«МИ ЕВАКУЙОВУВАЛИ ПОРАНЕНИХ ВІЙСЬКОВИХ ІЗ РАЙГОРОДКА, ЛИМАНУ, БАХМУТА, ЧАСОВОГО ЯРУ»
Олександр Квашук волонтерить у загонах швидкого реагування Товариства Червоного Хреста України (ТЧХУ) з 2016 року. Він кваліфікований фельдшер, тому у столичний загін ТЧХУ його з радістю прийняли. У 2019 році його також із задоволенням зарахували на роботу до КАРС.
— Повномасштабне вторгнення ворога почалося саме під час нашої чергування в КАРС, — розповідає Олександр. — Як тільки ми здали зміну, я одразу поїхав на вулицю Чикаленка (колишня Пушкінська), до ТЧХ. Ми почали евакуйовувати цивільних із оккупованих районів Київської області — вивозили людей із напрямку Стоянки. І робили це, поки рашистів не вигнали з Київщини. В окуповані селища їздили навіть під обстрілами, через ворожі блок-пости, іноді доводилося ночувати на узбіччі дороги, поки окупанти надавали дозвіл на проїзд.
Потім ми почали проводити евакуаційні виїзди на схід на ротаційній основі. Тобто, я продовжував працювати в КАРС, а у вільний час долучався до загонів швидкого реагування ТЧХУ. Нині, маючи чотири відпустки по два тижні на рік, проводжу їх на евакуації поранених. А оскільки я регулярно здаю кров (Олександр є Почесним донором України, — прим. ред.), це дає мені змогу отримати додаткові вихідні дні, які можна додати до відпустки.
У 2022—2023 роках ми евакуйовували поранених військових з Райгородка, Лиману, Бахмута, Часового Яру.
«ЦЕ НЕМОЖЛИВО ОПИСАТИ: БУДИНОК ЯК ФАКЕЛ НА УСІ 16 ПОВЕРХІВ!»
— Яку медичну освіту ви маєте?
— Я фельдшер за освітою. Після закінчення навчання пройшов курси спеціалізації з анестезіології та реанімації, маю 2-гу кваліфікаційну категорію. Працював анестезистом у міській лікарні швидкої медичної допомоги.
У КАРС кожен рятувальник має бути готовим надавати домедичну допомогу. Чим більше в тебе вмінь та практики, тим краще. Я також захоплююся альпінізмом, що дуже допомагає в КАРС: ми часто працюємо на висоті, ліквідуючи наслідки ворожих обстрілів, і використовуємо висотне спорядження для страховки, подібне до альпіністського.
— Який випадок, пов’язаний із ворожими атаками на Київ, ви вважаєте найбільш драматичним?
— Коли ракета влучила в будинок на вулиці Чорнобильській, в Святошинському районі. Це сталося на початку повномасштабного вторгнення. Загорівся 16-поверховий будинок. Ми разом із ДСНС гасили його майже 12 годин, бо там горіло ракетне паливо. Будівля повністю вигоріла. Запам’яталося це тим, що, за словами мешканців, з 13-го поверху дівчинка писала в домі чат: «Врятуйте! Допоможіть!» Але поки рятувальники змогли дістатися до 13-го поверху, вона, на жаль, загинула. Це неможливо описати: будинок — як факел на всіх 16 поверхах! А вона була у ванній і задихнулася. Ракетне паливо, що потрапило в будинок, дуже погано гаситься водою… Я багато чого бачив, але цей випадок особливо вкарбувався в пам’ять.
«ВЛАСНИЙ БУСИК ПЕРЕРОБИЛИ ДЛЯ ПЕРЕВЕЗЕННЯ ПОРАНЕНИХ ВІЙСЬКОВИХ»
— Як проходили ваші евакуаційні рейси на сході України?
