Журналіст, майданівець, воїн-доброволець Ярослав Шапочка («Бриль») загинув від вибухової травми та уламків під Соледаром 21 березня 2023 року. Під час штурму ворожих позицій колона техніки з десантом проскочила точку висадки та потрапила під щільний обстріл окупантів на трасі між селами Залізнянське та Оріхово-Василівка Бахмутського району.
Дві бойові машини піхоти, що рухалися попереду підірвалися на протитанкових мінах, після цього ворог одразу відкрив вогонь з гранатометів, мінометів і кулеметів. Солдат 2 стрілецької роти 207 батальйону 241 окремої бригади Сил ТрО ЗСУ Ярослав Шапочка разом з іншими побратимами їхав на броні першої БМП. З того бою він не повернувся.
Майже два роки вважався зниклим безвісти. Рідні та друзі до останнього сподівалися, що Ярослав вижив і потрапив у полон. На жаль, дива не сталося. Експертиза ДНК підтвердила його загибель. Ярославу було 48 років. У захисника залишилися дружина Анна та 12-річна донька Ольга, яка з моменту зникнення батька носить його одяг. Так дитині здається, що тато завжди поруч та оберігає її з мамою.
Яскравий представник київської інтелігенції, талановитий журналіст, фотограф і документаліст, інтелектуал з чудовим почуттям гумору та безкомпромісний борець з несправедливістю пішов добровольцем у перші дні повномасштабної війни захищати Україну від російських варварів.
Ярослав народився 8 липня 1974-го у Києві. Навчався у школі №117 на вулиці Лютеранській. Закінчив Інститут журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка (1991–1996 рр.). Працював репортером у газеті «Факти», після чого зайнявся документалістикою. Був експертом з роботи з архівними матеріалами. 25 лютого 2022 року долучився до 241-ї бригади ТрО ЗСУ. Захищав столицю та Київщину, потім воював на східному фронті.
Церемонія прощання з Героєм, який не був створений для війни, але став справжнім воїном, відбулась на Майдані Незалежності 26 лютого 2025 року. В останню земну дорогу Ярослава проводжали родичі, друзі, побратими, колеги — журналісти та кінематографісти. Труну з прахом бійця поховали на Лісовому кладовищі з усіма військовими почестями, під салютні постріли почесної варти та Гімн України.
Останній свій спочинок Ярослав знайшов серед могил на Алеї Героїв, над якими майорять синьо-жовті стяги. Там на Лісовому цвинтарі спочивають його бабуся та дідусь (ветеран-підводник Другої світової війни, журналіст і публіцист Федір Шапочка), а також мама — Ольга, яка працювала біологом-генетиком у Національного ботсаду імені Миколи Гришка. Так склалося, що Ольга Федорівна виховувала Ярослава сама.
Вона передчасно пішла у засвіти. Померла на руках сина від раку. Крім тітки з двоюрідним братом Олексієм, з яким він пізніше разом піде на війну, у Ярослава не залишилося нікого. Справжньою опорою та натхненням для нього стала Анна, з якою він одружився у 2009 році.
Журналіст «Вечірнього Києва» поговорив з побратимом Ярослава Василем Панченко, який брав участь у тому бої та зазнав тяжких поранень. Зв’язався з давньою подругою Шапочки, драматургинею та режисеркою Сашею Денисовою, яка, зокрема, написала та поставила за кордоном трагікомічну п’єсу «Гаага» про трибунал над Путіним. А восени 2025 року в Амстердамі по її пʼєсі відбудеться премʼєра вистави, присвячена загиблому на війні Ярославу.
Також журналіст «Вечірнього Києва» зустрівся з дружиною Героя — Анною Войтович. Вона працює дизайнером експозицій у Національному музеї історії України у Другій світовій війні.
НА ОБРУЧЦІ ЗАПЕКЛАСЯ ЙОГО КРОВ
Ми з Анею сидимо у двокімнатній, ще дідівській квартирі Ярослава на Печерську, у якій автор цих рядків неодноразово бував як друг сім’ї. Вона досі не наважилася відкрити конверт із речами Ярослава, які знайшли при його останках, і просить мене це зробити. Їх небагато: шеврони, одноразова електронна сигарета та обручка з білого золота. На всіх речах запеклася його кров. Від побаченого Аня здригнулася та розридалася… А коли сльози висохли, згадала, як познайомилася та одружилася з Ясіком — саме так, ніжно називала вона свого чоловіка.
