було зв’язку для роботи дронів.
«Пам’ятаю, як вони бігли під обстрілами, — розповідає „Скай“. — Намагалися знайти місце, де можна було закріпитися, але їх помітив ворожий дрон. На відео з камери було видно, як вони перебігають від вибуху до вибуху, ховаючись у посадці. Це тривало хвилин 10-15 — справжній марафон на території, всіяній мінами».
Побратим Романа Зеленського наголошує, що після таких випробувань їм особливо боляче чути зневажливі слова про роботу поліції на війні:
«Іноді чую: «Поліція на війні — зайва, сидять на блокпостах, курять». Але хто, як не ми, цілодобово перевіряє транспорт, людей, забезпечуючи безпеку? Це ж важлива робота, але чомусь її знецінюють.
Ми воюємо не лише на блокпостах, а й на передовій. Ми ризикуємо життям, як і всі інші захисники України. І нам теж буває страшно, але ми продовжуємо виконувати свій обов’язок. Після таких боїв особливо гірко чути подібні слова».
РАКЕТА, ЩО НЕ ДОЛЕТІЛА, ТА «ХРЕСТ ХОРОБРИХ»
Під час виконання бойових завдань у Запорізькій області Роман виявив три одиниці ворожої техніки та вчасно скоригував артилерійський вогонь. У результаті техніку знищили, а противник зазнав втрат у живій силі та відступив, що дозволило побратимам просунутися вперед.
Під час розвідки він також виявив ворожу позицію з протитанковою керованою ракетою, яку згодом ліквідували.
За відвагу, самовідданість і героїзм Роман Зеленський був нагороджений почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «Хрест хоробрих» (золотий), а також отримав заохочувальну відзнаку МВС — вогнепальну зброю.
ВІЙНА ПОДАРУВАЛА ЙОМУ КОХАННЯ
Влітку 2023 року, під час служби на Запорізькому напрямку, Роман, бувши давно розлученим, знайомиться зі своєю майбутньою нареченою. Її звати Луїза, вона із Запоріжжя, працює журналісткою.
Якось дівчина разом із подругою пішла на обід у центр міста. У закладі вони випадково зустріли Романа. Він одразу звернув на неї увагу, підійшов знайомитися, а потім запросив на екстремальне побачення — стрибнути з труби висотою 75 метрів.
«Я погодилася, ми це зробили, і з того моменту в нас зав’язалися романтичні стосунки… Коли я з ним познайомилася, одразу відчула, що це не просто ще одна людина в моєму житті. Це була й емоційна близькість, і ментальна. Таке буває, коли зустрічаєш свою людину, і це взаємно», — розповіла «Вечірньому Києву» Луїза.
Роман одразу поділився радістю з рідними. Він показував їм фото та відео коханої, і всі помітили, що він змінився. Його знали різним: добрим, сумним, але ніколи не бачили настільки закоханим і щасливим.
«Здавалося, він став більш сентиментальним. Спочатку близькі думали, що це війна так вплинула на нього, але згодом зрозуміли: це була Луїза, яка розкрила його чуйну натуру», — зауважила сестра Героя Юлія.
Поки Роман служив на Запорізькому напрямку, пара часто бачилася. Проте за кілька місяців його перевели на Донеччину. Відтоді замість живих зустрічей залишилися лише короткі «кружечки» у Telegram.
«Я приїздила до нього в Краматорськ на кілька днів. Він відпрошувався у командира, і так ми бачилися. Але щодня писали одне одному, хоча б кілька слів», — згадує Луїза.
На той час Роман уже був командиром групи аеророзвідки. Роботи було багато: він нищив ворога в Бахмуті, Торецьку, Часовому Яру та Серебрянському лісі.
Під час відпусток Роман познайомив Луїзу зі своїми дітьми — 15-річним Артемом і 9-річною Софією. За словами його сестри, Луїза чудово порозумілася з ними, і діти її дуже полюбили.
Роман завжди планував майбутнє разом із дітьми. Він мріяв про великий будинок, у якому вони всі житимуть разом: він, Луїза, їхня спільна дитина та його син і донька. Це була справжня сім’я, єдине ціле.
«Після розлучення Рома уникав серйозних стосунків, не думав про шлюб і дітей. Та зі мною він несподівано заговорив про майбутнє. Якось сказав: «Мені цікаво, якими будуть наші діти… Хочу сина, назвемо його Михайлом — на честь твого батька», — згадує Луїза.
За два місяці до загибелі, під час двотижневої відпустки, Роман освідчився Луїзі.
«Наша подорож Україною була насиченою: Чорноморськ, де ми провели час із його дітьми, Вінниця, Рівне, Славське, Пилипець і, нарешті, Мукачево. Саме там, у величній атмосфері замку Паланок, він мені й освідчився. Рома навіть жартував: „Давай одружимося хоч завтра!“ Але я мріяла про справжнє свято, а не скромне весілля в часи війни. Тож ми вирішили відкласти це до завершення війни, коли зможемо відсвяткувати без тривоги за тих, хто щодня гине», — каже Луїза.
НАРЕЧЕНІ МАЛИ СЛУЖИТИ РАЗОМ
Під час стосунків із Романом Луїза вирішила теж служити.