— Спочатку працювали на стабілізаційному пункті ближче до лінії зіткнення. Туди й міни прилітали, і «Смерчі», і «Гради». Тому доводилося бути в бронежилетах і шоломах. Зараз з огляду на роботу ворогів дронів дистанції значно збільшилися…
На стабпункті медики стабілізують поранених, і далі евакуаційні машини транспортують їх в прифронтові шпиталі. Поранені там затримуються ненадовго, їх намагаються якнайшвидше перевезти у тилові лікарні.
Зараз евакуйовуємо поранених військових з Покровського напрямку.
Не так давно ми з дружиною почали співпрацювати з норвезькими волонтерами, у яких був стабілізаційний пункт та організована робота з евакуації поранених. Йдеться про благодійний фонд «TacMed Ukraine», офіційно зареєстрований у Києві. Його організатор та керівник — медик з Норвегії Саймон. Ми перетинались під час евакуацій поранених і в 2024 році долучилися до організації, щоб спільно надавати допомогу.
Восени 2024 у нас з’явилася машина. Знайома моєї дружини возила нею гуманітарну допомогу. Якось ця машина потрапила в ДТП, після чого певний час стояла без діла. Ми взялися за її відновлення й для цього відкрили накопичувальну банку (банківський рахунок) і почали збір коштів для ремонту авто. От тепер саме на цій відремонтованій машині ми їздимо на схід України.
У «TacMed Ukraine» є автомобілі швидкої допомоги, на яких зазвичай евакуюють важкопоранених воїнів. Але також є потреба в транспортуванні великої кількості легкопоранених. Тому ми переробили бус для транспортування п’яти легкопоранених, які можуть самостійно сидіти.
Стан пораненого, який спочатку вважається «легким», у дорозі може погіршитися. Наприклад, якщо у пораненого є уламки в тілі, то на поганій дорозі вони можуть зміститися і спричинити ускладнення. Або люди з акубаротравмою (контузією) можуть втратити свідомість. Тому за всіма пораненими потрібно уважно стежити під час транспортування.
— Розкажіть про свою крайню волонтерську поїздку, яка відбулася цього літа.
— Наприкінці червня ми повернулися зі сходу України, де були в черговій місії з евакуації поранених. Щодня робили по дві-три ходки, це приблизно 600 кілометрів на день. Загалом за 20 днів ми проїхали близько 8 тисяч кілометрів. За цей час евакуювали 103 поранених військових.
Працювали на своєму бусі, але іноді виникала потреба пересісти за кермо швидкої допомоги, залежно від кількості та стану поранених.
— Хтось, окрім Саймона, залучений до евакуаційних рейсів?
— Так, звісно. Існує певна система координації, в якій на різних етапах задіяно багато людей. У кожного пораненого є медичний документ, що містить всю необхідну інформацію під час евакуації. Є координатор, який розподіляє поранених по лікарнях залежно від травм та стану.
— Чи виникають проблеми під час евакуацій?
— Під час евакуації і водій, і супровід мусять бути максимально уважними, оскільки на дорозі може трапитися будь-яка ситуація. Був неодноразовий досвід надання допомоги під час ДТП. У такому випадку екіпаж має бути злагодженим, не забувати стежити за безпекою та станом пацієнтів. У нашій машині завжди є все необхідне: від води до медикаментів та засобів надання медичної допомоги. Тільки кави немає.
Бувало, що кровотечі доводилося зупиняти просто в дорозі. Наприклад, коли у бійця травматична ампутація кінцівки через те, що він наступив на міну і втратив ногу. У шпиталі йому наклали шви і відправили на «велику землю» далі для лікування. Іноді під час евакуації шов може розійтись і починається кровотеча. Тому ми постійно слідкуємо: десь потрібно затягнути турнікет, десь замінити або накласти пов’язку — і далі мчати до лікарні.
«З’ЯВИЛАСЯ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ОДИН ЗА ОДНОГО І ЩОСЬ ТАКЕ, ЩО ДАЛО РОЗУМІННЯ — НАМ ДОБРЕ РАЗОМ»
— Ваша дружина, вона ж напарниця, за освітою теж медик?
