Багато киян добре знають непоказний чотириповерховий будинок на Кловському узвозі (типовий проєкт школи 60-х років хх століття), де розташований Державний музей іграшки. Його відвідували не тільки під час шкільних екскурсій, а й дуже часто просто «для душі», виростали, а потім приводили своїх дітей, а дехто уже й онуків.
Експозиція з іграшками працює там з 1962 року, а саму колекцію почали збирати ще у 1936 році, як своєрідну виставку досягнень іграшкової галузі в УРСР. Як на її базі створили Музей, і як за час роботи вдалося подвоїти колекцію «Вечірньому Києву» розповіла директорка Державного музею іграшки Юлія Кобас.
ЕТАЛОННІ ЗРАЗКИ, ЯК МИСТЕЦТВО ІГРАШКИ
— Як так вийшло, що колекція має понад 90 років, а сам музей 20?
— Все почалося в 1936 році, коли в Києві створили виставку дитячої іграшки при Народному Комісаріаті Освіти (так тоді називалося Міністерство освіти — ред). На базі виставки відбувались засідання Комітету з іграшок при НКО УРСР.Він складався з художників, скульпторів, педагогів, інженерів та чиновників. Такі комітети також були у Москві, Тбілісі, вони відповідали за те, щоб зовнішній вигляд іграшок, їхній зміст відповідав віку дітей і, звісно, не суперечив генеральній лінії політики партії. До речі, ті колекції також стали основами для музеїв у російському Загорську та грузинському Тбілісі.
Над створенням іграшок у союзі працювали скульптори, художники, інженери. Вони розробляли авторські зразки і представляли їх Міжвідомчій раді (так надалі іменувався Комітет з іграшок). Якщо проходили цей перший етап, випускали дослідну партію і лише після схвалення комісії авторам надавали документ, що іграшка рекомендована до виробництва, тобто може йти у тираж. От тоді на підприємстві-виробнику, а їх в Україні було декілька десятків, «пломбувало» два еталонних зразки — один залишався на підприємстві, а другий відправляли у Фонд Міжвідомчої ради. І саме з нього була сформована колекція, яка стала основою нашого музею іграшки.
Установа, що опікувалася іграшкою в УРСР, декілька разів змінювала назву, але колекція завжди була у підпорядкуванні Міністерству освіти.
— А як колекція отримала статус музею?
— Музей, як окрема інституція, виокремилася у буремному 2004 році.На той час колекція вже налічувала 10 тисяч одиниць і була єдиним системним зібрання української іграшки, наочною ілюстрацією розвитку вітчизняної іграшкової промисловості, з усіма її проблемами і досягненнями. Проте досі знаходилася на бухгалтерському обліку, оскільки не мала музейного статусу. Існував ризик списання «старих» іграшок. Ідея створення українського музею іграшки належить Пржегодській Тетяні Олександрівні, берегині колекції (сьогодні — головна зберігачка фондів Державного музею іграшки). Вона набула реальних обрисів, коли Міністерство освіти виступило з відповідною пропозицією до уряду України.
. Окрему установу зробили для того, щоб убезпечити колекцію, представити її на широкий загал. Створення музею підтримав тодішній міністр освіти Василь Кремінь, кожне слово в підтримку мало значення. Музей залишився у приміщенні у якому перебуває з 1962 року, і наразі у нас нема альтернативи.
— Коли ставали музеєм. То у фондах було 10 тисяч експонатів. Станом на сьогодні 25 тисяч. За двадцять років її подвоїли. Як це вдалося?
— За ці роки колекція поповнювалася подарунками від киян, гостей з інших міст України і навіть з-за кордону. Люди побачили у нас те місце, де збережеться пам’ять про їхнє дитинство. Як приклад, розповідаємо історію одного такого експоната.
Колись до нас прийшла старша жінка, прискіпливо оглянула експозицію, перепитала, які у нас фонди, як вони зберігаються, а після своєрідного допиту пояснила, що хотіла б подарувати свою дитячу іграшку. Проте не впевнена, що вона нас зацікавить, бо стара, потерта. Дитинство цієї пані припало на час Другої світової війни.Рятуючись від ворога, родина встигла забрати з собою лише найнеобхідніші речі. Для маленької дівчинки це був іграшковий котик.
