Сьогодні, 7 вересня, відзначаємо 150 років від дня народження Олександра Мурашка — одного з найзначніших українських художників модерної епохи. Митець, який зміг з’єднати європейську елегантність з глибокою національною чуттєвістю, залишив після себе не лише полотна, а й цілу мистецьку школу, покоління учнів та мрію про Київ як культурну столицю світу.
Його життя, хоч і коротке, було переповнене подіями: від іконописної майстерні вітчима до виставок у Мюнхені, Парижі та Венеції; від студії на горищі київського хмарочоса до заснування Української академії мистецтва. І хоча трагедія — постріл у потилицю в червні 1919 року — обірвав його успішну кар’єру, його мистецтво і донині промовляє про світло, свободу та гідність.
Олександр побачив світ 26 серпня (за старим стилем) або 7 вересня 1875 року в Києві під ім’ям Сашко Крачковський. Ім’я його біологічного батька досі залишається таємницею для дослідників. Мати, Марія Іванівна Крачковська, була дочкою священника зі Стародубщини.
Церковний запис про його народження зберігся у метричній книзі Златоустівської церкви, яка колись стояла в районі Євбазу — на місці сучасного цирку (втраченого у 1930-х). Особливої уваги дослідників заслуговує той факт, що хрещеним батьком Олександра був Іван Єфимович Форштер — саксонський підданий. Його відношення до простої сільської жінки, Марії Крачковської, залишається загадкою для істориків.
Дитинство майбутнього художника минуло на Чернігівщині, у бабусі-селянки.
Згодом він переїхав до Києва, де вітчим, Олександр Іванович Мурашко, мав іконописну майстерню. Родина оселилася на Малій Житомирській, 14, неподалік художньої школи, заснованої братом вітчима, Миколою Мурашком. У цьому середовищі юний Сашко вперше став свідком народження мистецтва. Він спостерігав за розписами Володимирського собору, копіював роботи Васнецова, і його талант не залишився непоміченим Адріаном Праховим, Михайлом Нестеровим, Віктором Васнецовим. Несмотря на опір вітчима, який прагнув зробити з нього іконописця, Сашко вирішив отримати художню освіту. Після конфлікту з родиною він покинув дім, ночував на баржах, застудився, але не відступив. Завдяки підтримці Прахова, Васнецова та Миколи Мурашка, вітчим офіційно усиновив пасинка і надав кошти на нове навчання живопису.
РДІА, ф. 789, оп. 12, спр. 32, арк. 2 /Журнал «АНТИКВАР»
Невдовзі Олександр Мурашко рушив до Петербурга — юний, незграбний, сором’язливий, з розкуйовдженим волоссям і глибоким внутрішнім тривожним настроєм. Саме так його запам’ятав свояк, Микола Прахов. Попереду — Академія мистецтв, головний художній осередок імперії, яка була мрією кожного майбутнього художника.
Спочатку Олександр Мурашко був лише вільним слухачем, але його талант швидко помітили, і він став повноправним учнем закладу. Його наставником в Академії став земляк Ілля Рєпін, який колись також починав у столиці з такої ж позиції. Їхні шляхи вражаюче перегукуються: обидва пройшли школу іконопису в Україні, обидва формувалися в майстернях, де пензель слугував не лише мистецтву, а й вірі.
Ілля Рєпін здобув славу ще у 19 років. Мурашко ж отримував досвід у майстерні свого вітчима — чернігівського іконописця. Цей етап став для нього не лише ремісничою школою, а й відправною точкою в осмисленні образу, лінії, світла — те, що згодом перетвориться на його унікальний художній стиль.
Національного художнього музею України. Фото: Вікіпедія
Дипломна робота Мурашка — «Похорон кошового», для якої позував Михайло Старицький, принесла йому золоту медаль і право на трирічне стажування за кордоном.
У Німеччині, Італії та Франції він створив серію полотен, серед яких відзначається «Портрет дівчини у червоному капелюсі».
Згідно з відомостями мистецтвознавців, у Парижі Мурашко зацікавився творчістю імпресіоністів, що спонукало його відходити від академічної техніки, поєднуючи різні живописні методи. Вважається, що період у Парижі став найуспішнішим у творчій біографії Мурашка. Він проявив себе в темах тематичного та портретного живопису.
Картини Олександра Мурашка здобули визнання на європейських виставках. За картину «Карусель» на X Мюнхенській міжнародній виставці 1908 року його нагородили золотою медаллю.
Сам художник мав відмінні шанси залишитися в Європі, але обрав Київ, бажаючи розвивати мистецтво в рідному місті.
«Тут світло, тут сонце, тут чудова природа, тут своя культура», — так писав Олександр Мурашко про Київ.
