Кожен з них має унікальну життєву історію. Дехто мріяв про військову службу з дитинства і, досягнувши 18 років, пішов на фронт. Інші ставали добровольцями або потрапляли під мобілізацію.
Кияни, які беруть участь у війні на лінії фронту, що простягається на майже дві тисячі кілометрів, складають потужну та сильну групу – їх у війську більше 100 тисяч.
Але за цією цифрою стоять особисті долі, мрії, великі плани на майбутнє, які ці мужні чоловіки та жінки відклали на «потім» – на після Перемоги, за яку кожного дня доводиться переживати велику кількість труднощів та болю.
Серед цієї величезної сили був і Кирило Сергійчук, який служив стрільцем-снайпером другого десантно-штурмового батальйону військової частини А2582, частини 82 ОДШБ, що носить назву «Буковинська».
Коли до редакції «Вечірнього Києва» прийшли його найближчі – мати Тетяна, батько Олександр та сестричка Христина, розмова лягла не лише на Кирила, а й на його покоління.
Народжені наприкінці 80-х і на початку 90-х, ці діти виховувалися батьками, які зростали в мирний час. Після всіх історичних змін, які пережила Україна, це покоління також було захищене миром, здобутим їх дідусями та бабусями під час Другої світової війни. Мир у останні десятиліття 20 століття сприймався як щось само собою зрозуміле – він був, і родини виховували дітей з надією на те, що ті зможуть здобути кращу освіту, реалізувати свій потенціал, а Україна, ставши незалежною, стане сильною сучасною державою.
До слова, саме в ці роки народжуваність була на найвищому рівні.
Мати Кирила Сергійчука надала редакції його дитячі та шкільні фотографії. Вона поділилася, що все життя працює в дитячому садку і дуже любить дітей.
«Я люблю всіх дітей. Як своїх, так і чужих…» – розповіла пані Тетяна. Кожна фотографія переносить у світ сімейних спогадів. Автомобіль, який тоді був справжньою розкішшю, дитяче авто, де щасливий усміхнений хлопчик. А ось Кирило разом із сестрою на святковому столі з двома тортиками.
«Христинка народилася за чотири роки в той же день, що й Кирило. Я дуже хотіла, щоб син не був один у цьому світі. І так сталося, що вони з сестрою стали найкращими друзями», – розповіла мама.
Сім’я Сергійчуків жила на столичному Виноградарі. Кирило пішов до першого класу в школу номер три.
Згодом там відкрилася сучасна школа «257». Спочатку туди віддали Кирила (у п’ятому класі), а потім і Христину.
«Я зробила правильно, адже діти з дитинства освоїли англійську. Вони вільно говорили, читали – це відкривало перед ними безліч можливостей», – згадує пані Тетяна.
Пан Олександр, батько Кирила, згадує, що у хлопця були сильні технічні навички; він завжди прагнув дізнатися більше і був акуратним та наполегливим.
«Він опанував паяльні роботи, постійно просив купити щось на радіоринку і, звісно, ніколи не залишався без підтримки. Захопився комп’ютерами та швидко освоїв його», – ділиться батько.
Мама Кирила згадує, що коли прийшов час вибрати університет – Кирило висловив свої плани – він хотів вивчати японську мову. Мама зауважила, що китайська – більш перспективна, адже нею розмовляє майже 1/6 земної кулі.
Таким чином, Кирило вступив до університету «Східний світ» на спеціальність «китайська мова». Навчання було нелегким. Складна вимова та тональна система, де зміна тону змінює значення слова; величезна кількість ієрогліфів, які потрібно запам’ятовувати окремо від їх звучання; культурний контекст впливає на розуміння мови.
«Кирило навіть одного разу казав, що хоче залишити університет. Але його одногрупниця відговорила його, пояснюючи складні нюанси тонування та вимови. А наполегливість сина також зробила свою справу – він здобув освіту і освоїв мову», – згадує мама.
Після здобуття освіти, Кирило Сергійчук пішов працювати на позицію, не пов’язану з китайською мовою.
Він вирішив дати можливість «відпочити голові». Так розповідає знайомий Кирила, Вадим Корочин. Обидва працювали в компанії «Аякс», що спеціалізується на безпеці будинків і розумному житлі.