Вона зізналася, що у неї було важке дитинство, юність, сім’я жила досить бідно і котиком гралися вже її діти, а от внукам він був абсолютно байдужий, і щоб улюблена іграшка не опинилася на смітнику, то вона принесла її нам. Цього котика ми можете побачити у вітрині нашого музею, яка присвячена дитинству у час війни.
Там є ще дві подаровані ляльки. Одна з Німеччини, а інша з Маньчжурії. Їх привезли батьки своїм донечкам, як трофеї після Другої світової. І, знаєте, після того, як ми дізналися, що робили окупанти на Київщині у 2022 році, якось по-іншому подивилися на цих ляльок…
До речі, у нас у колекції чимало іграшок, як я називаю «зі слідами дитячої любові», видно, що ними гралося не одне покоління. Але у нас іграшка продовжує жити.
Таким чином, коли ми стали музеєм, це не тільки допомогло зберегти колекцію, а розширити її, наповнити іграшками з різних країн. Колекція перестала бути формальною, а стала насичуватися людськими історіями, емоціями.
МІСЦЕ ДЛЯ ЗБЕРІГАННЯ НАЙЦІННІШИХ СПОГАДІВ
— Вам дарують сімейні колекції?
— Так, і це дуже цінно. Є чимало особливих подарунків. Так дві дорослі сестри, які багато років жили за кордоном, після смерті матері вирішили подарувати нам свою лялькову кімнату з лялечками, меблями і всім начинням, великої колекційної цінності. Так от, поки не почалася повномасштабна війна, вони щороку, коли приїжджали у Київ, приходили подивитися на будиночок. Це було місце, де вони згадували своїх батьків, дитинство.
Хочу наголосити, що чимало наших експонатів, могли принести своїм власникам чималі кошти, але люди вирішили їх подарувати. Як, наприклад, комплект залізниці «Піонерська», що складається з великої кількості деталей: паротяги, вагони, колії, чоловічки. І вона ще була електрифікована. Її виробляли у Ленінграді, і випустили тільки 10 тисяч штук, вважайте раритет. Зрозуміло, що була дорогою, навіть по радянських мірках. Щоб її повністю розкласти треба було чимало місця, якого точно не було у хрущовках чи комуналках.
Залізниця «Піонерська» — це справді дорога колекційна річ, придбати яку ми навряд чи змогли. Але нам її подарували! Вона знайшлася у повному комплекті у Києві. А декілька років тому нам зателефонували з пропозицією отримати в дар залізницю. І це знову виявився комплект «Піонерської». Із чудовою історією.
Залізниця приїхала з Грузії. Колись батьки здійснили мрію свого сина — купили цей набір. Коли її складали, то у дім сходилися діти з усієї вулиці. Та хлопчик виріс, одружився з українкою, переїхав у Київ, і коли у нього народився син, то мама, як найдорожчий дар, переслала цю залізницю. А коли виросли уже його онучки, то вирішив подарувати нам.
Цей комплект був дбайливо перекладений грузинськими газетами радянських часів з фотографіями Брежнєва і інших партійних діячів. Газети ми теж акуратно склали, як своєрідний експонат. Обидві залізниці справні, але у себе ми не можемо скласти, у нас банально нема місця, але все ж таки, ми їх покажемо. Плануємо спільну виставку з Державним політехнічним музеєм ім. Бориса Патона, де буде представлено механічні іграшки.
— Тобто всі поповнення, це подарунки?
— Не тільки. Буває, що цікаві для нас експонати можемо викупити завдяки меценатам, багаторічним друзям музею. Так відбувається, коли людина не може собі дозволити подарувати, а річ має цінність для комплектування нашої колекції. Зараз перед тим, як приймати іграшки у дар ми просимо спочатку фотографії того, що нам хочуть презентувати, бо колекція у нас збільшилася, а фондосховище залишилося таким самим. До речі, часто буває, що найцінніше має не надто привабливий вигляд і потребує реставрації.
