Досить часто можна почути: “Шо”. Люди стверджують, що це суржик, щось неприязне чи неправильне.
Але насправді це не так. Використання “шо” має глибоке лінгвістичне та діалектологічне підґрунтя, запевняє у своєму Instagram тренер з ораторського мистецтва Ольга Мацьопа.
По-друге, “шо” – це не русизм
Слово “шо” не є запозиченим з російської мови, а є варіацією українського питального займенника “що”, притаманною для південно-західних та північних діалектів.
Історично воно задокументоване в говорах Волині, Поділля, Закарпаття, Буковини та частини Полісся.
Класики фіксували “шо” у художній мові
У художній літературі “шо” вживали не лише для стилізації під живу мову – воно зустрічається у творах Івана Франка, Панаса Мирного, Ольги Кобилянської, навіть у Лесі Українки, коли передаються діалекти або усне мовлення персонажів.
Наприклад, у Франка:
“Та шо ти мені розказуєш?”
Це не помилка. Це – жива мова українського народу.
За нормами мовознавства – це розмовна, а не літературна форма
“Шо” не є нормативною формою для офіційної або письмової комунікації, проте не є помилкою в усному спілкуванні, особливо в контексті розмовного або емоційного стилю.
“Це не суржик, а територіальний діалектизм, який допустимо в неформальному мовленні.
Слова, які ми вживаємо у спілкуванні, можуть підсилювати авторитет або, навпаки, руйнувати його.
Вульгаризми, русизми чи зміщені слова створюють враження недбалості та неповаги до співрозмовника. Якщо ви бажаєте звучати переконливо та викликати довіру, варто уникати цих мовних пасток.