«Він був дуже відкритою людиною. Прийшов на склад, щоб трохи відпочити від навчання, менше працювати головою, а потім знайти напрямок для подальшої роботи. Він був задоволений роботою, завів нових друзів. Коли у нього просили про допомогу – він завжди відгукувався», – розповів Вадим.
В колективі всі відчули, що Кирило – добра та ввічлива людина.
«У мене друга група інвалідності, і він буквально кидався на допомогу першим. А ще сварив мене, що я багато працюю», – ділиться колега Кирила.
Одного разу працівники відкрили пакунок з китайським обладнанням і побачили, що виробник використав повсякденні газети як ущільнювач. Тож Кирила попросили почитати – про що йдеться.
«Уявіть, він усе прочитав і пояснив нам їх реалії. Всім було цікаво і справляло враження його знання. Ми планували зробити Кирила керівником», – розповів Вадим.
Під час великої війни та мобілізації Кирило першим у колективі сказав: «Коли запросять до військомату, я не буду ховатися».
Ці слова підтверджує й мама захисника, пані Тетяна. Вона згадує, що син багато часу присвячував фізичній підготовці. Він регулярно ходив на роботу пішки – шість кілометрів до складу компанії та шість назад. Щодня.
Одного разу на півдорозі Кирило побачив групу людей – представників ТЦК. Молодий чоловік не став тікати, не перейшов на іншу сторону вулиці, а пройшов повз них.
«Взяв повістку, пройшов медкомісію і пішов», – розповів його товариш.
З війська Кирило прислав кілька фотографій. На всіх він усміхнений, впевнений і сильний. Це перше, що спадає на думку, коли дивишся на молодого українця у військовій формі.
Мати з батьком розповіли, що син пройшов підготовку за стандартами НАТО в Румунії. Він писав про те, що сучасна армія дуже технологічна.
Колеги, з якими він спілкувався, згадують, що він ніколи не скаржився на службу або навчання.
«Він проходив навчання і в Десні, яка вважається дуже складним і важким полігоном. Але від Кирила жодної скарги не було. Він був високий – десь 1 метр 90 сантиметрів. Думаю, порції їжі для нього були замалими. Ми відправили йому дві посилки. Одну він встиг отримати в Сумах. А іншу – не встиг…», – каже колега.
Про свою службу Кирило ділився з товаришами практичними порадами. Наприклад, розповідав, що у нього важкий автомат. Говорив, що він штурмовик і ходив у наступи.
«У Кирила не було військового досвіду, але він з легкістю освоїв свою спеціальність у армії, як і в житті – наполегливо та з терпінням. Все вдавалося. Він був просто чудовим», – згадує Вадим Корочин.
Хлопці хотіли купити для Кирила легкий «бронік», але він сказав, що носитиме той, що йому надали.
Мама, тато та сестра розповіли, що Кирило відмовлявся від намагань отримати від рідних щось із військового одягу або приладдя.
«Він казав, що у нього є все необхідне. Те, що видали – високої якості, і син просив не купувати й не висилати йому, скажімо, ті ж навушники…» – розповідає батько.
У серпні 2024 року він повідомив, що їх передислокують у Полтавську область, в Полтаву.
Саме в той час рф завдала удару по навчальному інституту, внаслідок чого загинуло понад 40 осіб, ще 200 дістали поранення.
«Але насправді наш Кирило та його підрозділ передислокували не до Полтавщини, а на Курщину», – розповіла пані Тетяна.
Кирило Сергійчук дбав про своїх рідних, розуміючи, що вони будуть переживати за нього. Так само, як і його побратими, він дотримувався військової таємниці.
Жоден з українських воїнів не повідомив про операцію на Курщині, хоча командування залишило їм засоби зв’язку.
У цій операції брали участь найкращі й найсильніші воїни.
Бої в Курській області Росії розпочалися вранці 6 серпня 2024 року, коли Збройні сили України перетнули кордон поблизу міста Суджі.
Українські війська здобули тактичну перемогу, взявши під контроль близько 1200 квадратних кілометрів російської території.
На самому початку операції в полон потрапили 594 ворожих солдати, і українська армія контролювала понад 100 населених пунктів після раптового нападу 6 серпня 2024 року.