Коли молодята стали на весільний рушник їй було 27 років, а Ярославу — 36. Але познайомилися вони задовго до весілля.
«З Ясіком нас познайомив наш спільний друг, скульптор Михайло Левченко. Ми сиділи компанією в його майстерні, говорили про мистецтво та пили коньяк. Я тоді була студенткою Київського університету будівництва і архітектури. Коли коньяк закінчився, Михайло запропонував піти до його друга Ярослава та продовжити свято.
Ми зустріли його у нині закритому барі «Бліндаж» на Малій Житомирській. Мій майбутній чоловік жадібно поглинав яєшню та вже встиг замурзати нею светра. Дивлюся на нього й думаю, який дивний, неакуратний і неприємний хлопець», — розповідає Аня.
Ярослав тоді працював у газеті «Факти», писав репортажі про карпатських мольфарів, уманських хасидів і проводив власні розслідування щодо наркотрафіку в Україні, а також вбивства Гонгадзе.
Крім того, захоплювався фотографією і був у цьому справжнім майстром. Робив унікальні світлини, бо вмів бачити красу у буденному. А його фоторепортаж з Індії «розійшовся» навіть у закордонних медіа.
Коли Росія у 2003 році вперше спробувала окупувати частину України, розпочавши насипати греблю в Керченській протоці до нашого острова Коса Тузла, Ярослав негайно прибув на місце події та оперативно повідомляв про те, що відбувається. Тоді ще мало хто чув про термін «гібридна війна», але ще у далекому 2003-му Ярослав був впевнений, що йдеться не про випадковий конфлікт, а репетицію чогось більшого, а саме — анексії Криму та подальшої окупації частини території України.
Коли до «Бліндажа» завітали його старі друзі з незнайомою дівчиною, він якраз мав їхати за редакційним завданням в іншу область і отримав добові за відрядження. На ці гроші компанія й продовжила застілля.
«Вже на вулиці хлопці почали обговорювати політичні події, тож і я вирішила сказати, щось розумне, а натомість бовкнула якусь дурницю. На що Ясік відважив мені такий „комплімент“: „Аня, тільки твоя краса може порівнятися з твоєю дурістю“. Мене це так образило, що коли ми десь зустрічалися у компанії я намагалася з ним узагалі не говорити», — згадує дружина Ярослава.
«ЕРУДОВАНИЙ І ПАНКУВАТИЙ КРАСЕНЬ»
Проте доля знову звела їх разом. Через три роки після невдалого знайомства вони випадково зустрілися у парку Слави у день народження Тараса Шевченка — 9 березня. До самого ранку гуляли разом із друзями, а наступного дня Ярослав подзвонив Ані з пропозицією прогулятися тільки вдвох.
«Під час цього побачення він несподівано мені дуже сподобався. Цікавий, неординарний, ерудований і панкуватий красень, за напускним цинізмом якого приховувався щирий, добрий і ніжний романтик. Мій ліричний герой! І поки ми гуляли та спілкувалися я закохалася у нього до нестями», — згадує Аня.
Вони почали жити разом. Через рік Ярослав промовив: «Аня, давай одружимося!». Жінка не заперечувала й молодята відгуляли весілля.
«Ясік був розумним, дотепним, життєрадісним, добрим і щирим, мов дитина. Старший від мене на 9 років, але я ніколи не відчувала цієї різниці у віці. Навпаки, мені здавалося, що це він молодший за мене. Я більш приземлена та прагматична, а він жив одним днем, цікавився всім і одразу, крім побутових речей. Розказувала йому, як, скільки і де треба платити за квартиру.
А щоб змусити його оформити якісь офіційні документи, годі було й старатися. Та й гроші у нього ніколи не трималися. Втім, ми чудово доповнювали один одного. Бувало, чоловік мені дорікав, що я мало книжок читаю, тоді я відповідала: «Ясік, у сім’ї має бути хтось красивий, а хтось розумний. Ти будеш розумним, а я буду красива», — з посмішкою розповідає Аня.
