15 та 16 лютого у київському Театрі Драматургів покажуть прем’єру вистави Олекси Гладушевського «І в горі, і в радості…».
Вона поставлена за п’єсою «І в горі…і шототам», яку актор, військовослужбовець Макс Девізоров написав у рамках проєкту «Театр Ветеранів». Завдяки цій ініціативі ветерани війни, волонтери та члени їхніх родин — за допомогою кураторів — створювали дебютні п’єси.
В основу твору покладена його особиста історія кохання, яка після початку повномасштабного вторгнення обернулася розчаруванням та зрадою. Як писали в ЗМІ, Максим Девізоров та Світлана Гордієнко одружилися у травні 2022 року в Дніпрі. Влітку 2024 року вони розлучилися, тоді Світлана була вагітною, і пізніше народила сина. Що сталося, Макс пояснює у своєму творі.
За сюжетом, головний герой, який нещодавно зустрів свою любов, вступає до лав ТрО. Він робить коханій пропозицію і вона відповідає на його почуття та обіцяє чекати. Вони одружуються. За якийсь час чоловік дізнається, що жінка вагітна. Поки він тішиться думками про сина і намагається перевестись в інший підрозділ, щоби бути ближче до коханої й первістка, історія кохання стає драмою, адже з’ясовується, що ця дитина — не його…
«Вечірній Київ» розпитав актора та військового Макса Девізорова про роботу над п’єсою, а пізніше — й постановкою, де він також грає.
— Розкажіть, що дав вам досвід написання п’єси?
— Перш за все, цей досвід я здобув завдяки унікальній можливості долучитися до проєкту «Театр Ветеранів» від ТРО Медіа та Театру Драматургів. Разом з іншими учасниками, що повернулися з війни, ми пройшли шлях від точки нуль, від пошуку ідеї та проблеми, які хочемо проговорити, до перших публічних читань наших творів. Хтось вперше відкрив для себе силу театру, як засобу висловлення та осмислення пережитого, а для мене це знання набуло глибшого сенсу.
Мій текст «І в гóрі, і… шототам» досліджує непрості стосунки між військовим і його коханою людиною — стосунки, що випробовуються відстанню, часом і, в підсумку, різними уявленнями про вірність та відданість. Через цей твір я не лише поділився тим, що страшенно гнітило мене, а й знайшов у собі сили рухатися далі. Це моє послання собі й тим, хто його потребує: «Допоки ти живий, у тебе завжди є шанс зустріти людину, гідну твоєї довіри».
— Що було найскладнішим у цьому процесі?
— У мене довго не народжувався цей текст. Голова розривалася від запитання: якщо мені випав шанс написати власну п’єсу, то про що я маю розповісти? Майже три роки на війні — це безліч випробувань і пережитого досвіду, тож вибрати було з чого.
Але врешті-решт я перестав ходити навколо того, що мене добивало. Це була зрада. Окей, тема є. Навіть коли я визначився з нею, текст вперто не давався — слова не складалися, думки розпорошувалися. І тільки коли я повернувся у свою військову частину, до побратимів, з якими прожив два останні роки, щось у мені змінилося. Буквально за ніч текст був готовий. Переконаний, що саме завдяки безумовній і щирій підтримці людей та якомусь неймовірному збігові обставин, цей текст виборов своє життя і тепер може бути зіграний на сцені.
— Ви також граєте у виставі. Це була ваша ініціатива? Що відчуваєте, коли ваші власні переживання оживають на сцені?
— На початку я взагалі намагався якомога далі дистанціюватися від написаного. Я хотів обʼєктивно оцінити те, що в мене вийшло. І тільки після першого показу на глядачів, коли я зміг прожити її відсторонено, у Олекси виникла ідея долучити мене до акторського складу. Тож тепер я знову всередині цієї історії, але відчуваю неабияке полегшення від того, що цей сюр тепер лише гра на сцені. Театр робить свою справу.
— Як вам сценічне втілення п’єси? Як працювалося з режисером?
— Говорячи про п’єсу, моєю метою було створити щось небанальне — те, чого не зовсім очікуєш побачити, коли йдеш до місця під назвою «Театр Ветеранів». На рівні інтуїції я розумів, що мені, у тому числі через цей матеріал, важливо донести одну просту думку: ветеранів не потрібно жаліти. Отриманий нами досвід, яким би гірким чи болісним він не був, має величезну цінність. Кожна історія побратима, якого вже немає, але яку можеш розповісти саме ти, повинна бути записана! Адже життя — це спалах миттєвості, що лишає по собі відблиск у пам’яті інших.
Тож, повертаючись до питання, сценічне рішення, запропоноване Олексою, одразу підкорило своєю неординарністю: «казка про відважного лицаря — бійця ТРО? Командир із хвостом русалки? Принцеса-утікач?» Так, хай йому грець! Ми маємо це зробити!
І, знову ж таки, це шалена вдача, що над постановкою «І в горі, і в радості» працює така кількість яскравих особистостей. І одна з причин, чому харизматичним та сильним творчим людям цікаво працювати з текстами, створеними ветеранами, — їхня актуальність та глибоке розуміння самого життя, здобуте в боях, на межі.
***
Вперше публічне перформативне читання п’єси представили у столиці в рамках фіналу проєкту «Театру Ветеранів». Тепер кияни мають змогу побачити повноцінну виставу.
