Коцюбинський написав коханці 335 листів
“І тільки що отримав твого листа з пошти, Вірусенько-донечко. Дякую тобі, моя єдина, за привітання з Новим роком. Вони так щиро й гарно написані, що у мене в серці потеплішало, коли їх прочитав, лише… я б не вживав таких слів: коли йдеться про щастя своє, задоволення, то, розмірковуючи про це, я виключив з мовлення займенники: “я”, “моє”, “мені”, а почав вживати “ми”, “наше”, “нам”… Тож з новим роком бажаю нам тихої, погожої долі… та ще… Юрка! Голубонько, такого маленького, маленького Юрка, щоб він тягнув до нас рученятка та лепетав: “тато! мамо!” – писав у листі 12 січня 1896 року до своєї коханої Віри Дейші письменник Михайло Коцюбинський.
Віра Дейша з’явилася в житті 30-річного Михайла Коцюбинського наприкінці 1894 року. Їхня зустріч відбулася на першому Київському з’їзді української “Громади”, де Михайло представляв Вінницю, а Віра – Чернігів. Віра Устимівна була вражена письменником – елегантним одягом і витонченими манерами. Молоді люди заговорили і зрозуміли, що мають багато спільного. Після завершення з’їзду Михайло супроводжував дівчину до Чернігова, адже поїхав до друга на хрестини. Згодом він почав часто навідувати Віру.
На рік старша від Коцюбинського, Віра Дейша народилася у Ржеві Тверської губернії. Після смерті чоловіка мати переїхала до Чернігова, де жив її брат – Василь Степанович Гортинський. Юлія Степанівна Дейша спочатку працювала класною дамою в Чернігівському єпархіальному жіночому училищі, а згодом стала його керівницею. Вона самостійно виховала трьох дітей.
Віра закінчила Чернігівську гімназію та вступила на фізико-математичний факультет петербурзьких Бестужевських курсів – перші університетські курси для жінок. Але царський уряд запровадив суворі обмеження, тож курсистками ставали одиниці – здібні та енергійні дівчата, які прагнули навчання та суспільної діяльності.
Отримала термін ув’язнення та відсиділа майже рік
Революційна діяльність Віри призвела до того, що вона потрапила за ґрати на майже рік. Аж надто дорогим став шлейф неблагонадійності й для Михайла Михайловича через підтримку самостійницьких інтересів. Поділяючи спільні суспільні інтереси, Віра Устимівна з часом захопилася Коцюбинським.
24 січня 1896 року Михайло Коцюбинський та Віра Дейша одружилися. Михайло працював в Одеській філоксерній комісії, що боролася зі шкідниками винограду на території колишнього Новоросійського генерал-губернаторства. Рано навесні йому потрібно було вирушити у тривалу робочу поїздку. Віра пішла за чоловіком, але у вересні повернулася до Чернігова, адже незабаром мала народжувати.
Михайло та Віра регулярно писали одне одному.
“Моя люба, кохана! Я писав тобі без краю та кінця, але вже пізно, час спочити, адже завтра дорога. Тож цілую тебе міцно й пригортаю до серця. Будь мені веселенькою та здоровенькою, і не забувай, що маєш такого Мусю, що сильно тебе кохає. Бережи, серце, і мамине здоров’я. Поцілуй її за мене. Пиши, пиши. Цілую всіх, а тебе найбільше”, – писав Михайло.
Він важко переживав розлуку з дружиною, яка затягнулася майже на два роки. Наприкінці 1896 року у подружжя народився первісток Юрій. Того ж року під час поїздки з Ялти до Одеси письменник сильно застудився.
“Коцюбинський їхав з Криму в Одесу восени разом із товаришем. У нього не було теплої одежі. Грошей теж не вистачало. Мандрували на палубі. Мерзли, грілися в машинному відділі. Ночами кутались у брезенти. Застудився, і в результаті здобув тяжкий ревматизм. Перші половини листопада до середини квітня наступного 1897 року він похворів”, – згадував поет Микола Чернявський.