— У Олени вища технічна освіта. Вона прийшла в «Червоний Хрест» на третій день повномасштабного вторгнення та висловила бажання бути корисною. Ми її прийняли, була потреба в людях. Вона пройшла багато спеціалізованих курсів із тактичної медицини.
А два роки тому дружина вирішила стати медиком, вступила до медичного коледжу в Києві. Дуже хвилювалася, що не зможе вступити, але набрала 148 з 150 балів, навчається на фельдшера. Зараз вона на останньому, третьому курсі.
До речі, у Саймона є лікарські бригади, є фельдшерські, а є просто водій і супровід. Це може бути навіть не медик, а просто людина, яка закінчила курси першої домедичної допомоги й вміє надавати першу допомогу. Олена іноді їздила з лікарняною реанімаційною бригадою, яка перевозила заінтубованих пацієнтів на штучному диханні. Для неї цей досвід важливий.
Наголошу також, що у Саймона працюють іноземні лікарі: американці, німці, шведи, греки, поляки, австрійці. Один хлопець навіть з Нової Зеландії прямо два місяці добирався, щоб тут працювати. І залишився, на півроку.
Окремою перевагою роботи іноземців є, по-перше, висвітлення подій в Україні на міжнародній арені, а, по-друге, завдяки своїм соціальним мережам їм вдається збирати кошти для забезпечення роботи волонтерів.
— Коли ви зробили пропозицію своїй дружині? На якому етапі?
— Спочатку ми, буваючи в Києві, розвозили ліки людям, коли ворог стояв під столицею. Транспорт не ходив, ми отак «прогулювались», багато спілкувалися. Потім удвох поїхали на схід України, працювати на евакуаціях. А згодом постійно спонукали один одного до роботи в одному екіпажі. З’явилася відповідальність один за одного та усвідомлення того, що нам добре разом. Я маю день народження 23 жовтня, у неї — 24 листопада, а одружилися ми 25 грудня 2024 року.
Ми маємо спільні інтереси. І тут, мабуть, навіть не про романтику, а про відповідальність та турботу. Вона у Києві сама, я тут сам. Друзі — це одне, а дружина та чоловік — зовсім інше. Друзів у реанімацію не пустять, а родичів пускають. Це також стало вагомим поштовхом до узаконення наших стосунків.
«У ВОЛОНТЕРСЬКИХ КАФЕ І ВІЙСЬКОВІ, І ВОЛОНТЕРИ ОТРИМУЮТЬ НЕ ТІЛЬКИ ЇЖУ, АЛЕ Й ТАКУ НЕОБХІДНУ ПСИХОЛОГІЧНУ ПІДТРИМКУ»
— Розкажіть, будь ласка, про тих, кого перевозите в своєму медеваку.
— Всі військові різні, але дуже споріднені спільною справою. Багато з них планують повернутися на фронт після лікування, хоча мають можливість «списатися» з армії.
Бували випадки, коли в нашій евакуаційній машині зустрічалися ті, хто в сусідніх окопах сиділи, але спілкувалися лише по рації. І от нарешті мали змогу познайомитися.
— Чи є у вас у медеваку кава? Чому так?
— Так, каву ми не пропонуємо, бо спочатку пораненому потрібно їсти, пити воду, стабілізувати стан, а вже потім — і каву.
Цікаво, що на дорозі є кілька волонтерських кафе, де поранені можуть спробувати смачну домашню їжу. Ми також там їмо. В цих кафе військові і волонтери отримують не лише їжу, але і необхідну психологічну підтримку.
Олександр Квашук також згадує, що після перших ротацій відчував потяг повернутися на схід: «Так, там важко, постійно гримить, не те щоб хтось задав запитання повітряної тривоги, та там «тривогу» можна включити і до кінця війни не вимикати».
***
Якщо вас зацікавила історія Олександра Квашука та його дружини, заходьте на його сторінку у Фейсбуці https://www.facebook.com/oleksandr.kvasuk.346909.
Збір на паливо та обслуговування евакуаційного бусика Олександр проводить за посиланням: https://send.monobank.ua/jar/8Ch54twYED
Всі фото: ФБ сторінка Олександра Квашука