Це основна мотивація 35-річної військовослужбовиці Таміли з Рівненщини, яка майже п’ять років захищає Україну в складі 128 Окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Оперативного командування «Захід» Сухопутних військ Збройних Сил України.
Теперішня посада головної сержантки — начальниця медичного пункту стрілецького батальйону. Посада офіцерська, невдовзі, як повідомили у з’єднанні, військовослужбовиця має всі шанси стати молодшим лейтенантом медслужби.
Таміла 15 років пропрацювала черговою медичною сестрою в районній лікарні на рідній Рівненщині. А далі наважилася різко змінити життя — піти в армію.
«Я була на обліку у військкоматі як медична працівниця, і мені періодично пропонували піти в ЗСУ, — розповідає Таміла. — Однак, у мене була «залізобетонна» відмовка — маленький син. Тільки коли він підріс, я зважилася підписати контракт. Спочатку пройшла Навчальний центр, де нас дуже інтенсивно тренували. А потім почався розподіл по військових частинах.
Коли я почула, що потрапила в 128 ОГШБр, з очей полилися сльози, і мимоволі вирвалося: «Але я не хочу в 128 бригаду!». Бо ж і навчання було дуже важке, тож мені подумалося, що в гірсько-штурмовій бригаді буде ще важче. А виявилося навпаки — тут дуже просто, наскільки може бути просто в армії. За цих 5 років я жодного разу навіть не подумала переводитися в якусь іншу частину», — зізнається жінка.
До повномасштабної війни Таміла служила в зоні АТО/ООС, отримала статус учасниці бойових дій і навіть успішно подолала спеціальну смугу перешкод, за що була нагороджена однією з найпрестижніших відзнак у піхоті — беретом гірського штурмовика.
«Це було непросто, я виявилася в першій жіночій групі нашої бригади, яку допустили до проходження смуги. Перед тим 14 днів ми активно тренувалися. Зате в підсумку інструктор сказав, що навіть не всі чоловіки вклалися в ті нормативи, які я виконала, навіть назвав мене рекордсменкою», — посміхається захисниця.
До 24 лютого 2022 року Таміла служила у відносно тиловому підрозділі, однак, через кілька місяців її відрядили в гірсько-штурмовий батальйон, де не вистачало медиків.
«Бригада тоді воювала на Херсонщині, наші хлопці штурмували посадки, звільняли територію, тому було багато роботи. Я їздила на евакуацію поранених, ми часто потрапляли в сектор вогневого ураження, пригадую, як одного разу по нас відпрацював російський танк. І хоча хлопці заспокоювали, що снаряди вибухають далеко, все одно було страшно.
Найчастіше допомогу пораненим доводилося надавати прямо в машині на ходу — накладати турнікети, полегшувати біль, зупиняти кров при відірваних кінцівках. Усе робилося на адреналіні, під стресом, і я часто не пам’ятаю ні імен, ні навіть облич тих перших хлопців, котрих рятувала.
Був такий випадок на Оріхівському напрямку — бійцю вибухом відірвало частину лівої руки. Ми веземо його в машині, я надаю допомогу, а він кричить, що в нього болить палець на відірваній руці і аж корчиться від болю. Ми врятували його, довезли в лікарню… А через два роки, коли я була в справах у місті, до мене підійшов і привітався хлопець: «Добрий день! Ви мене не впізнаєте?». «Ні, вас так багато, у нас великі батальйони…». Тоді він повертається лівим боком, і я бачу, що в нього по лікоть немає руки. «Ви мене тоді вивезли, дякую Вам!». Ми випадково зустрілися через такий час. Із ним було кілька хлопців, і вони теж починають дякувати: «Ви й мене вивозили… І мене…».
Перший трирічний контракт у головної сержантки давно закінчився, але вона продовжує службу в бригаді. До речі, в з’єднанні кажуть, що в Таміли досі немає сталого позивного, але бійці поміж собою називають чітко: «Начальниця».
«Я не шкодую, що пішла в ЗСУ. Чи справдилися мої очікування? У чомусь було легше, у чомусь складніше — війну неможливо прорахувати наперед. Але я не можу сказати, що в чомусь розчарована. Дуже люблю свою роботу, до мене можна застосувати відомий вислів — хто, як не я? Тому й далі їжджу на евакуації, хоча моя теперішня посада не передбачає цього.
Коли чую по рації, що в нас «300», з перших слів прокручую в голові, який може бути стан пораненого, до чого готуватися, що може знадобитися в першу чергу, скільки екіпажів готувати… На жаль, багато хлопців, котрих я знала, загинули, дехто при мені. І це дуже гірко. Особливо, коли потім переглядаєш фотографії з цими бійцями».
Синові Таміли зараз 15 років, він навчається в Києві. Поки мама на війні, вихованням займається тато.
«Але ми на постійному зв’язку, не було ще жодного дня, щоб не спілкувалися. І всі мої відпустки від першого до останнього дня проводимо разом. Син уже вищий за мене, він завжди зустрічає й проводжає мене з квітами. Те, що син далеко, важко.
Та ще й у такому підлітковому віці, перед дорослим життям, коли особливо хочеться бути поруч і пояснити правильні, важливі речі… Усі ці 5 років у Збройних Силах України для мене як жінки й матері були непростими, а іноді дуже важкими. Війна — це, мабуть, найгірше жахіття, яке лише може бути. Але я готова ще 5 років служити, тільки б мій син не бачив усього цього, тільки б йому не довелося воювати», — наголошує Таміла.
Медикиня з Рівненщини, як і всі інші її побратими та посестри, у складі закарпатських гірських штурмовиків продовжують виконувати бойові завдання за призначенням. Щоб здобути Перемогу і забезпечити мир та процвітання на рідній українській землі.
Щоб долучитися до лав 128 ОГШБр, слід звернутися за тел.: +380 506 656 700.
Або заповнити анкету
***В матеріалі використані фото відділення комунікацій 128 Окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади та з особистого архіву Таміли.
Також читайте: як командир розвідроти отримав 10 куль від ворога на Курщині, став Героєм України і повернувся на фронт.
Володимир ДАНИЛЮК для «Вечірній Київ»