Розлука з родиною спонукала Михайла Коцюбинського задуматися про залишення роботи в комісії й переїзд до Чернігова. Щоб оселитися там, він повинен був отримати дозвіл від генерал-губернатора, а той, у свою чергу, мав погодити в департаменті поліції. Півроку, від листопада 1897 року до березня 1898 року, Коцюбинський чекав дозволу. Протягом цього часу жив у Житомирі, працюючи в редакції газети “Волинь”. Нарешті навесні 1898 року письменник переїхав до дружини в Чернігів. Їхнє нове житло вони купили у місцевого лісника, сюди чоловік привіз стареньку матір та сестру Лідію. У подружжя народилося ще троє дітей – Оксана, Ірина та Роман.
Їхали на палубі. Мерзли
У цьому домі Михайло Михайлович провів останні 15 років. Віра Устимівна дбала про комфорт чоловіка – свіжі букети у вазі, тиша в домі, доглянутий сад, щоденні сонячні ванни.
“Він був вигадливим, завжди по-дитячому захоплювався красою природи, людьми та здобутками людського розуму. Він залишався людяним до кінця життя, любив добро та вірив у його переможну силу…” – згадувала про батька донька Ірина.
Коцюбинського називали письменником-імпресіоністом. Його повісті “Тіні забутих предків”, “Fata Morgana” й оповідання більше нагадують полотна художників, ніж друковані твори. Але буденність гнітила Михайла. У оповіданні “Сон” він писав: “Щодня було одне й те ж. Ноги, неначе непотрібні, самі знали звиклі дороги, і очі, духи неначе зайві, байдужне сприймали все до нудоти знайоме. Перед ними плелися маломістечкові доми та одні й ті ж люди, мов потерті меблі в хаті, біля яких місяцями можна ходити, не помічаючи їх навіть”.
На початку 1900-х Михайло Коцюбинський із дружиною працювали в статистичному бюро. Це відомство користувалося репутацією демократичного закладу, його називали притулком для політично неблагонадійних інтелігенцій. Але така робота стала великою мукою для Михайла, адже заважала творчій діяльності, вбираючи всі сили й час. До того ж платили йому мізерно.
Увійшла пара, яка моментально привернула мою увагу
Одного разу в бюро влаштувалася молода працівниця Олександра Аплаксіна. Як згадувала потім жінка, перша зустріч відбулася в будинку подруги у 1902 році, куди завітало подружжя Коцюбинських: “У кімнаті вже були кілька гостей. Через деякий час увійшла пара, яка одразу привернула мою увагу. Вона з підстриженим волоссям, високого зросту, цікавим обличчям, але з трохи різкими манерами. Він – стрункий, елегантно одягнений. Вражав його блідий, навіть матовий колір обличчя…”
Тоді Михайло Михайлович не звернув уваги на дівчину. Тож, коли Олександра прийшла першого робочого дня в бюро, Коцюбинський їй відрекомендувався. Це засмутило дівчину, бо вийшло, що він її не запам’ятав.
Спочатку їхні стосунки були суто робочими, але з часом Коцюбинський став приділяти їй більше уваги. Якось він покликав Олександру до телефону у віддаленому коридорі. Дзвінка не було, натомість Коцюбинський пристрасно поцілував дівчину й освідчився в коханні. Однак ображена, вона втекла, на записки з вибаченнями не відповіла. Хоча відчувала симпатію, Аплаксіна боялася довіритися почуттям через значну різницю у віці – їй 24 роки, а йому 40.
Для Коцюбинського сімейне життя стало рутиною, хоча для всіх вони залишалися зразковою парою. Аплаксіна ж не поспішала відповідати на залицяння чоловіка. Тож Михайло пообіцяв більше не набридати зізнаннями. Він почав уникати Олександру, у разі зустрічі поводився стримано. Це тривало більше року. Їхнє спілкування відновилося в грудні 1905 року, коли одна з співробітниць запросила Аплаксіну на вечірку, де Коцюбинський читав свої твори. Олександра погодилась, а побачивши письменника, зрозуміла, що його почуття не припинилися. Наступного дня на робочому столі знайшла записку з освідченням у коханні. Дівчина вирішила з ним зустрітися.
“Михайло Михайлович вже чекав на мене. Він помітно хвилювався. Ми мовчки повернули до площі, так само мовчки він взяв мене під руку. Мовчки пройшли квартал”, – згадувала Олександра.
