Маріуполь став одним із найважливіших символів початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
З перших днів лютого 2022 року місто виявилося в оточенні та під постійними обстрілами. Не зважаючи на чисельну перевагу ворога, українські військові впродовж 86 днів тримали оборону. Найбільш запеклі бої відбувалися на території заводу «Азовсталь», де в надзвичайно складних умовах боролися бійці «Азову», морські піхотинці, прикордонники та інші підрозділи.
У травні 2022 року, за наказом військово-політичного керівництва, оборонці «Азовсталі» склали зброю та вийшли із заводу для порятунку життя особового складу. Однак, порушуючи всі угоди, росіяни утримують маріупольський гарнізон у полоні вже четвертий рік.
«Ми познайомилися ще у 2015 році у соціальній мережі «ВКонтакті». Я тоді тільки повернулася з військово-патріотичного вишколу в «Просторі Сокола» і якось ввечері переглядала їхню стрічку в мережі. Там мені в рекомендаціях з’явилася сторінка Сергія, у нас були спільні друзі, включно з його командиром, з яким я познайомилася на вишколі. Я подивилася, симпатичний хлопець, і надіслала йому запит на дружбу», — розповіла дівчина.
Так почалося активне спілкування Юлії з Сергієм, яке хоч і призупинялося на певний період, але знову відновлювалося та згодом переросло у міцні стосунки.
«Перше питання, яке я йому задала, було про позивний. Він спочатку здивувався, ми навіть жартували, що я російський агент. Згодом, восени, Сергій привітав мене з днем народження, і наше спілкування на деякий час припинилося, але швидко відновилося. Тоді він з побратимами стояли під Донецьким аеропортом у селі Водяне, і я вирішила зробити їм новорічний сюрприз», — пригадує Юлія.
На той час чоловік служив у добровольчому формуванні «Карпатська Січ», яке згодом перетворили на 93-тю бригаду. Напередодні Нового року Юлія приїхала до Сергія і приготувала для нього та його побратимів солодкий сюрприз.
«Тоді ми нарешті зустрілися віч-на-віч, поспілкувалися. Коли я повернулася, він запропонував мені зустрічатися, так ми були разом з 2016 року. Після того, як Сергій закінчив службу в 93-й бригаді, він на деякий час спробував жити цивільним життям, але адаптація була нелегкою. Оскільки війна продовжувалася, він вирішив повернутися до служби», — розповідає дружина захисника.
Юлія запропонувала коханому службу в полку «Азов», який на той час ще існував. Вже у 2018 році Сергій поїхав на курс молодого бійця в Маріуполь.
«Я завжди підтримувала, підтримую й буду підтримувати його вибір. Помітно, що людина справді бачить себе в цій сфері. Крім того, важливо його моральне становище, яке він мав у цивільному житті та на службі», — наголошує дівчина.
Пара прожила разом у Маріуполі понад два роки. У 2022 році, напередодні повномасштабного вторгнення, Сергій почав наполягати, щоб Юлія покинула місто.
«На початку лютого 2022 року їх частіше почали залишати на базі, іноді навіть на кілька тижнів. Також постійно викликали до дому, це могло статися навіть посеред ночі. Вже в 20-х числах Сергій почав наполегливо казати, щоб я виїхала з Маріуполя. Він стверджував, що поки є можливість виїхати нормально, а пізніше така можливість буде або з мінімальною кількістю речей, або відсутня зовсім», — пригадує слова коханого Юлія.
Так, 22 лютого дівчина виїхала з міста до мами в Запорізьку область. Перші дні великої війни пара підтримувала зв’язок, чоловік змінював операторів залежно від того, які працювали в Маріуполі.
«Бувало, що ми тижнями не мали зв’язку, а інформацію здебільшого дізнавалася у „жіночих чатах“. Коли хтось із чоловіків все ж зміг додзвонитися своїм жінкам, вони обов’язково розповідали, кого бачили, чули, у кого який стан, бо були ж 200 та 300. Згодом хлопці перейшли на „Старлінки“, але в один день він був, а на наступний вже міг не бути», — розповідає Юлія.
