Пам’ятки
Церква Покрови Пресвятої Богородиці в Липівці – одна з найвражаючих сучасних сакральних споруд, що є духовним осередком Православної церкви України у селі Липівці Макарівської громади. Архітектурно храм являє собою зменшену копію всесвітньо відомої Айя-Софії у Стамбулі, що надає йому особливої символічної та культурної ваги.
Історія Церкви Покрови Пресвятої Богородиці
Історія Покровської церкви в Липівці бере свій початок у XVIII столітті і тісно пов’язана з історією самого села. Перший дерев’яний храм збудували в 1730 році коштом місцевого господаря Ігнатія Трипольського. Протягом наступних десятиліть святиня неодноразово змінювала свій вигляд, переживаючи ремонти та оновлення відповідно до часу і потреб громади. Кульмінацією цього етапу стала масштабна реставрація, завершена у 1870 році, яка надала храму нового архітектурного вигляду та продовжила його існування.
Однак, Друга світова війна стала фатальною для Покровської церкви. Під час бойових дій будівля була знищена – храм згорів внаслідок прямого влучення артилерійського снаряда, залишивши лише спогади та згадки в архівних документах.
Після війни громада намагалася відновити духовне життя. У 1947 році неподалік від місця зруйнованої святині звели тимчасовий дерев’яний будинок для богослужінь. Однак у радянський період ця споруда втратила своє первісне призначення, і в різні роки в її стінах розміщувалися побуткомбінат, ветеринарна лікарня та бухгалтерія споживчої кооперації, що стало прикладом витіснення сакрального простору утилітарними функціями епохи.
Церква у сучасному світі
Сучасний кам’яний храм було зведено на місці зруйнованої Покровської церкви завдяки меценатській підтримці українського кінопродюсера та кінодистриб’ютора Богдана Батруха. Цей проект задумувався не лише як відновлення втраченої святині, а як масштабний культурний жест – поєднання духовного простору і сучасного українського мистецтва. В результаті храм став унікальним прикладом сакральної архітектури, що виходить за межі традиційних уявлень про церковну будівлю і набуває значення національного мистецького проєкту.
В архітектурному рішенні нової споруди закладено принципи візантійського однобаневого храму. Вона має класичні пропорції 1:3 (висота втричі перевищує довжину), завдяки чому виглядає легко та піднесено.
Протягом 2015-2022 років над інтер’єрними розписами храму працювали відомі українські художники Анатолій Криволап та Ігор Ступаченко. Їхня робота стала окремим художнім висловлюванням, тісно пов’язаним із духовною традицією.
Розписи поєднують сучасні технології і матеріали з традиційними канонами: використані метали, поліефірні тканини, акрилові та емалеві фарби, плівка оракул, золото «підкладки».
Анатолій Криволап відповідав за емоційне наповнення сюжетів, а Ігор Ступаченко – за композицію, систему розписів і технологію виконання.
Художники застосували філософію «двоярусного символізму», коли сакральний простір сприймається одночасно як частина вселенської літургії та конкретне явлення Царства Божого на землі.
Барвні рішення Криволапа – вибухові, емоційні, контрастні – підкреслюють драматургію композицій без руйнування їх сюжетної структури.
Частину розписів до встановлення в храмі двічі представляли ширшій публіці – у 2019 та 2023 роках – у Київській міській галереї мистецтв «Лавра» в межах виставкового проєкту «Храм. Українська самоідентифікація». Експозиція дозволила сприймати сакральний живопис поза церковним контекстом як самостійний мистецький феномен, що осмислює українську ідентичність, історію та сучасність.
Церква у часи повномасштабного вторгнення
Під час повномасштабного вторгнення церква Покрови Пресвятої Богородиці в Липівці зазнала суттєвих ушкоджень, найбільше постраждала баня храму, де вже були змонтовані монументальні зображення архангелів, серафимів і пантократора. Сліди руйнувань також торкнулися авторських розписів. Художники вирішили не відновлювати пошкоджені фрагменти, залишивши їх у первісному стані як мовчазне, але промовисте свідчення війни. Ці рани на стінах стали не лише знаком трагедії, а й наочним доказом нищення культурної спадщини для нинішніх і майбутніх поколінь.
Церкву обстріляли дрібнокаліберними снарядами; пробоїни сформували воронки 20-30 см, уламки стирчали з землі. Діра в грудях архангела Уриїла стала символом руйнування.
Водночас війна не зупинила мистецький процес. Незважаючи на загрози, втрати і невизначеність, було ухвалене рішення продовжити та завершити розписи храму. Цей крок став жестом внутрішньої стійкості, віри в життя та майбутнє і символом того, що культура не піддається навіть у найтемніші часи. Складене сьогодні творіння учасники проєкту називають справжнім дивом воєнного часу – процесом творення всупереч руйнуванню.
Виставкова експозиція представляє фінальну частину храмових розписів, а також детально розписаний макет святині, що дозволяє побачити цілісну художню концепцію проєкту. Окремий простір виділений під фотовиставку, присвячену розстрілу церкви, яка фіксує не лише фізичні ушкодження будівлі, а й масштаб втрат української культурної спадщини внаслідок війни.
Проект має глибокий символічний вимір і сприймається як знак відродження України. Він демонструє світові, що навіть у реаліях повномасштабної війни українська культура здатна створювати нові, високоякісні та унікальні мистецькі продукти – сміливі за формою, сильні за змістом і безпрецедентні в світовому контексті.
Як доїхати?
Дістатися до церкви Покрови Пресвятої Богородиці в селі Липівка можна автомобілем або громадським транспортом.
Автомобілем потрібно виїхати з Києва Житомирською трасою (М06) у напрямку Житомира, а потім повернути в бік Макарова та далі слідувати вказівникам на Липівку. Час у дорозі становить близько однієї години, залежно від трафіку.
Громадським транспортом з Києва слід доїхати маршрутним таксі до Макарова – рейси регулярно відправляються від станцій метро «Житомирська» або «Святошин». З Макарова до Липівки можна дістатися місцевою маршруткою або таксі.
Сьогодні церква Покрови Пресвятої Богородиці в Липівці є не лише місцем молитви, а й символом історичної тяглості, культурної самоідентифікації та незламності української духовної традиції.
Фото: Наталка Діденко, Релігія в огні.
Створено за матеріалами: kyivschina24.com