«Я завжди мріяла займатися військовою журналістикою, ще до знайомства з коханим. Але мама була категорично проти, і я не хотіла її хвилювати. Та коли в моєму житті з’явився Рома, я почала шукати можливості працювати в бригадах — і зрештою сумнівів не лишилося ні в мене, ні в неї. Я зрозуміла: маю бути там, де справді важливо», — розповідає Луїза.
Їй пропонували долучитися до однієї з бригад, проте Роман запропонував приєднатися до його загону «Хижак», аби бути спокійним за неї.
«Рома дуже підтримав мене під час підготовки до співбесіди: допоміг усе детально продумати, відшліфувати презентацію піар-стратегії. Я успішно її захистила, пройшла ВЛК, і приблизно за місяць мені зателефонували — повідомили, що мене беруть до бригади в пресслужбу», — згадує Луїза.
Того ж дня пролунав ще один дзвінок. Роман отримав важке поранення під час бойового завдання. У критичному стані його доправили до лікарні.
Дівчина похапцем зібрала речі й наступного ранку автобусом вирушила до Сум, де Роман перебував під наглядом лікарів.
«Памʼятаю, набрала купу речей, щоб йому було що одягти. А вже дорогою мені зателефонував командир. Сказав, що Рома помер. У ту секунду померла з ним і я», — важко говорить Луїза.
Від шоку, болю і розпачу дівчина закричала. Водій зупинив автобус.
«Він запитав, що сталося, і я відповіла, що мій коханий, воїн, помер. Водій обійняв мене, і ми стояли так кілька хвилин посеред траси. А коли поїхали далі — я мусила сповістити про трагедію рідних Роми», — продовжує вона.
Це сталося 21 серпня 2024 року на Сумщині. Під час зачистки населеного пункту від російських окупантів Роман, як справжній командир, заходив у будинок першим, ведучи за собою групу. Почався стрілецький бій. Усі вороги були знищені, але «Зеля» отримав кульове поранення в голову. Його доправили до лікарні, однак уже на ранок 22 серпня серце воїна зупинилось. Романові було 36 років.
Про втрату повідомили й побратима Зеленського — Дмитра «Ская». На той момент чоловік уже був списаний зі служби через поранення, проте підтримував зв’язок із воїнами «Хижака».
Дмитро знав, якими важкими були бої на Сумщині. Згодом йому повідомили, що «Зеля» — трьохсотий. А наступного ранку телефон завібрував. Надійшло смс, яке він довго не наважувався відкрити.
«Я побачив повідомлення від товариша. Просто сидів і дивився на екран, не наважуючись його відкрити. Мене наче стиснуло зсередини. Я боявся. Раптово покотилися сльози, і в горлі став «ком». Розумів: якби стан був стабільним, такого раннього повідомлення не було б.
Я тоді подзвонив на роботу та повідомив, що беру відгул. Поклав телефон і ще кілька хвилин просто сидів. А потім таки наважився прочитати. Там було три слова: «Він не зміг», — важко говорить Дмитро.
Для нього Роман був більше ніж колега-патрульний чи побратим. Він був близьким другом. Коли Дмитро отримав поранення, Роман першим прийшов до палати та підбадьорював «Ская».
«Жодні слова не опишуть той біль, який ми всі тоді і сьогодні переживаємо через утрату Роми. Велика людина і ще більша втрата від його смерті», — продовжує чоловік.
«БОЮСЯ, ЩО ОДНОГО ДНЯ ЙОГО АКАУНТ БУДЕ ВИДАЛЕНО»
Після втрати коханого на війні Луїзу охопило глибоке розчарування. Її дратували буденні розмови про дрібниці, які здавалися абсолютно неважливими на тлі трагедії, що розгорталася в країні. Вона прагнула опинитися там, де люди діяли, боролися та мстилися за своїх. Її бажання було не просто втекти, а долучитися до тих, хто творив історію. Тепер вона — пліч-о-пліч із побратимами Романа.
«Я хотіла якнайшвидше поїхати на Донбас, бо тут люди думають зовсім про інше: нігті, вії… Я приїхала до Києва, пропрацювала місяць у патрульній поліції, а потім вирушила на Донбас разом із бійцями „Хижака“. І це було найкраще рішення в моєму житті, бо саме тут я відчуваю себе на своєму місці», — каже дівчина.
Луїза також ініціювала петицію про присвоєння Романові Зеленському найвищого звання — Героя України. Понад 25 тисяч людей підтримали цю ініціативу, проте відповіді від президента Володимира Зеленського досі немає.
Глибоку скорботу розділяє вся велика родина Романа. Минулого місяця минуло пів року з дня його загибелі. Його сестра Юлія часто перечитує їхні останні повідомлення, з тривогою думаючи про те, що одного дня його акаунт може зникнути назавжди.
«Ми сподіваємося, що йому нададуть звання Героя України. Він, як і багато інших хлопців та дівчат, які віддали своє життя за Батьківщину, заслуговує на цю найвищу відзнаку. Ми також хочемо увічнити пам’ять про Романа, створивши мурал у Кременчуці. У нашому місті ще немає жодного стінопису, присвяченого захисникам, тож брат стане першим. Можливо, згодом з’явиться вулиця чи сквер, названий на його честь. Ми робимо все можливе, щоб пам’ять про Романа жила вічно», — ділиться Юлія.
Героям — безсмертна слава! Ворогам — помста та вічне забуття!
Даша ГРИШИНА, «Вечірній Київ»