Героїв, які загинули на полі бою, забирають за будь-яку ціну. Навіть якщо це коштує життів інших.
“Попереду заміновано”, – кашляє рація. Ми зупиняємося на краю засніженої просіки.
Ротний зумів отримати дані від сусіднього підрозділу і вчасно попередив нашу евакуаційну групу про небезпеку. Я разом із ще чотирма бійцями вирішуємо йти в обхід через хащі. Розтягнулися в ряд з відстанню в майже 10 метрів – щоб не дати шансу російському дрону знищити нас за один раз. Проблукали трохи лісом, який кишить ворогами, але дісталися до місця призначення. За тиждень між цих сосен мені пощастить менше, і я в темряві натраплю на ворожий окоп.
Зараз ми опинилися у виритій піску траншеї. “Місцеві” махають, вказуючи, куди йти, аби “забрати нашого”. Слова “забрати нашого” звучать надто буденно. Мов “принести води” чи “передати цигарки”. Але тут ціна інша. Іноді – власне життя. Для мене це не лише наказ, це священний обов’язок. Остання шана тим, хто вже не повернеться. І єдина ниточка для рідних, які чекають хоч звістки, хоч тіло. Я нахиляюся над загиблим побратимом, якого вбили міною. Розстібаю блискавку його бушлата, обережно шукаю в кишенях документи. Процедура звична, хоча в наш цифровий час було дивно натрапити на пом’яте фото дівчини з підписом: “Чекаю, коханий”. В такі миті броня холоднокровності та прагматизму, що утворилася за місяці, дає тріщину. На мить. Бо розкисати нема коли. Попереду ще вантаження товариша на ноші. Дорога назад – це місиво з багнюки, побитого гілля та вирв. Там, куди ми ходимо з евакуаційною групою, ще нещодавно хтось дихав, сміявся, лає ворогів, мріяв про гарячий душ і стріляв. Тепер – тиша. Важка, оглушлива тиша тіла, з якого пішло життя. Цього разу моя евакуаційна група подолала кілька кілометрів без пригод. Але так буває не завжди.
Молодшого лейтенанта з сусідньої роти вбив російський снайпер. Полеглий був на відстані легкої пробіжки, але один з нас впав від ворожого пострілу в шию, і під час наступної спроби дістатися до тіла – ще один боєць отримав кулю в плече. Не певен, що тіло офіцера змогли евакуювати й до цього часу.
Вороже ДРГ відступило з нашого окопу, але чіпати мертвих товаришів нам заборонили: були випадки замінування тіл і загибелі евакуаційних груп. “Кішкою” підчеплюєш за бронік і тягнеш із сховку.
Всі ці картини іноді виринають перед очима навіть на теперішній штабній роботі. Особливо, коли доводиться чути від родичів загиблих або безвісти зниклих хлопців, що бригада нічого не робить для їхнього пошуку чи евакуації.
Я можу впевнено запевнити, що це неправда, оскільки ризикуючи своїм життям, не раз виносив із поля бою тіла вбитих товаришів. Завантажував у евакуаційний пікап і повертався на позиції. Тоді під нігтями залишалась суміш землі, попелу та того солодкуватого запаху, що в’їдається надовго.
Те, що загиблих не хочуть евакуювати, особливо прикро чути молодшим сержантам Дмитрові та Олександру з нашого другого механізованого батальйону. Вони на евакуації з літа минулого року, з Торецька. Зараз – на Покровському напрямку. Починали, як і я, простими піхотинцями. Тепер за ними закріплені посади механіків-водіїв медичного пункту.
– Виходимо евакуювати героїв із ношами або возиком удвох-утрьох, куди й танк не зайде, – розповідає 38-річний Дмитро. Повномасштабне вторгнення заставило черкащанина в Росії. З 2013 року працював у Ленінградській області на будівництві, одружився, у нього народилися сини-двійнята, з якими він уже давно не бачився навіть по відеозв’язку. У 2022 році через Вірменію та Молдову Дмитрові вдалося дістатися України та добровільно мобілізуватися. Його російська родина, м’яко кажучи, не зрозуміла такого вчинку.
– Чому пішки? Техніка – це ціль номер один, – пояснює Дмитро. – На нас трьох – ну, може, три міни кине, від FPV в кущі можна пірнути. А на БТР – там такий феєрверк буде, що й згадувати не захочеш. Заїхати, може, й заїдеш, а от виїхати – це вже лотерея.
