Леся Бабляк народилася у Львові. Закінчила Львівську національну академію мистецтв. Її картини експонувалися у багатьох кранах світу. Кияни мають нагоду оглянути виставку «Жовто-синій альбом» у Національному музеї літератури України до четвертого березня. «Вечірній Кив» поспілкувався з самобутньою художницею.
Виставка «Жовто-синій альбом» — це мистецька рефлексія на повномасштабне вторгнення рф. На ній представлено понад 50 робіт. Більшість із них у жовто-синіх тонах, а сюжети добре впізнавані українцями, бо це «кадри», які не просто облетіли у свій час перші сторінки у світових ЗМІ — це частина нашої історії, літопис злочинів окупантів і свідчення нашої незламності. «Ми повинні не просто зберегти, а й передати іншим цю пам’ять», — каже художниця.
— Ви презентували виставку «Жовто-синій альбом» до третьої річниці повномасштабного вторгнення. Розкажіть про цю серію.
— Війну моя сім’я зустріла у своєму будинку, який знаходиться у селі Бузова Бучанського району Київської області. Тут ми були перші дні великою родиною. Також з нами була співробітниця мого чоловіка, яка вже не могла добратися до свого будинку. Через декілька днів, ми зрозуміли, що можемо попасти в окупацію — російські танки були на Житомирській трасі, про це прочитали в місцевому чаті. Виїхали через поле і попрямували до батьків у Львів.
Саме у Львові, коли побачила своє рідне місто, зовсім не таким, яким я пам’ятала, переповненим величезною кількістю біженців я усвідомила рівень страху і болю, який відчувала. І в мене була фізична потреба цей біль з себе видавити.
Коли ми покидали будинок, то на збори було десь 5 хвилин, тож не взяли нічого, крім документів. Тож почала шукати можливості знайти якісь художні матеріали. На той час у Львові було все зачинено, працював один Ашан, і в ньому в відділі канцтоварів було трошки акрилу. Коли вибирала які кольори купити, то підсвідомо взяла відтінки блакитного та жовтого.Саме ці кольори, які так палко любимо ми, українці, і які так сильно ненавидять наші вороги, росіяни.
Вже вдома, на кухні у мами мого чоловіка я зрозуміла, що не маю паперу. Тому мої перші роботи намальовані на звороті альбомних старих аркушів, на старих студентських роботах з іншого боку, креслярських. Я почала «відтворювати» події, які накочувалися валом звідусіль.
І перша робота — це жінка, яка дивиться в нікуди, яка стоїть в колишній своїй кімнаті в панельному будинку, вже без стін, і дивиться прямо. У неї немає лиця. Це я намалювала такий свій образ, як я тоді себе відчувала. Тобто дивилася вперед, в майбутнє, і абсолютно не усвідомлювала, що я зараз в такій жорстокій реальності.
Перші роботи були невеликого формату ще й тому, що тоді у нас зупинилися дуже багато людей, які теж шукали порятунку, і я не могла сильно проявляти ці емоції свої, тому що від мене чекали опори інші. Проте розуміла, що в мене самої цього ресурсу немає…
До речі, перші роботи з цієї серії малювала практично без пензлів. Мені хотілося малювати саме пальцями, дуже експресивно, нігтями, зішкрябувати, щось розтирати, втирати ту фарбу в папір. І ці роботи — це емоції у чистому вигляді. Тоді мені було все одно, які пропорції до композиції, до якихось художніх, технічних питань. Мені було важливо вималювати своє горе. Тобто ця серія була така, як терапія для мене. І хоч в процесі малювання для мене це було дуже травматично, але після цього я відчувала полегшення.
– Ми спілкувалися на початку повномасштабної війни, у квітні, у той час, коли Ви фактично за місяць створили серію робіт «Жовто-синій альбом’». Тоді для висловлення своїх емоцій Вам вистачало двох барв. Ви продовжуєте цю серію, відкликаючись на чергові страшні новини?
— Близько двох років я малювала лише оцю серію «Жовто-синій альбом». Я була настільки зосереджена на ній, що я навіть не могла якось фізично повернутися до картини з квітами чи зображати якісь мирні теми.