Через два роки у подружжя народилася донечка, яку назвали на честь мами Ярослава — Ольгою. Батько лагідно кликав її Льолею. Невдовзі Ярослав звільнився з «Фактів» і подався у вільне плавання. Перебивався тимчасовими заробітками, виконуючи різні творчі проєкти, а потім професійно зайнявся документалістикою. Був експертом з роботи з архівними матеріалами.
Під час Революції Гідності Ярослав разом із командою однодумців розпочав працювати над документальним фільмом про учасників Майдану «Звичайні люди». На жаль, цей проєкт так і не був завершений.
«Після декретної відпустки я вийшла на роботу, працювала дизайнером інтер’єрів з ранку до вечора. Ярослав займався своїми проєктами за комп’ютером удома та дбав про Олю. Всі місцеві мами, які гуляли з дітьми в парку, дворі чи дитячому майданчику знали не мене, а Ясіка. У нього з донькою був сильний емоційний зв’язок.
Коли чоловік пропав на фронті Оля дістала весь його одяг, який пах батьком та одягла на себе. Навіть вбралася у таткові джинси Levis 501 (Ясік завжди купляв собі тільки цю класичну модель), підвернула їх, затягнула поясом і не знімала. У неї був дуже важкий період. Я не знала, що мені з нею робити. Оля часто плакала й заспокоїти її нічим не вдавалось. Вона відчувала, що батько вже ніколи не повернеться…», — розповідає крізь сльози дружина.
«КОЛИ ПОБАЧИЛА ФОТО ЧОЛОВІКА У ВІЙСЬКУ З СОКИРОЮ, ПЕРЕЖИВАЛА, ЩОБ ПАЛЬЦІ СОБІ НЕ ВІДТЯВ»
Влітку сім’я любила відпочивати на дачі у батьків Ані під Києвом. На природі Ярослав активно займався спортом: годинами бігав мальовничою округою та плавав у річці.
«Кожного ранку він умикав свою буддійську музику та займався йогою. І не дай Боже його було тривожити у цей час. Дуже дратувався, мовляв, у жодному разі не можна переривати медитацію. Докоряла йому: «Ясік, як тобі не соромно, хоч би моїм батькам щось по господарству допоміг, а то тільки й робиш, що тренуєшся, наче тобі на Олімпіаді виступати». Після цього він пів дня просив у мого батька дати йому якусь роботу, але той лише відмахувався і, як виявилося, не дарма.
Коли Ясік допік його своїми пропозиціями допомогти, то він доручив моєму чоловікові відшліфувати дошку «болгаркою». Буквально через хвилину інструмент в його руках зламався, тож батько відправив Ясіка займатися своїми справами й більше ні до якої роботи не підпускав. Пізніше, коли я побачила фото свого чоловіка у війську з сокирою у руках, то аж злякалася. Думаю, Господи, навіщо її йому дали, хоч би пальці собі не відтяв. Але батько сказав, щоб я не хвилювалася, мовляв, в армії всьому навчать», — згадує з посмішкою Аня.
Як і всі українці зранку 24 лютого 2022 року подружжя прокинулося від звуків гучних вибухів. Спочатку подумали про теракт у центрі міста, адже їхній будинок розташований недалеко від урядового кварталу. Коли вибухи повторилися, зрозуміли, що почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну.
«Донька ще спала, а я сіла біля неї та розплакалася. Ясік ходив туди-сюди по квартирі, дивився новини у смартфоні та палив на балконі цигарки одну за одною. Чоловіка нудило, йому було страшно, але не за себе, а за нас. Він заспокоївся лише тоді, коли взяв до рук зброю та дізнався, що ми виїхали з Києва. А тоді після чергової серії вибухів ми швидко зібралися та спустилися на технічний поверх нашої багатоповерхівки, який слугував укриттям.
Сіли на труби, бо ніяких стільців не було. Про відбій повітряної тривоги тоді ще не повідомляли, тож я вже не пам`ятаю скільки часу ми там просиділи, але дуже довго. 25 лютого Ясік заявив, що більше не витримує, мовляв, очікування небезпеки жахає більше, ніж сама небезпека. Сказав, що треба бити російську наволоч і він воюватиме до перемоги. Те що, він не служив в армії та ніколи не тримав зброї у руках, його не хвилювало. Подивилася йому в очі та зрозуміла, що не зможу відговорити. Тоді я тільки й змогла, що заплакати», — розповідає Аня.
