Зінаїда Гаркавенко працює у відділенні соціальної допомоги № 2 Печерського району. Вона прийшла у цю сферу з думками, що це тимчасово, проте залишилася, і вже чверть століття допомога іншим — її професійний обов’язок. Про те, як знаходить взаєморозуміння зі своїми підопічними, та чого вона навчається від них, розповіла «Вечірньому Києву».
«Багато років я працювала на книжковій фабриці, у палітурному цеху. Люди старшого покоління добре пам’ятають, як важко було виживати у місті після розвалу радянського союзу, у 90-х роках. Я трималася роботи, а щоб заробити додаткову копійку, ночами шила постіль, яку ми з чоловіком продавали на ринку. Та настав час, що фабрика закрилася, а я залишилася без роботи. Моя племінниця була соціальним працівником, то й запропонувала прийти до них», — розповідає Зінаїда Василівна.
Жінка, яка звикла на робочому місці по мінімуму взаємодіяти з іншими людьми опинилася у ситуації, коли людські стосунки виходять на перше місце.
«Здається, що обов’язки соцпрацівника нескладні: придбати продукти, ліки, прибрати чи приготувати їсти, допомогти з гігієнічними процедурами. До кожного підопічного потрібен свій підхід, і в цьому найбільша складність», — розповідає соцпрацівниця.
Зараз вона опікується десятьма жінками, середній вік яких вісімдесят років. Когось відвідує п’ять разів на тиждень, до когось приходить два-три рази — все чітко розписано у розкладі. Як і те, які кому послуги надають.
Продукти та ліки соціальні працівники купують за гроші своїх підопічних. Для тих, хто може собі дозволити, вона приносить найкращі овочі та фрукти, куплені на базарі, де все найсвіжіше та відбірне. А є бабусі, що рахують кожну копійку, тож щоб вони звели кінці з кінцями Зінаїда Василівна вишукує всі акції, що влаштовують в різних магазинах. Продавці на ринку за стільки років роботи знають її і часто буває, що відкладають замовлення, можуть зробити знижку. А ще час від часу її підопічні просять купити щось солоденьке — цукерки чи заварні тістечка.
За час роботи Зінаїда Гаркавенко бачила різних людей і каже, що в старості чоловіки стають менш вибагливими, ніж жінки. Серед її підопічних були довгожителі, один з дідусів мав 101 рік, а декілька старших за 90. І те, що у них було спільне — оптимізм.
«Є люди, до яких йдеш і уже настрій покращується, бо знаєш, що тебе зустрінуть посмішкою та хорошим словом», — продовжує вона. Але не всі, є й такі, що пильно стежать за кожним кроком соцпрацівника, прискіпливо оглядають усе, що приносять з магазину, і кожна цяточка на купленому яблуці може стати причиною для невдоволення. І з такими людьми жінка вміє знаходити спільну мову — десь пожартує, десь змовчить.
За всім цим стоїть величезна особиста робота зі спілкування. Зінаїда Василівна навіть каже, що з досвідом, кожен соцпрацівник стає хорошим психологом — знає людей, вміє їх підтримувати і згладжувати гострі кути.
За віком Зінаїда Гаркавенко уже декілька років як на пенсії, проте продовжує працювати. Спочатку думала відмовитися від роботи, бо чоловік важко хворів і потребував догляду, але її просили залишитися, та й пенсія була така, що на неї не проживеш. А коли не стало чоловіка, то робота навпаки, допомагала заповнити пустку.
«Життя прожити не поле перейти — я вчуся від моїх підопічних, а вони в мене. Обговорюємо новини, ділимося рецептами, підтримуємо одне одного, стаємо сім’єю. А в сім’ї по-різному буває», — каже вона.
Читайте також: Соціальними працівниками можуть бути тільки ті, хто любить людей: розповідь реабілітолога
Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»