Але коли на початках справді хотілося передати кожну трагедію, і завжди було очікування, що от-от все-таки це припиниться, це припиниться, то з часом я зрозуміла, що це буде гра вдовгу і неможливо вималювати все. Крім того, почалося «звикання» цих новин. Десь, напевне, так побудована наша психіка, що я відчула по собі, як людина черствіє. Бо не на кожну подію ти можеш і хочеш давати рефлексію. Але все-таки багато трагедій знаходили відгук. І мені дуже важливо почати в цей день цю роботу малювати, щоб вона була по таких гарячих слідах, по цих гарячих емоціях.
Згодом цей підхід змінився, я прийняла реальність, зрозуміла, що нам треба вистояти. І це прийняття дало мені спокій. Десь на середині серії, десь через півтора-два роки від початку повномасштабної війни на картинах з’явилися релігійні мотиви, роботи стали значно спокійніші, більш виважені. Я їх малювала вже зовсім по-іншому, ніж ті самі перші роботи на початках. Хоча остання робота, наприклад, «Готель „Брістоль“ в Одесі» була створена після того, коли ракета попала в це приміщення. І її намалювала так, як перші — в один захід, дуже швидко і дуже емоційно.
— Розкажіть детальніше, як створюєте роботи. Чи знаєте від початку, що саме писатимете чи цей процес імпровізаційний? Чи використовуєте якісь референси (фото, реальні квіти), чи ці образи «з голови»?
— Коли малюєш такі емоційні картини, художник, я говорю про себе, знаходиться в стані процесу. Тобі важливо це вималювати, висловитися, через фарбу передати свою емоцію, рефлексію на цю подію. І в той час немає ніякої раціональної думки. В тебе творять руки і ти практично не можеш усвідомлювати, для чого ти це робиш, чому ти це робиш, особливо саме ці перші роботи.
І от зараз, коли проходить виставка в стінах Національного музею літератури України, я вперше побачила в одній великій залі роботи, створені від початку повномасштабної війни, до роботи, яка вже була в 2025 році. Тут я побачила, як змінювався мій стан. І зараз мені дуже цікаво спостерігати оцю зміну в роботах, зміну в моєму стані. Так що це перший раз, коли я бачу роботи зі всіх етапів в одній великій залі.
Для робіт я справді використовую і фото, і якісь стоп-кадри з репортажів, деякі доповнюю образами з голови. Проте кожна робота на тильній стороні має підпис, що саме зображено і навіть, наприклад, по якій фотографії якої людини чи по якому посту в соцмережах я цю роботу написала, який це був референс.
— У вас цікава техніка. Можете розповісти звідки вона?
— Перші роботи намальовані акрилом, але найбільше люблю акварель. Разом з тим акрил, як абсолютно синтетична барва, дає можливість змалювати нею, наче прозорою акварелю. З часом, коли в мене з’явилася майстерня і можливість працювати на великих форматах, то я почала малювати вже аквареллю. І багато робіт є намальовані лише нею. Є деякі роботи, в яких я застосовую і одну техніку, і іншу техніку. Насправді для мене абсолютно неважливо, чим я малюю, мені головне малювати будь-чим. Якщо в мене є потреба малювати, то будь-що, що є доступне, стає матеріалом для втілення цієї ідеї.
— Гортаючи вашу сторінку у фейсбуці, можна простежити, як змінюється ваш творчий настрій і повертаються яскраві кольори у картини. У вас знову багато квітів, як і до лютого 2022 року. Чим цікаві вам квіти?
— Після двох років безперервного малювання картин на теми війни, зрозуміла, що емоційно дуже виснажуюсь. Уже навіть мій психічний стан «кричав», щоб припинила перебувати постійно в інформаційному потоці і реагувати на нього. Випадково мені запропонували зробити виставку у Львові, тему окреслили, як квіткову і весняну. Тож почала створювати невеликі роботи, дещо абстрактні квіти. І, як не дивно, вони мене дуже затягнули. Малювала все більші роботи, круглі, овальні, використовувала яскраві і різні барви і отримувала надзвичайне задоволення від процесу.
Тож в один день подумала, що це знак. Це як квіти, що виросли на руїнах повністю зруйнованого міста… Таку фотографію я побачила навесні 2024 року … Цибулинка тюльпана все одно прокидається і квіти розцвітають, на фоні довколишнього жахіття вони продовжують життєвий цикл. Це для мене було справжнім знаком воскресіння, і свідчення, що ми маємо резерв, потугу, і можемо ними користуватися. Тож я віддалась повністю цій серії квітів і зробила експозицію у Львові.