Усі музейники — фанати своєї справи. Якось побачила, як хтось викинув старі настільні ігри, не посоромилася підібрати. І моє око не підвело, виявилося, що це цінні екземпляри 50-60 років із повним комплектом, чудово збережені. Тож ігри пройшли обробку ультрафіолетом, і поповнили нашу колекцію настільних ігор, а вона у нас чимала і унікальна.
Був і інший випадок, коли стояла біля сітки для пластикових відходів і про себе обурювалася, що люди накидали туди різного непотребу. Раптом помітила, що у щілині на дні стирчить гоночна машинка 80-х років Київського механічного заводу. Звичайно, забрала. Я впевнена, що жоден музейник чи колекціонер не пройшов би повз предмету колекціонування.
— Зрозуміло, у вас і співробітники особливі?
— У нас не колектив, а справжня, дружня сім’я. Коли запрошуємо людей на роботу, то завжди згадуємо це, як бонус. Але наша особливість у тому, що наші співробітники, які проводять екскурсії, є педагогами. І це не випадково. Основна аудиторія, десь 70% — це діти різного віку, і наші екскурсоводи можуть легко підлаштуватися під вікові особливості кожної групи: першачків чи, наприклад, п’ятикласників.
До нас приходять діти з інвалідністю, приїжджають з інтернатів люди, які мають психічні діагнози. І для кожного адаптуємо розповіді, щоб було цікаво. До слова, бувають дітки з приватних садочків — малюки 4 -5 років, і для багатьох це перше знайомство з музеєм, тож у нас дізнаються правила поведінки в музеї, і те, чому іграшки сховані у вітрині. Разом з тим у нас є скриня із народними забавками, якими можна погратися. І ці прості коники, фуркальця викликають не менше, а то й більше захвату, ніж сучасні іграшки.
ЯК ПОКАЗАТИ ВЕЛИКУ КОЛЕКЦІЮ У МАЛЕНЬКИХ ЗАЛАХ
— Знаю, що ви зараз активно співпрацюєте з іншими музеями, зокрема і закордонними. Таким чином показуєте свої скарби, які нема можливості виставити у постійній експозиції?
— З найновішого — у музеї триває експозиція литовської середньовічної іграшки. Це результат нашої співпраці із Музеєм іграшки у Вільнюсі. Вони, до речі, отримали від нас колекцію українських народних іграшок. Їх для цього проєкту виготовили і подарували наші майстри. Вони створили вироби високої художньої цінності. Наші закордонні колеги були в захваті від такого різноманіття саме народної традиційної іграшки. Особливо їх полонили карпатські сирні коники.
Наприкінці лютого 2022 року у нас мала відкритися виставка присвячена Київському заводу механічних іграшок. Ми випустили каталог із їхнім асортиментом, та з історією цього підприємства, і під цей каталог робили виставку. Проте відкрити не встигли… Вранці 24 лютого 2022 року у співробітників був шок і через війну і через те, що надзвичайно цінні іграшки стоять у залах. Перше, що ми зробили, коли вдалося потрапити до музею, дуже швидко спакувати і сховати наші раритети.
Цікаво, що ми почали активно співпрацювати з іншими музеями саме після початку повномасштабної війни. А почалося все з легкої руки директорки Музею історії Києва Діани Попової, у 2022 році вона запропонувала показати у них нашу колекцію ялинкових прикрас. Це був час, коли більшість музеїв або заховали експонати, і, власне, призупинили виставкову діяльність, або вивезли їх за кордон. А тут — така пропозиція. Ми погодилися і це був великий успіх і резонанс. До речі, цьогорічну виставку «Мистецтво різдвяних прикрас» продовжено до 15 лютого.
Після цього проєкту ми отримали надзвичайний імпульс, співробітники просто фонтанували ідеями. Навесні 2023 року ми почали відновлювати виставкову діяльність, взяли участь у Мистецькому арсеналі, відкрили виставку до Геловіну, Різдвяну — і відвідувачі почали до нас повертатися.