Вона порушує актуальні питання: як війна впливає на стосунки в родині, як бачать обов’язок перед Батьківщиною чоловік, який воює, та жінка, яка чекає. Втім, осмислити важкі теми без ретравматизації, дає змога стилістика чарівної казки, в якій зроблена постановка.
Детальніше про виставу «Вечірньому Києву» розповів режисер Олекса Гладушевський.
— Розкажіть, чому для читання, а потім постановки ви обрали саме цю п’єсу? Чим вона вас зачепила?
— Коли я почув про «Театр ветеранів» і дізнався, що Макс написав п’єсу, я вже знав про цю історію із новин та від знайомих. Одразу вирішив: якщо Макс захоче щиро про це поговорити, я поставлю цю п’єсу, адже знаю, як це показати.
Мене відібрали як режисера для Фестивалю перших п’єс «Театру ветеранів», тоді я зміг прочитати п’єсу. І побачив, що вона саме про це. Щоб говорити на таку тему, треба мати велику сміливість. І я зрозумів, що якщо драматург має таку сміливість, тож він матиме сміливість і йти зі мною в співпрацю, щоб втілити цю п’єсу у виставу.
— Ми знаємо, що йдеться про кохання, яке обернулося трагедією, та вплив війни на стосунки. На чому ви хотіли б акцентувати?
— Вистава дійсно підіймає тему стосунків на відстані, коли один з пари перебуває у війську. Це дуже важлива проблема й актуальна дискусія. Я не впевнений, що готовий прямо говорити на такі серйозні теми мовою мистецтва в стилі реалізму, як написана п’єса Макса. Вона подана від першої особи, що розповідає історію, як вона відбулася.
Щоб ця тема все ж таки мала терапевтичний характер, як для автора і для глядачів, запропонував зробити її в формі казки. Так вона навіть сильніше може бити в якісь важливі точки. Це як в Гамлеті: коли він поставив виставу про вбивство свого батька, не називаючи імен, але всі розуміли, про що йде мова.
— Поділіться, які казкові персонажі є у постановці?
— Принц, принцеса, яка потім стає чорною королевою, чаклун і чудові військові командири в образі русалів. Це такі воєводи в латах зверху і з русаличими хвостами.
Для мене це дуже важливий образ, щоб показати військових, які зовнішньо повинні бути дуже жорсткі, а всередині у них є щось казкове, з їхніми спогадами з цивільного життя. Тому, коли з героєм щось трапляється, ці військові спочатку достатньо жорстко йому відповідають. А коли є дійсно важливо, вони йому дуже допомагають. Це світло у військових я хотів підкреслити. І навіть з гумором. Вважаю, що про драму треба говорити через комедію, а комедію ставити з драматичними фішками.
— Розкажіть про акторський склад. Як добирали виконавців? Макс, який написав історію на основі власного досвіду, також грає. На вашу думку, як це позначилося на самій постановці?
— Вибирав з акторів, з якими працював на інших проєктах. Хореографку Євгенію Скрипник мені порадив Макс Девізоров, вона запропонувала ще декількох цікавих акторів. На жіночі ролі я в основному запросив дівчат зі свого акторського курсу в школі Фенікс. З Григорієм Наумовим мені завжди було цікаво попрацювати, бачив його роботи в театрі, кіно, коротких метрах. Андрія Карпова, який грає одного з військових, помітив у виставі про Василя Симоненка. Захотілося дати йому не романтичний та героїчний образ, а більш смішний.
Спочатку планував, що Макс Девізоров не братиме участь, бо якось неправильно було б грати себе. Але потім ми вирішили, що він може грати не себе. Він виконує роль одного з військових командирів і спостерігає за цією ситуацією. Навіть з акторами обговорювали, наскільки важко Максу може бути сидіти на сцені та чути свою історію. Але потім сам Макс сказав, що це для нього працює як терапія. І зараз він це вже сприймає як казку, яка десь та колись відбулася, але не зовсім з ним.
— Вперше перформативне читання п’єси представили в рамках фіналу проєкту «Театру Ветеранів». Як її сприйняли глядачі?
— Дуже позитивно, і тому ми за запитом самих глядачів ще два рази грали її формі мінівистави-ескізу. Саме таке сприйняття дало можливість зробити постановку. На цей проєкт звернули увагу партнери та підтримали його. З Фестивалю перших п’єс «Театру ветеранів» це вже друга повноцінна вистава після «Військової мами».
— Яка подальша доля проєкту? Де можна буде побачити після прем’єри?
— Після прем’єри вистава увійде в постійний репертуар Театру драматургів. Також ми вже маємо пропозиції від деяких великих театрів щодо показу її у них як спецпроєкту.
У постановці задіяні: Павло Власенко, Артем Волков, Вадим Гринчук, Максим Девізоров, Андрій Карпов, Марія Краснощок, Ніколь Мацкул, Діана Мироненко, Григорій Наумов, Влад Пістряк, Михайло Поліщук.
До слова, глядачі побачать оновлену версію твору — історію Макса Девізорова доповнить лавсторі ще одного військового, яка завершилася щасливо.
Прем’єра вистави «І в горі, і в радості…».
Коли: 15 та 16 лютого о 19:00
Де: Театр Драматургів, вулиця Петра Сагайдачного, 25Г (метро «Поштова площа»)
Вартість квитка: 400 грн.
Читайте також:
- Театральний лютий: які вистави покажуть у столиці. Для вашої зручності ми зібрали афіші київських закладів із репертуаром на місяць.
Марія КАТАЄВА, «Вечірній Київ»