Того вечора вони довго гуляли безлюдними вулицями. Незабаром Коцюбинський і Аплаксіна почали зустрічатися майже щоночі за містом. Зустрічі були короткими, тому вирішили обмінюватися листами, які незабаром підкладали на роботі.
“Яка ж важка здається така тривала розлука, але я безмежно щасливий, знаючи, що ти мене любиш. Це таке величезне, яскраве, захопливе щастя, що я буквально сп’янів від нього. Ти мене любиш! Ти моя! Я можу цілувати тебе, пестити, чути твій голос, бачити твої прекрасні очі, любити тебе й віддати тобі своє серце без розділу”, – було в одному з послань Коцюбинського до Аплаксіної. Загалом він написав 335 листів.
Згодом Олександра Іванівна згадувала: “Спочатку ми жили сьогоднішнім днем, але з часом думки про майбутнє все більше нас гнітили – про спільне життя. Михайло Михайлович часто говорив і писав, що не може жити без мене, що задихається в таких умовах. Він повторює, що й робота у нього йшла б краще, і здоров’я було б кращим, якби ми жили разом”.
Проте залишити родину письменник не наважувався. Віра Устимівна знала все, але робила вигляд, що цього не сталося. Якось Михайло виїхав у термінових справах, не встигнувши попередити молоду коханку. Лист, адресований Коцюбинському, прочитала дружина. З цим листом жінка пішла до матері Олександри Аплаксіної. Віра Устимівна просила вплинути на доньку, а також погрожувала, що заради чоловіка готова на будь-який крок, навіть на вбивство. Однак із суперницею спілкуватися відмовилась. Потім Віра Устимівна провела розмову з чоловіком, про яку Коцюбинський розповідав у листі: “Мені пред’явили твого листа з поясненням, що це ти його написала. Вона перевершила саму себе – жодного докору, жодних сцен. Навпаки, стільки було благородства, співчуття та доброти, що я був приголомшений. Як виявилось, Віра Устимівна дуже любить мене, більше, ніж я думав. Вона просила мене не залишати родину і не губити всіх. Мені було важко, неймовірно тяжко, я плакав. Не знаю, як пережити цю тяжку душевну драму – конфлікт між обов’язками та почуттями. Що робити?”
Олександра спершу думала розірвати стосунки з коханцем, але втомлений вигляд чоловіка викликав у неї жалість, і вона вирішила залишити все, як було.
Не тільки в особистому житті Михайла Коцюбинського панували драми. У 1908 році за наказом губернатора його виключили з товариства “Просвіта”, де письменник обіймав посаду голови. Це сталося через революційну активність сестри Ольги. Проте згодом життя Коцюбинського знову увійшло в звичну колію. Чоловік обіцяв дружині розірвати зв’язки з Аплаксіною, а Віра Устимівна зробила вигляд, що повірила.
Здоров’я Михайла Коцюбинського стрімко погіршувалося. Лікарі поставили невтішний діагноз – хвороба серця та астма. Полегшення приносив відпочинок на острові Капрі на півдні Італії.
Погрожувала, що заради чоловіка готова навіть на вбивство
У травні 1911 року Київська спілка допомоги українській літературі, науці та мистецтву призначила Коцюбинському постійну пенсію – 2000 рублів на рік. З часом стало відомо, що ним почали цікавитися за кордоном. Це дало можливість залишити службу в статистичному відділі. У цей період він багато мандрував та писав. Проте після чергової подорожі в Карпати влітку 1912 року Коцюбинський захворів. Він поїхав на лікування до Києва і через три місяці повернувся до Чернігова. 12 квітня 1913 року Михайло Коцюбинський помер.
Серед натовпу, що проводжав письменника в останню путь, були дві головні жінки – його дружина і коханка. Свій вінок Аплаксіна сплела з білих квітучих гілочок яблуні, поклали його біля голови покійного, хоч Віра Устимівна категорично заборонила приймати від Аплаксіної якісь квіти.
Через вісім років померла Віра Дейша-Коцюбинська, а Олександра Аплаксіна залишилася самотньою на все життя. Після смерті Коцюбинського вона переїхала до Москви, працюючи в бібліотеці. Переживши важку душевну травму, вона втратила зір. У 1945 році повернулася до Чернігова. Померла в грудні 1973 року у віці 92 років.
Передплатити журнал “Країна”