Впродовж останніх років Київрада підтримала перейменування майже 300 вулиць, провулків, проспектів та площ, пов’язаних назви яких пов’язані з країною агресоркою та радянським союзом. Також у межах дерусифікації змінила свою назву і вулиця Новікова-Прибоя в Оболонському районі столиці.
Вона виникла ще на початку XX століття, не пізніше 1911 року, і спочатку мала назву Некрасовська. У 1955 році її перейменували на честь російського письменника та прозаїка Олексія Новикова-Прибоя.
З метою дерусифікації столичної топоніміки, шляхом рейтингового голосування у застосунку «Київ Цифровий» кияни мали змогу обрати нову назву для цієї вулиці.
Серед запропонованих експертною комісією варіантів, найбільшу підтримку отримала пропозиція назвати її на честь української поетеси, письменниці, журналістки та учасниці руху шістдесятництва Ірини Жиленко (5 687 голосів).
Ірина, справжнє ім’я Іраїда Жиленко народилася 28 квітня 1941 року в Києві. Дитинство майбутньої поетеси припало на роки II світової війни, тож вона рано втратила обох батьків. Дівчинку взяли на виховання її родичі у Звенигороді на Черкащині, де вона провела свої ранні роки життя.
Згодом Ірина Жиленко згадуватиме, що саме там вона вперше відчула силу українського слова та глибину народної культури, що згодом вплине на її творчість.
Свій перший вірш дівчинка написала, коли їй було лише 8 років, а перша публікація відбулася ще під час навчання у школі.
За деякий час Ірина повернулася до Києва, де вона зіткнулася з радянською політикою русифікації. Зі шкільних років вона згадує з теплотою свою вчительку української мови та літератури Діну Попель, завдяки якій вона захопилася літературою.
Також юна Ірина легко знаходила спільну мову з маленькими дітьми, і після завершення школи влаштувалася вихователькою у дитячий садок. Одночасно вона здобувала освіту на філологічному факультеті Київського державного університету імені Тараса Шевченка, який завершила заочно у 1964 році.
Після завершення навчання, дівчина розпочала свою кар’єру в журналістиці, працюючи в редакціях таких періодичних видань, як «Вечірній Київ», «Молодь України» та «Літературна Україна».
У 1960-х роках вона активно долучилася до руху українського відродження в Києві, ставши членкинею Клубу творчої молоді та Спілки письменників України. Саме завдяки цій діяльності вона познайомилася з видатними представниками шістдесятництва та підтримувала близькі дружні стосунки з Аллою Горською, Василем Симоненком, Василем Стусом, Михайлиною Коцюбинською, Євгеном Сверстюком, Іваном Світличним та іншими.
У 1962 році на літературному вечорі в Спілці письменників Ірина Жиленко зустріла письменника Володимира Дрозда, з яким невдовзі поєднала свою долю. Їхній шлюб тривав 41 рік, наповнений любов’ю та гармонією. Подружжя мало двох дітей: доньку Ірину (Орисю) та сина Павла.
Ірина Жиленко дебютувала у літературі в 1965 році зі збіркою «Соло на сольфі», що викликала жваві дискусії: одні захоплювалися її поезією, інші критикували за «відірваність від реальності».
Український поет Борис Олійник, зачарований казковими асоціаціями поетеси з другої збірки віршів «Автопортрет у червоному» (1970), зазначав: «… Ірину Жиленко з-поміж багатьох інших поетів вирізняє її стовідсоткова щирість, довіра до читача, розкритість».
Також шанувальники відзначали, що поезія Ірини Жиленко була глибоко ліричною, наповненою образами природи, побуту, родинного тепла. Вона поєднувала життєву насолоду з меланхолійним розумінням змін та минущості.
Протягом життя вона залишалася учасницею руху шістдесятництва, хоча була більше «літературною шістдесятницею», а не дисиденткою. Ірина Жиленко товаришувала з відомими тогочасними діячами: Євгеном Сверстюком, Опанасом Заливахою, Василем Симоненком, Іваном Дзюбою, Михайлиною Коцюбинською та іншими.
Окрім поезії, Ірина Жиленко створила низку творів для дітей. Серед її книг — «Двічі по два дорівнює кульбабці» (1983), «Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилитися номером» (1986), «Достигають колосочки», «Вуличка мого дитинства», «Казки про буфетного гнома». Вона також написала збірки дитячих віршів: «Достигають колосочки» (1964), «Вуличка мого дитинства» (1979), «Казки буфетного гнома» (1985). Загалом її літературна спадщина налічує близько двадцяти книг.
Одним із важливих її творів стала автобіографічна книга спогадів «Homo Feriens», опублікована у часописі «Сучасність» з 1997 року.
В цьому творі авторка глибоко розкрила атмосферу часу, складність боротьби та місце поета в історичному процесі.
Ірина Жиленко стала лауреаткою Національної премії України імені Тараса Шевченка за збірку «Вечірка у старій винарні» (1996), премії імені Володимира Сосюри за поетичну книгу «Дівчинка на кулі» (1987) та премії імені Василя Стуса (2012) за книгу спогадів «Homo feriens» і її внесок у культурне життя України.
Її твори перекладені багатьма мовами світу, що підкреслює універсальність її творчості.
За значний внесок у розвиток української літератури та багаторічну творчу діяльність вона також була нагороджена орденом княгині Ольги III ступеня (2001).
3 серпня 2013 року, на 72-му році життя, Ірина Жиленко пішла з життя після тривалої боротьби з тяжкою хворобою. Вона залишила вагомий внесок у літературний простір України. Її творчість: поезія, мемуари та проза— стали віддзеркаленням епохи, у якій вона жила, і невтомної боротьби за українське слово, що визначила її життєвий шлях.
***
Повний перелік вулиць Києва, перейменованих з 2014 року.
У разі перейменування вулиці, документи киянам змінювати не потрібно.
До теми: Замість російського байкаря — українська письменниця-феміністка: у столиці з’явилася вулиця Наталії Кобринської
Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»