З того часу я, можна сказати, повернулася до відкритих кольорів, різноманітної палітри, тому що це теж є частиною мене, бо війна не може займати 100% моїх емоцій. Тож знайшла свій хороший баланс створювати такі роботи, в жовто-синій альбом, і картини, що несуть надію, радість, квіти перемоги, такий невпинний цикл життя і відродження.
— Багато хто малює для душі, знімає таким способом стрес, шукає самовираження після роботи, а що вам, як професійній художниці допомагає підтримувати «ментальне здоров’я»?
— Я щаслива людина, бо моя найбільша радість з малювання є водночас професією. А також це спосіб підтримувати своє ментальне здоров’я. Всі свої емоції втілюю на папері чи на полотні і відчуваю, як мені стає легше.
Вважаю, що цей синьо-жовтий альбом мене врятував, бо я людина дуже вразлива і не могла спокійно переживати весь цей страх: невизначеність майбутнього, хвилювання за свою родину, за своїх дітей, за країну. Ми не могли жити тоді без новин абсолютно, і зараз також. Але це все як яд, накопичувалося в організмі, тож була потреба це видалити… І от саме через «пензлик» з мене виходив весь цей стрес, весь цей жах і безпросвітна пітьма.
Зараз, почуваю себе вже набагато спокійнішою, а стан став більш осмислений. Коли десь подорожую чи їду роблю багато замальовок, і це мене відволікає від новин, негараздів. Робота дуже допомагає.
— Які подальші плани? Де можна буде ще побачити ваші картини? Чи маєте запрошення на спільні виставки?
— 20 травня цього року буде персональна флористична виставка у Музеї гетьманства у місті Києві. Також я планую велику виставку у Львові, до якої готую багато робіт: яскравих, квіткових, таких повних енергії, дуже життєствердних.
Щодо серії «Жовто-синій альбом», я б дуже хотіла, щоб її побачили в інших містах, чи на інших майданчиках у Києві. До цього часу я двічі її представляла у Львові, один раз у Луцьку, тричі за кордоном. Але проблема в тому, що нас мало експозиційних площ для того, щоб показати свої роботи. А друга проблема — матеріальна. За виставку художник, навіть в державних музеях, оплачує оренду залів. І це зараз накладно.
— На вашу думку, чи може бути художник/митець — відстороненим від того, що діється довкола? Наскільки вам близьке гасло «мистецтво для мистецтва»? Яка роль/місія митця у час війни?
— Знаєте, кожна людина є інша. Є люди, художники, які не можуть малювати війну, відгороджуються від цього. Вони живуть у своєму світі, в мистецькому світі своїх образів, своїх картин, свого напрямку. Але я не можу так. Наприклад, до цієї серії «Жовто-синій альбом» я майже ніколи не зображала ні людей, ні трагічних тем. Але після потрясіння повномасштабного нападу, я як українка, просто не могла малювати щось інше. Я зрозуміла, що мушу передати трагедію свого народу, розповідати про неї іншим людям. І зараз, особливо от зараз, коли закінчився третій рік повномасштабного вторгнення, я бачу, як починають викривлювати інформацію, як говорять на чорне-біле, на біле-чорне.
І от саме зараз розумію, що моя трирічна робота над цією серією не була даремна. Тому що саме ми повинні розповідати про нашу війну. Про цю трагедію, яка триває, мають розповідати українці. Доносити світові саме нашу позицію і не дати забути те, що робилися.
Якщо не ми, то це зроблять за нас. І вони будуть робити так, як вигідно їм. І це вже буде викривлена історія. Цього я боюся найбільше. А ми є свідками… Художники, письменники, митці мають силу ці події зберегти, рефлексувати, передати пам’ять іншим. І дуже важливо робити це вчасно. Як би навіть сказала, що потрібно нашу правду просто «тикати в очі» іншим.
Мені гасло «мистецтво для мистецтва» не близьке зовсім, тому що людина — це є створіння суспільне, ми живемо в суспільстві, в соціумі, ми всі переживаємо ті чи інші події. І я ціную цих людей, які вміють ці події рефлексувати.
Усі фото: Віталій Приходько, Національний музей літератури України
Читайте також:
«Свідчення. Молитви»: знане подружжя представило мистецьку рефлексію на події сьогодення
Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»