Нещодавно в Музеї війни відбулася презентація освітнього проєкту «Лінгвоцид» — інтерактивного меморіалу русифікації в Україні. Цей проєкт було створено у 2022 році на фоні російсько-української війни, за підтримки Goethe-Institut в Україні та журналу «Куншт». Основна мета — продемонструвати, як протягом століть російська держава систематично витісняла українську мову та як ми можемо свідомо цьому протидіяти.
Авторка проєкту, освітянка та співзасновниця ГО «Валентність. Переосмислення» Валентина Мержиєвська провела глибоку дискусію про те, як мова формує ідентичність, як імперії намагалися її знищити — і як українці змогли встояти.
«Українська мова витримала та збереглася попри 400 років заборон. Це не диво — це вибір, зроблений мільйонами людей щодня», — переконана пані Валентина.
Науковиця стверджує, що російська держава — в усіх своїх історичних формах — завжди прагнула не лише контролювати території, а й трансформувати саму суть народу. Етноцид — це не лише про заборону мови чи культури.
«Це про системне стирання ідентичності, коли українців намагаються змусити вірити, що вони — „трошки поламані росіяни“. Якби ми на це погодилися — війни, можливо, і не було б. Але ми не погодились. І тому імперія перейшла до геноциду — фізичного знищення. На окупованих територіях сьогодні — класичний етноцид. Молодь, що має українське походження, піддається навмисному викоріненню пам’яті. Це не нова практика — вона має глибокі радянські корені», — розповідає Валентина.
За її словами, впродовж своєї історії Україна була під керівництвом численних імперій. Австро-Угорщина, менш репресивна, дозволяла освіту українською. Румунія — жорстка. Чехословаччина — лояльна. Третій Райх — не знищував ідентичність, але вивозив цінності. А Російська імперія, СРСР і нинішня РФ — системно нищили українське.
«Більшість російськомовних українців — не етнічні росіяни. Це зросійщені українці. І це не „історично склалося“ — це було реалізовано руками конкретних людей. Але якщо це зроблено руками, то значить, можна зробити навпаки. І прибрати ці наслідки».
Валентина Мержиєвська закликала досліджувати власний мовний родовід, щоб краще зрозуміти свою ідентичність і історію.
Під час зустрічі спікерка також порушила одну з найболючіших тем — мовну адаптацію дітей, які опинилися між мовами. Пані Валентина наголосила, що для дитини, яка все життя спілкувалася однією мовою, раптовий перехід до навчання іншою — це не просто освітній виклик, а глибокий стрес, що впливає на ідентичність.
Особливо це стосується українських дітей, які після початку повномасштабної війни опинилися в польських школах. Попри мовну близькість, польська залишається іноземною — і діти вимушені відразу складати контрольні, вивчати математику та граматику, не маючи часу на адаптацію. Учасники заходу почули приклад учениці, яка потрапила до польської школи наприкінці навчального року і відразу отримала низькі оцінки — не через знання, а через мовний бар’єр.
Ще складніше, коли мовне середовище вдома — російське, а школа — українська. У таких випадках дитина стикається з подвійним навантаженням. Спікерка згадала учня з дизартрією, який блискуче мислить усно, але має труднощі з письмом — і це ускладнюється тим, що з дитинства він був російськомовним. За словами Мержиєвської, важливо не звинувачувати, а підтримати: допомогти дитині поступово перейти до української, щоб зменшити внутрішній конфлікт і дати їй шанс на повноцінне навчання.
Цей блок дискусії підкреслив, що мовна політика — це не лише про державу, а й про щоденні вибори в родинах. І що кожен дорослий несе відповідальність за те, яку мовну опору отримає дитина.
«Довгий час українська мова в містах сприймалася як щось сільське, застаріле, неінтелектуальне. Російська — сучасна, урбаністична, престижна. Цей стереотип жив десятиліттями. Але зараз — переламний момент. Українська звучить у центрі міста, в установах, у професійному середовищі. А російська — на околицях, у приватному побуті. Це — зворотна хвиля, яка змінює ландшафт», — переконана освітянка.
Пані Валентина також наголосила, що мовна політика — це не лише про минуле, а й про майбутнє. Вона закликала не зупинятися на констатації історичних травм, а шукати інструменти відновлення. Одним із сяких інструментів є освіта, яка не лише передає знання, а й формує світогляд. Саме тому в рамках школи «БеркоШко» реалізуються культурно-освітні та меморіальні ініціативи, що допомагають дітям і дорослим розуміти мову як частину особистої ідентичності.
«Мовна травма — це не лише про дітей, які переїхали за кордон. Це про всіх нас, хто виріс у зросійщеному середовищі, хто не мав „Кобзаря під подушкою“, але згодом свідомо обрав українську. І цей вибір — не про мову, а про себе», — зазначила спікерка.
Проєкт «Лінгвоцид» не лише зафіксовує факти русифікації, а й пропонує інструменти для особистого дослідження. Один із них — «мовний родовід»: вправа, що допомагає відстежити, якою мовою говорили ваші бабусі та дідусі, якою мовою вам співали колискові, якою мовою ви думаєте, сваритесь, любите. Це спосіб побачити, як історія проходить через родину та як її можна переписати.
Завершуючи зустріч, Валентина Мержиєвська підкреслила:
«Русифікація — це не фатум. Це була політика, яку втілювали. А отже, ми можемо реалізувати іншу — політику відновлення. І починається вона з простого запитання: „Якою мовою я хочу жити?“».
Захід у Музеї війни став не лише презентацією проєкту, а й простором для глибоких роздумів про мову, пам’ять і відповідальність. Про те, як ми можемо повернути собі голос — і передати його далі.
Нагадаємо, що у 2023 році на Софійській площі відкрили виставку про утиск української мови з боку рф.
До теми: Кияни можуть встановити на телефон застосунок, що розповідає про русифікацію.
Світлини для публікації надані комунікаційним відділом Національного музею історії України в II світовій війні (Музею війни).