Цього ж року ми співпрацювали з Софією Київською: у Будинку митрополита засяяла ялинка, прикрашена новорічними іграшками з фондів музею. Наші співробітники проводили там лекції та екскурсії. Павлом Гудімов організував виставку, на якій показали традиції святкування Різдва в різних країнах, і ми показали там особливу авторську іграшку — музичну карусель 40-х років ХХ століття. І що цікаво, коли майстер її ремонтував (а це був своєрідний подарунок нам від організаторів виставки), то розповів, що наша карусель оснащена механізмом з якоїсь старовинної скриньки ХІХ століття.
— А що плануєте показати найближчим часом?
— Про спільну виставку з Державним політехнічним музеєм я вже розповідала. Планується виставка авторської ляльки спільно із Інститутом Голди Меїр.
Також ми домовилися з Харківським театром маріонеток про спільну виставку «Люди і ангели». Це буде розповідь про їхній колектив, про ляльки — маріонетки і про те, як вони допомагають військовим. Актори із ляльковими виставами їздять на фронт, щоб надихнути військових. Режисер театру на фронті, а його дружина виготовляє фігурки оберегів, маленьких ангеликів. До слова, на нашій цьогорічній новорічній виставці її іграшками прикрашена ялинка.
Крім того, цей рік ми використаємо для підготовки виставки на 2026 рік, хочемо зробити масштабну експозицію авторських ляльок у національних костюмах. Хочемо аби до неї долучилася якомога більша кількість учасників — посольств різних країн.
АВТОРСЬКІ РОБОТИ І КОНВЕЄРНИЙ «ШИРВЖИТОК»
— Пані Юліє, хочеться запитати про ваші найцінніші експонати…
— Їх багато, деякі речі безцінні, бо фактично, збереглися тільки у нас. Наприклад, авторські зразки ляльок. Це гіпсові моделі, які були створені для виробництва професійними скульпторами. Наприклад такими є ляльки Марії Кісельової, яку вважають однією з засновниць школи радянської іграшки. Це художниця з дворянської родини, часто бувала у Європі, але після Жовтневого перевороту залишилася у Росії, і фактично стала засновницею індустрії ляльок в Радянському Союзі. Міжвідомча рада колись у неї замовила зразки виробів для своєї колекції. Ці перші авторські ляльки збереглися тільки у нас.
У 2022 році, коли російські війська намагалися захопити Київ, на сайтах для колекціонерів, росіяни хвилювалися чи не постраждають ці ляльки, і що їх необхідно забрати у Москву… Є у нас авторські ляльки, які не пішли в тираж. Наприклад чудова колекція «дівчат» у костюмах 10 регіонів України з 1970-х років, створена талановитими українськими скульпторами Генліною Смірновою та Тамарою Світлицькою.
А взагалі, кожен наш експонат, що ви можете побачити у основній експозиції, має надзвичайну колекційну цінність, і може розповідати не тільки окрему історію, а й показувати еволюцію поглядів на іграшку, як таку. Наприклад, у голодні 30-ті роки ХХ століття виготовляли «пухкеньких» пупсів. І такими ляльки були аж до 70-х років, коли вони із ростом благополуччя радянських людей, почали «стрункішати». Але у Радянському Союзі так і не створили своїх «Барбі». Але у 80-х роках мрією багатьох дівчаток була лялька «Анна», з пропорційною фігурою, довгим гарним волоссям. Її автор Г.Смірнова. Випускали цих ляльок у Луганську, обмеженою партією.
— А що промисловість пропонувала для хлопчиків?
— Для хлопчиків радянська промисловість могла запропонувати різні конструктори, машинки, а також зброю. Технічної іграшки постійно не вистачало, тому в союзі був поширений економічний плагіат. Наприклад, радянські делегації у складі торговельних працівників їхали за кордон, закуповували іграшки і влаштовували виставки. Керівників підприємств зобов’язували «взяти на освоєння» декілька зарубіжних зразків.