Кожен вихід – як спецоперація. Інформацію збираєш звідусіль. Дроноводи, командування підрозділу. Треба знати, кого, звідки, в якому стані забирати, що взагалі сталося. Дощ – наш найкращий друг, бо “пташки” ворожі тоді не літають.
Із собою – мінімум. Автомат береш, було, що й відстрілюватися доводилося. Але магазинів – один на запас, не більше. Краще кілька турнікетів зайвих чи рюкзак з їжею та водою: залишити тим, хто на позиціях. Вісім гранат не треба. Ми ж не штурмовики. Наша справа – тиша та швидкість. Небезпека? Вона ось тут – за кожним кущем. Виходиш із бліндажа за два кілометри від нуля, і то вже стрьомно. Ніхто не знає, чи той дрон спостерігає за тобою, чи ні. Ніяких червоних хрестів чи розпізнавальних знаків. Та їх навіть не цікавлять. Кольоровий скотч на формі – оце й уся відмінність.
Іноді дістати тіло буває неможливо тижнями. Місяцями. Що потрібно? Перемир’я. Або наступ. Наступ – найкраще.
Що потрібно? Наступ – найкраще
Дмитро і Олександр згадують, що на початку липня 2024 року під час виконання бойового завдання біля селища Дружба на Донеччині від ворожого артилерійського обстрілу загинув Віталій Петухов. Через інтенсивні бої його тіло не вдалося евакуювати відразу. Солдат був тимчасово внесений до списків зниклих безвісти. Майже два тижні тривало очікування можливості забрати героя. Лише в ніч на 13 липня евакуаційна група змогла дістатися до позиції та витягти тіло Віталія з підвалу згорілого будинку.
– Ми не могли ніяк зрозуміти серед руїн, де вхід у цей підвал, – згадує Дмитро. – Знайшли, але загиблий богатир важив понад 100 кілограмів. Четверо ледь його витягли. Вийшли з двору – це також вже непросте досягнення. Почали рухатися. Пройшли метрів 300 – нас помітили. Розпочався мінометний обстріл. Ми зрозуміли, що шансів іти далі немає. Були змушені залишити його та сховатися. Через кілька днів спробували знову. Пронесли тіло ще 300–400 метрів. І знову обстріл, знову довелося відступити. Ворог знав, де ми залишили тіло, і пильно слідкував за цим місцем. Певний проміжок часу проходить – увага до цього місця зменшується, тоді є можливість його забрати далі.
Лише з третьої спроби вдалося винести героя до точки евакуації. Весь цей час переховуючись близько. Ворог навіть підпалив тимчасове укриття. У погребі охоплених вогнем хат довелося дихати через вологі ганчірки.
Що штовхає туди, в саме пекло? Якщо йдемо за живим, пораненим, все зрозуміло. Спасати. Якщо врятую – совість чиста. І там, нагорі, можливо, зарахують. А якщо вже загиблий… якщо є шанс забрати – то я хоч рідних утішу. Щоб мали можливість по-людськи поховати сина, чоловіка, батька.
Емоції? Намагатимешся їх не допускати. Особливо, якщо знав полеглого. Якщо все через себе пропускати, то що зі мною буде? Доводиться абстрагуватися. Є робота, і все.
А потім дзвонять рідні: “Бригада нічого не робить! Ви їх там кидаєте!” Боляче це чути. Розуміємо їхній біль. Але й вони хай зрозуміють.
– Це не так, – додає 50-річний Олександр, який до мобілізації працював бухгалтером у Переяславі на Київщині. – На всіх рівнях намагаються щось зробити, евакуювати… Але ж не кинеш ще людей під вогонь, щоб нових загиблих отримати. Про всіх знають, де хто лежить. І як тільки – одразу забирають. Про людей не забувають. Просто чекають слушного моменту.
Кожен вихід евакуаційної групи – справжній тихий подвиг. Без пафосу, камер. Просто робота. Важка, страшна, але потрібна. І поки триває війна, ми виконуватимемо цю місію. Ітимемо у темряву, під кулі. Щоб повернути своїх. За будь-яку ціну. Окрім ціни інших життів.
Передплатити журнал “Країна”