Впродовж останніх років Київрада підтримала перейменування майже 300 вулиць, провулків, проспектів та площ, пов’язаних назви яких пов’язані з країною агресоркою та радянським союзом. Також у межах дерусифікації змінив свою назву і провулок Волго-Донський у Дарницькому районі столиці.
Цей провулок сформувався у 1950-х роках і спочатку мав назву 644-та Нова вулиця. У 1953 році його перейменували на Волго-Донський провулок на честь Волго-Донського каналу.
У 2023 році провулок отримав сучасну назву — на честь Надії Світличної, видатної діячки руху шістдесятників, правозахисниці, публіцистки, журналістки, лауреатки Національної премії України імені Тараса Шевченка та премії імені Василя Стуса. Її внесок у розвиток культури та збереження національної пам’яті був вшанований цією назвою.
Надія Світлична народилася 8 листопада 1936 року в селі Половинкине на Луганщині у селянській родині. Дівчинка була наймолодшою серед трьох дітей у родині, мала рідних: брата Івана та сестру Марію.
Освіту Надійка здобувала спочатку у Половинчанській неповній середній школі, а згодом у Старобільській середній школі № 1 — єдиній україномовній школі серед шести закладів середньої освіти в районному центрі.
З 1953 по 1958 рік навчалася на відділенні української мови та літератури філологічного факультету Харківського університету. У студентські роки брала активну участь у діалектологічних і фольклорних експедиціях, що проводилися в районах Харківської області.
Згодом її освіта стала основою для подальшого професійного і громадського становлення. Як вчителька української мови та літератури, вона не лише викладала шкільну програму, а й прищеплювала своїм учням любов до рідної мови та культури.
Умови її роботи в шахтарських містечках Луганської області часто були складними, проте це лише загартовувало характер жінки та її віру в те, що вона робить.
Доленосним моментом для Надії став переїзд до Києва у 1964 році. У цей час вона стає редакторкою та перекладачкою в часописах журналах, а також працює науковою співробітницею Інституту педагогіки та вчителькою вечірньої школи.
Через свого брата Івана Світличного, Надія здружилася з відомими «шістдесятниками» і брала участь у культурно-просвітницьких ініціативах, спрямованих на захист національної спадщини. Також молода жінка активно долучилася до Клубу творчої молоді — об’єднання, яке не лише популяризувало українську культуру, а й ставало голосом спротиву тоталітарній системі.
Водночас жінка стає очевидицею та учасницею багатьох драматичних подій, зокрема поховання своєї подруги Алли Горської, яку було жорстоко вбито за наказом радянської влади.
У 1972 році репресій зазнала і сама Надія Світлична. Жінку заарештували за «антирадянську діяльність» і засудили до чотирьох років таборів у Мордовії. Там разом з іншими ув’язненими брала активну участь у протестах, голодуваннях.
Після арешту її маленького сина забрали з ясел кадебісти, відправивши дитину в сиротинець в місті Ворзель. Лише завдяки наполегливості рідних, хлопчика вдалося повернути та віддати на виховання до бабусі на Луганщину.
Проте жодні важкі випробування не зламали Надію, а лише зміцнило її переконання.
Після повернення із заслання, Надія відмовилася від радянського громадянства, обґрунтовуючи своє рішення жорстокими репресіями проти Левка Лук’яненка, Петра Григоренка, В’ячеслава Чорновола, Василя Стуса та інших шістдесятників, вона пояснила свій вибір так:
«Після всього пережитого бути громадянкою найбільшого, наймогутнішого і найдосконалішого концтабору у світі — це нижче людської гідності».
На думку сучасників, ця відмова стала справжнім актом громадянської мужності.
Емігрувавши до США у 1978 році, Надія продовжувала боротися за Україну, працюючи у Гарвардському університеті, видаючи «Вісник репресій в Україні» та виступаючи на міжнародній арені. Вона сміливо говорила про політику русифікації, аргументуючи свої промови статистичними даними, та закликала міжнародну спільноту звернути увагу на утиски української культури.
Однією з найбільших місій Надії стало видання книги Василя Стуса «Палімпсести». Вона вважала це головною справою свого життя, прагнучи донести творчість репресованих поетів до світової аудиторії. Її відданість цій справі зробила її ключовою фігурою в українській діаспорі.
Після еміграції Надія Світлична проживала у Філадельфії, Н’юарку, Ірвінґтоні, а останні роки свого життя — у місті Матаван, штат Нью-Джерсі, США. Вона активно працювала в українських установах, зокрема в Українському музеї в Нью-Йорку та Гарвардському університеті. Також Світлична була редакторкою жіночого журналу «Віра».
Вона брала активну участь у діяльності Закордонного представництва Української Гельсінської групи, редагуючи його періодичне видання. Надія видавала «Вісник репресій в Україні» та з 1983 по 1994 рік працювала в Українській редакції Радіо «Свобода». Крім того, вона керувала журналом «Надія».
Світлична займалася благодійною діяльністю, зокрема збирала кошти на встановлення пам’ятника Оксані Мешко та її матері Марії, а також на спорудження Козацького хреста «Убієнним синам України» в урочищі Сандармох у Карелії.
Повернувшись до незалежної України, Надія Світлична мріяла про збереження пам’яті покоління «шістдесятників». Саме вона ініціювала створення Музею шістдесятництва в Києві, передавши туди власний архів, що включав фотографії, листи та унікальні документи.
Надія Світлична залишила цей світ 8 серпня 2006 року о 7 годині в Ірвінґтоні, штат Нью-Джерсі, США, де проживала в останні роки. Похована на Байковому цвинтарі в Києві.
Постать Надії Світличної продовжує надихати нові покоління своєю стійкістю, гідністю і безмежною відданістю рідній землі. Її життя є нагадуванням про те, що справжній патріотизм не вимірюється словами — він проявляється у вчинках.
***
Повний перелік вулиць Києва, перейменованих з 2014 року.
У разі перейменування вулиці, документи киянам змінювати не потрібно.
До теми: вулиця Олекси Гірника з’явилася у Солом’янському районі столиці.
Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»