Ярослав пішов у військкомат у Шевченківському районі у джинсах і кросівках разом із двоюрідним братом Олексієм. Згодом хлопці отримали автомати Калашникова 1974 року випуску. Ярослав жартував: «Нам що їх за віком видавали? Він же мій ровесник». Дружина з донькою виїхали до Словаччини, де їх уже чекали старі друзі. Дев’ять місяців Аня пропрацювала на заводі Volkswagen.
«В Україну ми повернулися у листопаді 2022 року. Ясіка підрозділ тоді зводив укріплення на кордоні з Білоруссю десь під Чорнобилем. Його відпустили на два дні й він устиг до нашого приїзду навіть поприбирати у квартирі, що мене особливо вразило та розчулило. Адже змусити його помити підлогу чи витерти пилюку — той ще квест. Зустріч була неймовірна — всі плакали та обнімалися.
А потім Ясік повів нас у невеликий, але затишний ресторанчик. Олі взяли суші, собі — пива та почувалися щасливими, бо знову були всі разом. Саме тоді я просто змусила всіх сфотографуватися разом. Як не дивно, але до цього у нас не було жодної пристойної світлини, де ми втрьох», — згадує Аня.
«МРІЯЛИ ПІСЛЯ ЗАКІНЧЕННЯ ВІЙНИ ВСІ РАЗОМ ПОЇХАТИ ДО ТАЛЛІННА»
Ярослав разом із друзями та кінематографістами, з якими він працював до війни як консультант під час створення сценарію біографічного фільму про життя композитора та співака Володимира Івасюка, зібрали гроші та придбали пікап для його батальйону. Позашляховик назвали «Червона Рута». Ярослав почав розробляти відповідний дизайн логотипа, щоб нанести його на авто, але не встиг це зробити.
«Чоловік хотів стати оператором БпЛА, навіть закінчив відповідні курси та купив дрон, щоб тренуватися. Натомість його перевели у штурмовики та відправили на Донбас. Напередодні свого останнього бою Ясік прислав мені вночі повідомлення: «Обіймаю. Кохаю тебе». І доньці написав, що любить її, наче відчував, що більше не зможе сказати цих слів. Я тоді була у Нью-Йорку, де наш музей історії України у Другій світовій війні презентував виставку «Україна — розп’яття» з артефактами російської агресії.
Написала йому, що місто «Великого яблука» зустріло сонечком, таким ласкавим і теплим, як він. І шлю йому світлини одну за одною з вулиць Нью-Йорка, з музею сучасного мистецтва (MoMA), де я сфотографувалась на фоні робіт Енді Воргола, з творчістю якого Ясік колись мене познайомив. Усі мої повідомлення він уже не побачив… Я не хвилювалася, що не отримую відповідей, адже Ясік попереджав, що якийсь час не буде на зв’язку. А потім мені подзвонила мама, яка розповіла, що приходили військові з ТЦК і сказали, що мій чоловік пропав безвісти. Тієї миті для мене рухнув увесь світ…», — плаче Аня.
Жінка довго надіялася, що її чоловік вижив і лежить десь поранений у госпіталі, переховується на ворожій території або потрапив у полон. Дружини та матері воїнів, які також вважалися зниклими безвісти після того бою, створили у соцмережах групу та розпочали пошуки.
З важким серцем моніторили російські Z-пабліки, які розміщують відео з українськими полоненими та вбитими воїнами ЗСУ. Знайшли кадри того бою, зняті ворогом, на яких окупанти з усіх видів зброї розстрілюють як у тирі колону української техніки. Зверталися по допомогу до всіх і кожного, оббивали пороги різних інстанцій. Можливо лише уявити, що пережили ці люди.
Рідним казали, що не можуть обстежити територію, яка стала «сірою зоною», та де, ймовірно, знаходяться тіла загиблих воїнів, що вважаються зниклими безвісти. Про виявлені останки кількох бійців, які полягли у тому бою разом з Ярославом, стало відомо лише весною 2024 року.
Хоча родичі стверджують, що насправді тіла вдалося забрати ще у квітні 2023-го, коли на трасі між селами Залізнянське та Оріхово-Василівка Бахмутського району, де загинув Ярослав із побратимами, відбувся великодній обмін полоненими. З того часу останки декількох воїнів лежали у морзі в Дніпрі. ДНК-експертизу тіл, зокрема Ярослава, зробили лише на початку 2025 року.