Це дуже здивувало представників зарубіжних фірм, які після розвалу Радянського Союзу виявляли «свої» моделі машинок, скопійовані радянським легпромом.
У Союзі цехи з іграшками діяли при багатьох заводах, зокрема і тих, які виготовляли зброю. Так в нашій колекції є особливий пістолет 80-х років, виробництва заводу Артем. Він мав червоний пластиковий корпус і коліщатка, які «іскрили» при «пострілі». Це теж іграшка, створена з американського прототипу, її привіз директор заводу після відрядження у США своєму синові та вирішив запустити у серійне виробництво на заводі. Проте, Міжвідомча рада не затвердила зразок. Була ціла історія, як директор «задіював» різні механізми, щоб запустити виробнцтво пістолетів, яким марили хлопчики, для яких це була зброя майбутнього, а для консервативної міжвідомчої ради ця іграшка «викривлювала» уявлення про предмет.
До слова, «знаменита» гра «Електроніка» — «Ну, постривай», де вовк ловить яйця — це плагіат популярної японської гри, тільки з іншими персонажами.
— Пані Юліє, як ж так сталося, що копіюючи іноземні зразки, або маючи чудові «зразки», у магазини надходили низькоякісні іграшки?
— Це правда. Іноді різниця між зразками і серійними іграшками була колосальною. Справа у радянській економіці, яка завжди працювала за схемою, що пріоритет був у військової та космічної галузей. Легка промисловість фінансувалася за залишковим принципом, а виробництво іграшок відносилось саме до неї. Крім того, конкуренції між підприємствами не було, щоб не зробили, все йшло у продаж, і, зрештою, знаходило покупця, бо вибору не було.
Держава не вкладала у виробництво нових матеріалів. Коли весь світ відмовився від целулоїду через його легкозаймистість і токсичність, у Союзі продовжували виготовляти з нього іграшки. Крім того, держава встановлювала граничну ціну на іграшки і виробники йшли на хитрощі, щоб здешевити виріб. Наприклад, коли замовляли одяг для ляльок, то могли «забути» про білизну. У той же час, для того, щоб отримати схвалення Міжвідомчої ради, зразок повинен був мати повний комплект одягу.
Особливого розмаху це набуло у 70-80 роки, коли масово почали використовувати дешевий поліетилен, однотипні матеріали для волосся і хутро для тварин, чи тканини для лялькового одягу. Наприклад Дарницький шовковий комбінат мав відносно незначні обсяги замовлень і багато клопоту, бо виготовлення тканин для іграшок вимагало особливого підходу — дрібних візерунків, тому вони часто було однотипними. Через це і складалося враження, що всі ляльки мають однаковий вигляд — у синіх платтячках в білий горошок, а ведмеді чи зайці з однаковим хутром.
Попри всі вади планової економіки радянської доби та очевидні складнощі, які відчували українські фабрики і заводи, педагогічна доцільність іграшок, їхній художньо-технічний рівень та безпека були в зоні посиленої уваги фахівців, причетних до розробки та виробництва дитячих забавок.
— У чому тоді секрет, що не тільки діти, а й відвідувачі старшого віку приходять у захват після відвідування музею?
— Музей іграшки фактично є музеєм історії дитинства у ХХ і вже нашому ХХІ столітті. Тож потрапивши до нас відвідувачі наче отримують «квиток у дитинство». Практично кожен дорослий, знаходить свою іграшку, а за нею тягнуться спогади про друзів, рідних, про найкращий час дитинства, яким важким би воно не було.
Тому запрошуємо до нас приходити, приводити дітей та онуків, ділитися своїми спогадами та емоціями.
Читайте також:
У київському музеї показують історію країни через іграшки.
Державний музей іграшки, м. Київ, Кловський узвіз, 8
Вартість вхідного квитка:
60 — гривень для дорослих,
40 гривень — для дітей, студентів, пенсіонерів
Для пільгових категорій — безкоштовно
Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»