Рідні часто не мають жодної інформації про своїх близьких та самотужки проживають одну з найтяжчих психологічних травм — невизначену втрату. Це триває роками: не можна ні почати горювання, ні його завершити. Все, що лишається — чекати.
Анна Грубая, психологиня та кураторка проєкту GIDNA фонду FFU в ефірі Київ 24 LIVE поспілкувалася з Ілоною Довгань та розповіла, як психологи допомагають жінкам, рідні яких зникли безвісти або перебувають у полоні, будувати внутрішні опори, відновлювати сили, знаходити ресурси жити й чекати.
— Що таке невизначена втрата? Наскільки ця тема в Україні зараз потребує підтримки та уваги?
— Невизначена втрата — одна з найскладніших травм. Адже жінка не має жодної інформації, де знаходиться її рідна людина. І це триває не один день, не один місяць — це триває роками. Тому дуже важливо жінкам звертатися по психологічну допомогу, аби відновлюватися внутрішньо, будувати опори і продовжувати чекати на своїх близьких.
— Як працює така підтримка, які можна використовувати методики? Наскільки це ефективно?
— Звісно, це не вирішує питання повернення рідної людини. Водночас психологічна підтримка є надзвичайно важливою в цей період. Ми довго думали у фонді FFU, як започаткувати таку програму та як допомагати жінкам, якою має бути ця допомога. Спілкуючись з міжнародними експертами, ми дійшли висновку, що необхідно надавати жінкам приблизно 16 індивідуальних сесій та 10 групових зустрічей. А потім раз на місяць зустрічатися з ними для підтримки. З нашою професійною експертизою, ми вважаємо, що цього курсу достатньо, щоб жінка відновилася внутрішньо і продовжувала чекати.
— Які методики ви використовуєте в роботі? Що допомагає?
— Насправді, у нас інтегративний підхід. При невизначеній втраті психологи та психотерапевти багато контейнують, приймають і підтримують. Тому що ми не можемо вирішити питання, ми не можемо ані розпочати горювання, ані його завершити. Тому дуже важливо просто підтримувати і бути поруч.
— Як виглядає жінка, яка живе в такому стані? Що ми бачимо ззовні? А що — ні?
— На початку ефіру ви озвучили статистику, а я вам відповім, що всього 45 жінок звернулося по допомогу за рік роботи програми. Тобто така жінка продовжує шукати свої внутрішні сили, виконувати соціальні ролі — мами, сестри, дружини, доньки, і вона намагається впоратися самостійно. Тому що культури звернення до психологів в Україні немає, це лише розвивається. Тому відповідаючи, як виглядає жінка, що переживає невизначену втрату — коли ми заходимо в метро, дивимося на людей довкола, дивимося на жінок — ось так вона й виглядає. А що всередині? Вона просто це ховає і намагається впоратися самостійно.
— Наскільки вразливими є ці жінки? Як їх можна підтримати?
— Така жінка є надзвичайно вразливою. Навіть коли ми починаємо працювати з нею, вона боїться відкриватися, вона намагається уникати найвразливіших тем і найболючіших моментів. Найкраще, що можна зробити — запитати: «Як я можу тобі допомогти?». Тому що дуже часто ми кажемо: «Все буде добре», «Не хвилюйся», «Він повернеться». Такі звичайні фрази. Насправді ж ці фрази дуже дратують.
У мене був випадок у моїй особистій практиці, коли я, навіть не замислюючись, сказала, що все буде добре. А мені жінка відповіла: «Не буде все добре. Ніхто мене не розуміє». Насправді це те, що відчуває ця жінка. Тому важливо просто запитати, як ви можете допомогти. Для когось — це бути поруч, для когось — послухати, для когось — підтримати, зробити якісь спільні справи, кудись поїхати. Дуже практичні речі. Допомогти, просто побути в тиші. Але важливо просто запитувати, не робити висновки за жінку.
— Як ви відчуваєте, що в вашій роботі з жінкою відбувся прогрес?
— Зазвичай це відбувається на 4-5 зустрічі це або відбувається, або ні. Це той період, коли жінка або вже починає довіряти, йде вглиб і починає працювати, або ж припиняє роботу. У нас є і такі, і такі випадки. Але коли після 4-5 зустрічі жінка продовжує терапію, шукає способи собі допомагати, каже: «Я ось це спробувала — це не працює, а ось це — працює. Що ще я можу зробити?». Якщо є така внутрішня інтенція і жінка її озвучує — тоді в терапевтичному процесі завжди знайдеться рішення.
— Чому про невизначену втрату так мало говорять? Це тема, яка доволі рідко звучить.
— Абсолютно. Коли людина загинула — все зрозуміло. Ми починаємо говорити про горювання, прощання. Коли інші питання і травми — теж більш зрозуміло. Коли ми можемо чітко зрозуміти межі того, що відбулося. А невизначена втрата — це щось таке незрозуміле. Немає конкретних фактів, немає достовірної інформації. Коли є визначеність — це опора для психіки: я знаю, що відбулося, і я з цим справляюся, я вчуся з цим жити.
Невизначена втрата — це коли я взагалі не розумію, що відбувається. Чи жива людина, чи ні. Або є інформація, що людина в полоні, але де — невідомо. Є інформація, що перевезли з одного місця в інше, втратився зв’язок. Або людина виходила на зв’язок, а потім зникла. Жива людина чи ні — незрозуміло. Ця невизначеність — як діалог всередині цієї жінки протягом дня. Гойдалки від «Так, він загинув» до «Ні, він живий». Вона постійно в цій внутрішній боротьбі. В такому супротиві втрачаються будь-які сили, які жінка могла б накопичити навіть в такому стані.
— Що б ви могли порадити: що робити в Україні, в суспільстві, щоб люди більше на це звертали уваги і не боялися звертатися до фахівців?
— Жінки намагаються впоратися самостійно. Якщо ви та жінка, яка чекає — потрібно звертатися по психологічну допомогу. Це дуже важливо. Адже спочатку відбувається вигорання. Після вигорання — депресивний епізод. Після — велика ймовірність депресії. Після двох років у стані депресії відбуваються фізіологічні зміни. І повернутися назад ми не можемо. Потім надзвичайно вийти з цієї ситуації і відновити свій ментальний стан. Тому що раніше жінка звернеться за допомогою — то краще.
Другий момент — якщо ми бачимо поряд з собою жінок, які переживають невизначену втрату, кажіть їм, куди вони можуть звернутися по допомогу. Наш проєкт GIDNA надає безоплатну допомогу жінкам, це 3-4 місяці психотерапевтичної роботи. Просто підкажіть жінці, куди вона може звернутися. У нас була жінка, якій сестра розповіла про нас. І вона прийшла. Вона почала краще спати, разом зі своєю дочкою почала слухати медитації. Це зовсім інша якість життя, це ресурс.
Нагадаємо, раніше повідомлялося, що у Київ Мілітарі Хабі запрацював спеціалізований відділ по роботі з родинами військовополонених та зниклих безвісти.
Ілона Довгань, Київ 24 LIVE для «Вечірній Київ»