«Ми мріяли після закінчення війни всі разом поїхати до Таллінна. Він був там одного разу та закохався у це місто. Ясік був унікальним. Я завжди переживала за нього, а він мене підбадьорував. Не можу повірити та змиритися з тим, що його вже немає», — плаче Аня.
«ПРОСКОЧИЛИ ТОЧКУ ВИСАДКИ ДЕСАНТУ ТА ВИЛЕТІЛИ ПРЯМО НА ВОРОЖІ ПОЗИЦІЇ»
Старший солдат Василь Панченко, який отримав у тому бою важкі поранення та проповз майже кілометр, щоб дістатися своїх, познайомився з Ярославом узимку 2014 року на Майдані.
«Він інтерв’ював мене як учасника Революції Гідності для документального фільму «Звичайні люди». Кілька років спілкувалися, потім втратили зв’язок. Випадково зустрілися знову 25 лютого 2022 року на вулиці Овруцькій у Шевченківському районі, де формувався 207 батальйон 241 окремої бригади Сил ТрО. Він був зі своїм двоюрідним братом Олексієм. Ми потрапили в різні роти, але кожен день бачилися, підтримували один одного, в першу чергу морально, психологічно.
Пізніше нас розвели по різних блокпостах. Наступного разу ми зустрілися влітку 2022 року. Моя рота повернулася з Донбасу у село Пилява, що на березі річки Тетерів у Вишгородському районі, а його — стояла у сусідньому селі Богдани. Ми зустрілися з нагоди Дня народження Яріка та довго спілкувалися. На початку 2023 року мій підрозділ розформували і я випадково потрапив у 2 стрілецьку роту, де служив Ярослав. Тож одразу попросився до нього у взвод», — згадує Василь.
На початку березня 2023 року 207 батальйон 241 ОБрТрО перекинули у Слов’янськ, що на Донеччині. Ярослав добре знав це місто і розповідав Василю про події, які відбувалися там у квітні — липні 2014 року під час окупації міста російськими бойовиками. Адже він брав участь у документальному проєкті про захоплення та звільнення Слов’янська.
Невдовзі прийшов наказ на штурмові дії трасою на Бахмут в районі села Залізнянське. В атаку друзі вирушили разом 21 березня 2023 року. Ярослав зі своїм відділенням їхав на першій БМП, Василь — на другій. По дорозі вони махали один одному руками. Позаду двох БМП на пікапах рухався інший взвод.
«Обидві бойові машини піхоти належали 30 окремій механізованій бригаді імені князя Костянтина Острозького. На жаль, через відсутність будь-якого адекватного планування, ми проскочили точку висадки десанту та вилетіли прямо на ворожі позиції. Нас зупинив протитанковий мінний шлагбаум. У першому БМП, на броні якого їхав Ярослав, був досвідчений екіпаж. Я бачив, як механік-водій віртуозно проскочив між розставленими росіянами протитанковими мінами. Він розвернувся та поїхав назад, а хлопці зіскочили з броні.
Водночас наш БМП наїхав на мінний шлагбаум і підірвався. Від потужного вибуху в мене лопнули обидві барабанні перетинки та розлетілися балістичні окуляри. Одразу ж почався щільний обстріл і я вже нікого не бачив. По нас били з мінометів, підствольних гранатометів та автоматів. Тільки я зіскочив з БМП, по мені одразу відпрацювали ВОГами (постріл осколковий гранатометний, — ред.). Уламки посікли праву руку та зачепили ноги», — розповідає Василь.
Утім, боєць міг пересуватися та забіг за БМП, але поруч впала та розірвалася мінометна міна. Уламок пройшов знизу-вгору, зламав йому половину щелепи, нижню кістку орбіти та пошкодив ліве око.
«Я знепритомнів на короткий час, а коли отямився побачив порожню БМП, на якій їхав Ярослав із побратимами. З їхньої машини злетіла гусениця, ймовірно, вона все ж таки підірвалася на міні, коли поверталася назад по зустрічній смузі або в неї поцілили з ПТУРа», — каже Василь.
Поранений боєць скотився з дороги у кювет і частково поповзом, частково пішки подолав близько кілометра, виходячи із зони обстрілу до наших позицій.