Рік потому, у серпні 2025 року, Головнокомандувач ЗСУ генерал армії Олександр Сирський підкреслив, що утримання цього плацдарму є стратегічно важливим, оскільки це дозволяє сковувати велику кількість військових сил країни-окупанта, знижуючи тиск на інших ділянках фронту.
«Ми впевнено тримаємо територію, противник зазнає втрат. Наша оборона організована так, що для проведення наступальних дій, противнику потрібно подолати відкриті простори», – заявив Сирський.
Українські військові продовжують утримувати території в Курській та Білгородській областях рф, щоб сковувати противника на кордоні з Україною.
Станом на липень 2025 року, це 90 квадратних кілометрів. Це превентивні дії у відповідь на можливий наступ противника. Українські військові продовжують утримувати території в Курській та Білгородській областях рф для контролю супротивника на кордоні з Україною.
Таким чином, відбулося перше бойове хрещення молодого киянина, який не мав військового досвіду, Кирила Сергійчука.
Він загинув 8 вересня, через місяць після початку боїв на території ворога, у найскладніших умовах.
У їх БТР влучив російський FPV дрон.
«Поранення Кирила було таким, що навіть не було можливості накласти турнікет. Кульшовий суглоб… Він сплив кров’ю», – розповів батько захисника.
Протягом усього інтерв’ю з журналісткою «Вечірнього Києва», мама і тато військового не стримували сліз. Батьки загиблих героїв не можуть змиритися з думкою, що їхні такі улюблені діти загинули через примху російського диктатора, що вирішив захопити Україну.
Сестра Кирила, Христина, підкреслила, що брат ніколи не ховався від повісток. На початку війни у нього була бронь, потім її повинні були продовжити на роботі, але не встигли. І Кирило, як справжній чоловік, вирушив захищати рідну землю.
Кирила Сергійчука нагородили посмертно орденом «За мужність». Ця нагорода вручається військовим за проявлену відвагу та героїзм під час виконання військового, службового чи громадянського обов’язку в обставинах, пов’язаних з ризиком для життя.
Батьки загиблого захисника згадали, як прощалися з сином. Він був блідим через крововтрату. Його поховали на Лісовому кладовищі. Там до обрію майорять синьо-жовті прапори біля козацьких хрестів на могилах найкращих українських Захисників та Захисниць.
Родина Кирила Сергійчука зазначила, що отримала детальний опис всього, що сталося того сумного дня, 8 вересня 2024 року.
Мама військового відзначила, що ця, здавалося б, проста річ є дуже важливою. Це – прояв поваги до загиблого і його рідних. Вони мають знати всю правду.
Київський міський голова Віталій Кличко, 29 вересня, у день пам’яті українців, які віддали життя за країну, вручив матері Кирила Сергійчука відзнаку «Честь. Слава. Держава». Пані Тетяна була у залі мерії серед 70 батьків і дружин, а також дітей загиблих киян.
Вона зізналася, що стримувалася від сліз. Коли мер вручив нагороду, він сказав, що вона – дуже сильна жінка.
«Тоді я зрозуміла, що насправді я дуже слабка жінка…» – зізналася Тетяна Сергійчук крізь сльози.
Мама, тато і сестричка Кирила Сергійчука кажуть, що їм дає сили жити сьогодні пам’ять про те, як Кирило їх кохав.
Мама показує його дитячі листівки, які він створював власноруч. На кожному з них написано: «Я тебе дуже люблю!»
Ця любов – найсильніша і найміцніша річ на світі. Вона переживає втрати і час, який невпинно віддаляє від щасливих днів, проведених разом.
Покоління Кирила Сергійчука, яке народилося у мирі, виростало з любов’ю і надією, не реалізувало свої таланти та мрії, хоча могло б вражати і збагатити світ.
Але саме це покоління нині захищає Україні як суверенну державу і кожного з нас. Герої – це вони, хлопці, дівчата, чоловіки й жінки, які зробили найважчий вибір – боротися за свободу.
Чим ми можемо їм віддячити? Любов’ю, що не зникає, та пам’яттю. А ще – відстояти те, за що вони боролися, щоб усі ці страшні втрати не були марними.
«„Моя дитина – це моя душа”: історія киянина Микити Торреса-Ернандеса, який загинув на війні».