Напевно кожному з киян доводилось бачити, як у спеціальні авто заїжджають люди на візках, або як допомагають сісти у машину людям з інвалідністю.
Такий транспорт у столиці працює з середини 90-х. Він підтримує життєдіяльність тих, для кого доїхати на медичні процедури — ціла історія.
Юрій Ропій, який 24 роки працює водієм саме на такому спецтранспорті, розповів кореспондентці «Вечірнього Києва» про те, чим його щоденна праця відрізняється від звичайних водійських буднів, а також про уроки життя, які він виніс, спілкуючись зі своїми підопічними.
Пан Юрій — людина дуже спокійна і скромна, про себе говорити не хотів, а от про тих, з ким щодня спілкується — повідав чимало. На погляд зі сторони — саме про таких, як Юрій Ропій існує вислів «сіль землі» — працелюбні, сильні духом, не марнославні, добрі люди, які ніби непомітні у загалі, але без них — ніяк не обійтись.
— Пане Юрію, а як ви потрапили на цю службу, де третій десяток років працюєте?
— У мене доволі типова історія. Відслужив у армії, повернувся. Родичі розповіли, що у Києві потрібні водії у автопарку на рейсові автобуси, у міський транспорт. Так я почав працювати у столиці. А згодом мій хороший друг «переманив» мене з автопарку саме в цю соціальну службу. Я прийшов на меншу зарплату. Але ця робота одразу захопила.
— Чим же?
— Мером Києва тоді був Олександр Омельченко і він започаткував оцей соціальний транспорт. Ми возили ветеранів Другої світової. У середині 90-х їх було ще чимало. Чоловіки, які пройшли пекло війни і залишились жити без рук, без ніг. Наше завдання було возити їх на лікування, реабілітацію та у санаторії та госпіталі. Згодом нашу службу почали рекламувати у ЗМІ. До слова, до нашої служби у Києві ставляться уважно. У мене за час роботи шість машин змінилось — кожна нова — більш зручна для людей з інвалідністю.
— Пам’ятаєте своїх перших підопічних?
— Аякже! Усі, хто працює в соціальному транспорті у Києві — не просто водії. Часто у наших підопічних немає близьких, або ж немає співрозмовників… Самотнім людям потрібен співрозмовник. І я почув чимало історій і спогадів, особливо від ветеранів Другої Світової. Думав — буде час — напишу книжку. Але так сталось, що тепер я вожу на реабілітацію хлопців молодих, які захищали нас у цій російсько-українській війні. І теж втратили руки, ноги, мають важкі поранення… І їм потрібна не тільки допомога, а й розрада. От і підтримую їх, як можу.
— Ви кажете, що у вас пацієнти на візках, після поранень, а живуть же у багатоповерхівках. Як ви у часи вимкнень світла справлялись?
— Це поширена практика, коли доводиться свого підопічного на руках зносити вниз, до машини. Ліфти не працюють же, коли немає світла. Отак я і зносив молодого хлопця, який працював рятувальником і пошкодив хребет. Його, а потім і його візок. Тепер ми з ним дружимо.
Доводилось нам обслуговувати й Ігри Нескорених. Зустрічали наших військових з усієї України, везли на Олімпійську базу. Я вдячний кожному з них, бо саме вони захистили і Київ і всю Україну.
— Ви під час оборони Києва теж у місті були? Доводилось людей возити?
— Я не виїхав з міста. У мене здавна була звичка — ходити на роботу пішки. І мені це допомогло. Бо транспорт не працював, а я завжди був вчасно. Важко було, бо з лівого берега на правих — перевірки, блок-пости. Іноді по три години це займало. Але людям же не відмовиш!
Наприклад у нас багато пацієнтів, які проходять процедуру гемодіалізу. Від цього залежить їх життя. А у них і перша, і друга, і третя зміна є. Як я можу не приїхати? Тож мій робочий день починається о шостій ранку і поки всіх не розвезу — а ж тоді йду додому сам. І яка б ситуація не складалась — а треба везти людей на лікування.
А ще возили з-під Києва від виробників молочку, розвозили гарячу їжу з кафе та ресторанів, бо багато людей залишились на самоті, рідні виїхали… Треба було й гуманітарну допомогу розвозити.
— Ви сказали, що подружились з підопічним, якого зносили на руках через блекаут. А взагалі зв’язок з людьми тримаєте?
— Люди прив’язуються. Взаєморозуміння допомагає у багатьох ситуаціях. Якось у мене були підопічні дівчата трійня. Маленькі зовсім. Одна мама їх виховувала. У них діагноз ДЦП був. Я приїхав їх везти на заняття, а машина поламалась. То я оплатив їм таксі, щоб вони не спізнились. Бо дуже нервували. Тепер уже дівчата-студентки, самі навчились водити машини і дають собі раду.
З підопічними як одна родина з багатьма. Зараз додались ще переселенці. Їм також наші послуги доступні, як і всім киянам. Всіх знаходжу без навігатора. Знаю, кого й куди везти.
— А про що говорите з людьми?
— У мене хобі — фотографую старий Київ, намагаюсь дізнатись більше про столицю. То у мене цілі екскурсії бувають. Везу дітей і їм розповідаю історії будинків, вулиць, все, що ми проїжджаємо. Всім цікаво, бо чимало людей у Києві нещодавно.
Отак у нас і виходить — я від них дізнаюсь, а вони — від мене.
— Думаю, що матеріал для книжки, яку ви збирались написати у вас буде багатий!
— Так! Людські спогади, правдиві документальні історії й те, що я пережив у Києві сам — все увійде в цю книгу.
Шеф Юрія Ропія, Станіслав Дерев’янко, розповів «Вечірньому Києву» про свого підлеглого.
— Дуже спокійна і вдумлива людина. Без «вибухів», людяний. Його підопічні дуже люблять!
— Чим особлива саме ця робота?
— Ви знаєте, я сам починав тут працювати водієм. І можу сказати, що не кожен може справлятись з підопічними. Люди можуть себе погано почувати, відчувати біль, дратуватись. Ми ж не коробочки возимо, а людей з інвалідністю. І до кожного з них треба знайти підхід. Добре слово сказати, допомогти.
Я своїм новим водіям завжди кажу — у вас робота закінчилась і ви пішли, куди вам треба. А ці люди не можуть. Вони здебільшого самотні. І от Юрій Ропій вже, як психолог, він завжди вислухає і дідуся, й бабусю, і ветерана — молодого чоловіка.
— Прості здавалось би речі — вислухати, підтримати, а людям їх не вистачає в наш час…
— Тут і жінку літню коли везеш, то завжди і її речі треба занести туди, де вона буде після лікарні. Бо люди ж без сил бувають, старенькі. Не попросять самі. А треба здогадатись, побачити, що їм треба, крім стандартних послуг. Наші хлопці й двері відкриють, подивляться, як людина себе почуває, принесуть все, що треба. Переживають за них! Готові зажди прийти на подологу. Водій соціальної служби — це не той, хто просто за кермом.
«Вечірній Київ» писав про Надію Бойко, педагога-логопеда,
«Все життя вчу мові дуже складних дітей: інтерв’ю з Надією Бойко, яка 60 років працює в інтернаті».