«Нам обіцяли підтримку вогнем з БМП і танку та нічого цього не було. Танк під’їхав лише після знищення наших „бех“. Завдяки його прикриттю мені вдалося вийти. На жаль, наш танк також підбили в тому бою. Його екіпаж загинув. Пізніше я запитував хлопців, які їхали разом із Ярославом і вийшли живими, але ніхто його не бачив після початку бою. Серед поранених Шапочки теж не було. Ледь жевріла надія, що він врятувався, можливо, у полоні… На жаль, війна забирає Справжніх», — каже Василь.
За його словами, у тому бою загинули/пропали безвісти 12 воїнів 207-го батальйону, ще близько 50 — отримали поранення. З урахуванням екіпажів бронетехніки 30 ОМБр кількість полеглих становила щонайменше 16 бійців.
В АМСТЕРДАМІ ПОКАЖУТЬ ВИСТАВУ ПРО ШАПОЧКУ
Уродженка Києва, драматургиня та режисерка Саша Денисова, яка нині проживає за кордоном, написала п’єсу «Голем» про Ярослава. Прем’єра вистави, у якій гратимуть нідерландські актори, відбудеться в Амстердамі цієї осені. Саша познайомилась із Ярославом ще у далекому 1991 році під час вступу до КНУ імені Тараса Шевченка. Потім вони разом працювали у газеті «Факти» та декілька років були парою.
«Уперше я побачила Шапочку на мітингу на підтримку незалежності України в серпні 1991 року. Він стояв у самому центрі подій на площі Жовтневої революції (нинішньому Майдані Незалежності). Уже потім познайомилася з ним в університеті, але під час навчання ми були з Яриком у контрах. Зблизилися, коли почали разом працювати у «Фактах».
Шапочка в юності займався айкідо попри розрив меніска, любив гірські походи, обійшов увесь Крим. Описував у своїх зошитах красу гір і перевалів. Навіть грав колись у рок-гурті, хоча в нього зовсім не було слуху, а коли починав співати, всі благали його цього не робити. А ще у нього було густе, довге волосся, якому заздрили всі дівчата», — згадує Саша.
Під час Помаранчевої революції вони разом з іншими журналістами видавали при штабі Віктора Ющенка газету, яку роздавали протестувальникам. А на другому Майдані Ярослав знімав документальний фільм і уламок світло-шумової гранати травмував йому ногу, але він був цілком задоволений.
«Блискуче ерудований хлопець досконало знав історію України та Європи. Він пам’ятав усе, навіть кількість та найменування німецьких дивізій, які вдерлися до Польщі 1 вересня 1939 року. Він не міг бути поза історією країни, тому, здавалось, й ішов у саме пекло. Напевно, історія, яка в дитинстві та юності була лише набором фактів, чужих біографій, стала для нього долею — з 1991 року і до моменту його загибелі під Соледаром», — каже Саша.
Влітку 2022 року Ярослав написав своїй подрузі: «Стою на посту з філологом-германістом і футболістом».
«Найкращі, найрозумніші, талановиті — всі вони пішли битися з окупантами. Книжковий хлопчик, романтик і, звісно, поет, він посеред війни фотографував тумани з окопів, лелек і заколочені хати. І завжди був зачарований українським поетичним кіно та захоплено працював для нього — днями стирчав в архівах», — каже Саша.
За її словами, голова Ярослава працювала як гігантська енциклопедія. Що його не спитай, він діставав звідти акуратну теку, де було все — роки, імена, факти.
«Я завжди дивувалася, яка в нього добра пам’ять, пам’ять вченого. Коли він пішов добровольцем, йому зовсім були нецікаві СМС-повідомлення. Пишу: „Шапочка, ти там бережи себе“. Він неохоче відповідав, але якщо його запитати — слухай, я ось пишу про майбутню Гаагу для Путіна, згадай документальні фільми про трибунали, то він негайно передзвонював і починав пристрасно розповідати та радити», — розповідає Саша.
Вона також каже, що хотіла, щоб Ярослав сам написав великий сценарій, про який мріяв. Він був скромним і занадто інтелігентним, щоб бути супервідомим. Але став справжнім Героєм…
Читайте також:
«Під час війни не треба нікого ідеалізувати»: історія київського журналіста Андрія Топчія, який загинув на фронті».
Олександр ГАЛУХ, «Вечірній Київ»