Повернувшись до Києва, Мурашко одружився з Маргаритою Крюгер і придбав будинок із садом на Лук’янівці. Пари не мали власних дітей, тому вирішили вдочерити маленьку дівчинку Катрусю.
Митець викладав у Київському художньому училищі, а у 1913 році відкрив свою студію на горищі хмарочоса Гінзбурга — найвищої будівлі Києва тих часів. Його учні — Анатоль Петрицький, Ісак Рабинович, Тіна Омельченко — пам’ятали Мурашка як надихаючого наставника, який навчав бачити природу як свято.
1917 рік став переломним у житті художника. Його кандидатуру висунули на здобуття звання академіка Петербурзької академії мистецтв, але революційні події зупинили цей процес і унеможливили участь у виставках у Москві та Петрограді. З цього моменту в його біографії починається новий, глибоко національний етап.
Того ж року він став одним із засновників Української академії мистецтва — першого вищого мистецького навчального закладу в Україні — та увійшов до її професорського складу. Академію заснувала блискуча команда: Георгій Нарбут, Василь і Федір Кричевські, Михайло Бойчук, Абрам Маневич, Михайло Грушевський, Іван Стешенко, Микола Бурачек, Михайло Жук, Григорій Павлуцький — і, звісно, сам Олександр Мурашко.
Ймовірно, саме революція 1917 року стала для нього моментом остаточного самоусвідомлення як українця. Хоча Мурашко в основному був портретистом, національні мотиви проступали у його творчості — не лише через сюжет, а й через етнографічні деталі, які часто виконували роль декоративного тла. Звертаючись до тем народного життя, він створив полотна «Зима», «Дівчина», «Неділя», «Селянська родина» та «Праля».
На думку мистецтвознавців, саме Олександр Мурашко став одним із перших, хто передбачив нову епоху в історії українського образотворчого мистецтва.
Однією з останніх його картин стала знаменитий витвір «Квіткарки» (1917), створена незадовго до його трагічної загибелі. Життєрадісна атмосфера, передана яскравими фарбами на полотні, контрастує зі сумними обличчями жінок похилого віку, що торгують квітами…
В останні роки життя художника творча напруга посилилась. У буремному 1919 році він поєднує викладання в Академії з роботою у Всеукраїнському державному видавництві — органі з виразним ідеологічним навантаженням.
Наприкінці травня в газеті «Известия ВЦИК» з’являється список осіб, які мають сплатити контрибуцію — примусовий революційний податок. Серед них — і Мурашко. Йому призначають суму у 25 тисяч карбованців. Відмова від сплати загрожує арештом і примусовими роботами. 8 червня художника затримують.
За словами дружини, Маргарити Мурашко, наступного дня він опинився на лісовому складі в Дарниці, де перевозив деревину на дрезині. Умови були жахливими — без їжі, нічлігу чи організації. Врятувало посвідчення, яке вдалося дістати Маргариті: наступного дня чоловіка відпустили.
Останній вечір життя Мурашко він провів у домі друзів — родини Шустових. Вечір видався теплим, затишним, насиченим спогадами і розмовами. Подружжя затрималося до першої години ночі, порушивши комендантську годину. Вийшовши з гостей, вони вирушили додому — на Багговутівську, 25.
У ніч з 14 на 15 червня художника зупинили троє чоловіків. Один із них — колишній квартирант, працівник Губернської військової комісії. Мурашко показав свої документи, пояснив, хто він, але його силоміць повели. Вранці тіло знайшли на Дорогожицькій вулиці, у саду біля будинку №18. Зникли особисті речі, прикраси, гроші.
Версії цього кривавого вбивства досі викликають гарячі дискусії серед дослідників біографії митця. Радянська преса стверджувала, що сталися напад грабіжників. Але вдова художника заперечувала цю версію: «Це не були просто грабіжники — вони залишили на ньому цінну шпильку, черевики…»
У своїх спогадах вона не акцентувала на політичному мотиві, але й не виключала його.
Дослідниця творчості митця, мистецтвознавиця Лариса Членова у своїй книзі «Олександр Мурашко. Сторінки життя і творчості» зазначила:
«Мурашко був справді національним художником. Його творчість пронизана барвами рідної землі, переповнена сонцем України. Звертаючись як до європейського досвіду, так і до національних традицій, він витворив неповторний власний стиль, у якому об’єдналися його ідеали та уявлення про життя і мистецтво… Перейнявши найкраще з нових художніх досягнень своєї доби, Олександр Мурашко зробив величезний внесок в українське мистецтво початку XX століття і навічно залишився в сузір’ї його майстрів».
Нагадаємо, що декілька років тому Національний художній музей презентував унікальний ескіз до картини Олександра Мурашка «Благовіщення».
До теми: як у Києві застрелили відомого художника Олександра Мурашка.