16 травня Сергій надіслав своїй коханій допис Ганни Маляр, де містилася інформація про «евакуацію» з «Азовсталі».
«Тоді він запитав у мене, чи розумію, що їх чекає. Я відповіла — так. Сергій виходив 17 травня, єдине, що я його запитала, чи буде він зі своїми побратимами. Він назвав позивні, саме цих хлопців та їхніх дружин я знала, щоб хоч якось підтримувати зв’язок», — ділиться спогадами дівчина.
Під час «евакуації» чоловік знищив усе: телефон, годинник тощо. А номер коханої Сергій вирішив не залишати, попросив її лише контактувати з дружиною командира та стежити за новинами.
«Згодом з новин ми дізналися, що їх вивезли в Оленівку. Я побачила буквально одне відео, де він з’являвся і кілька фотографій, а на цьому все. Потім стався теракт. Зранку я прокинулася від численних повідомлень, згодом ще зателефонував тато. І знову ніхто нічого не знав на 100%, але у списках з пораненими та загиблими Сергія не було», — пригадує трагічний момент дружина азовця.
Восени частину бійців перевели до Донецького СІЗО. Всю інформацію про коханого з першого дня до сьогодні Юлія дізнається лише від звільнених з полону побратимів.
«Так мені розповіли, що спершу він був у Донецькому СІЗО, потім у Горлівці, знову в Донецьку, а тепер у Кіровському. Знову ж, це лише від звільнених хлопців я дізнаюся. Тому все, що було в моїх силах та залежало від мене, я зробила: звернення до всіх державних структур, міжнародних організацій. Всі листи, які я писала, до нього так і не дійшли, це я знаю напевно», — переказує слова побратимів дівчина.
Юлія розповідає, що в кабінеті, створеному Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими, всі дані про чоловіка вона вносить та оновлює сама. Адже, незважаючи на свідчення побратимів про всі можливі деталі, інформацію майже не оновлюють.
«У всіх можливих структурах ми, звісно, чуємо одну й ту саму відповідь: „Ситуація складна, але ми працюємо“. „Азов“ на території Росії вважається терористичною організацією, тому хлопців дістати звідти значно складніше, і росіяни маніпулюють цим. Грубо кажучи, наші чоловіки є розмінною монетою для них», — каже Юлія.
Зі слів дівчини також відрізняються умови утримання бійців, залежно від місця їх перебування. Зокрема, на тимчасово окупованих територіях спостерігаються трохи кращі умови, ніж у Росії.
Однак це не гарантує повного дотримання Женевських конвенцій. Оскільки ООН та Міжнародний Червоний Хрест були посередниками під час самої «евакуації» бійців з Маріуполя, надалі Росія обмежила їх повноваження та будь-який доступ до українських військовополонених.
Замість цього українськими та міжнародними організаціями були зафіксовані випадки застосування тортур, примусового надання свідчень для сфальсифікованих «судів», відсутність медичної допомоги та, на жаль, повернення закатованих тіл військовополонених.
«Для нас, як рідних військовополонених, надзвичайно важливо постійно говорити, показувати, що наші захисники досі в полоні. Якщо задуматися, це велике досягнення. 86 днів боротьби в повному оточенні, під авіабомбами, не маючи належних запасів їжі, води, боєприпасів, вони боролися за своє життя, рятуючи нас. Тому допустити, щоб про них всі раптом забули, ми просто не можемо. Ми будемо продовжувати організовувати акції, заходи, спортивні активності, аби в інформаційному просторі, суспільстві та владі не забували, щоб всі бачили, що ми не будемо мовчати», — наполегливо каже Юлія.
Дівчина підкреслює, що рідні військовополонених боротимуться доти, доки останній захисник не повернеться додому.
«Я знаю, що деякі люди кажуть: „Це ж Росія, навіщо все це влаштовувати, якщо нічого не зміниться“. Але є фраза, яка добре описує цей момент: поки людина не зіткнеться з такою ситуацією, їй буде байдуже, але потім вона зрозуміє, як це, шукатиме всі можливі шляхи», — підсумувала кохана азовця.
«В Росії вони офіційно вважаються терористами»: наречена полоненого азовця розповіла про боротьбу за коханого.