Про шалених та вмотивованих
– Сегодня повеселее. Сладкая водичка. Девчоночка!
Від несподіванки я ледь не впускаю камеру, за допомогою якої фільмую красивий криваво-червоний схід сонця на горизонті. Тут, на Донеччині, чомусь здебільшого саме такі сходи-заходи. Але за секунду згадую, з ким їду. Мовчки усміхаюся. Давно мене не називали “девчоночка”. Але цим бійцям батальйону спеціального призначення “Шквал” 59-ї окремої штурмової бригади Збройних сил України можна.
Я познайомилася з ними вранці. Точніше, вночі. У бліндажі, коли знімала їхні збори
– Нічого не забув? – суворим голосом “Бармен” – командир роти, чиї бійці висуваються сьогодні на штурм, – квапить підлеглих, особисто перевіряє спорядження кожного. Його красиве обличчя відкрите і з першого погляду налаштовує на позитив. Хоча “Бармен” з усіх сил намагається супити брови. Воно і зрозуміло. Перед новачками – а ці бійці на фронті лише тиждень із хвостиком – командир мусить бути суворим і справедливим.
Високий, кремезний, із темним густим кучерявим волоссям та добрими карими очима “Бармен” дарма намагається вдавати грізного командира. З цим ротним я знайома не перший день. Хоча за потреби й за певних обставин він може бути жорсткий. Бо на фронті без цього ніяк. А тим паче з таким, м’яко кажучи, непростим колективом. “Шквал” – батальйон, основу якого становлять колишні ув’язнені, хто добровільно зголосився підписати контракт на службу в ЗСУ. Командний, офіцерський склад “Шквалу” – кадрові військові.
– 12 ріжків по 30 кульок, 10 гранаток.
“Ваха” – невисокий, худий, жилавий боєць із величезними очима – перераховує те, що бере із собою. Це третій вихід “Вахи” на нуль. Другий вихід, за його словами, був, як перший. Їх переслідували ударні дрони ворога, поруч падали міни, на голову летіли скиди.
– Яка ніч! – дивлюся на повний місяць. У цьому світлі броньований Hummer має вигляд казкового чудовиська. Власне, на фронті так воно і є. Ця броня, яку американські військові використовували переважно в пустелях, непогано показала себе в наших снігах і болотах. Прохідна, швидка, маневрена, захищена від куль та уламків, ця машина вирулювала з найекстремальніших операцій. Притому подекуди – на одному колесі: на Hummer встановлено систему автопідкачування. Навіть із розшматованими колесами броня здатна вивезти екіпаж за межі небезпечної зони.
На дощ, сніг, туман чекають обидві сторони
Чисте безхмарне небо та яскравий місяць – не найкраща погода для виходу. На фронті є приказка: “Погана погода – хороша погода”. На дощ, сніг, туман чекають обидві сторони, щоб починати штурмові дії. Тоді в небі – мінімум “очей”. І розвідники не стежать за кожним кроком штурмовиків.
– Так, а каска де? – ми вже майже завантажились у Hummer, коли “Бармен” зупиняє “Ваху”. На голові у “Вахи” кепка.
Не можу не сміятися, бо за хвилину до того “Ваха” з виразом обличчя “Що за дурні запитання?” переконував нас, що такий воїн, як він, не може нічого забути.
– Тут двері важко відчиняются-зачиняються. Якщо що – нехай хлопці тобі допоможуть, – інструктує мене “Бармен”.
Він помітно хвилюється. У штурмовиків сьогодні дві місії. Частина зачищатиме вулицю в Надіївці – населеному пункті на покровському напрямку. Частина – підриватиме в Успенівці, зруйнованому майже вщент селі, оселю, де засіли окупанти. Такі операції під кодовою назвою “бахи” (так підриви називає “Буратіно” – механік-водій М113, американського БТРа, на якому ми й поїдемо) – серед найулюбленіших для “Шквала”. По-перше, так обнуляють чималу кількість противників у будівлі. По-друге, знищують плацдарм чи схованку, де вони могли накопичуватися. Але таку тактику останнім часом взяли на озброєння і росіяни.
– Ну все, з Богом! – “Бармен” із розмаху зачиняє важкі броньовані двері Hummer. І ми стартуємо в ніч. Мовчазний водій дорогою акуратно розминається із зустрічними авто, які переважно поступаються шляхом широкому та потужному Hummer. Кілька разів і наш водій так само пригальмовує, обережно виїжджаючи на узбіччя, – назустріч йому виринає такий самий Hummer.
Дорога виявилася довгою. Штурмовики постійно жартують і тролять водія. Здається, моя присутність пожвавила поїздку та підняла їхній настрій.
– Ого, це що за раритет? – на проміжній зупинці – там, де базується бронегрупа й де ми за планом повинні розділитися на частини, які поїдуть на різні завдання, красується старенький “Запорожець”. З написами “ШКВАЛ” та “ЗЕЛО”. “Зело”, як з’ясується згодом, – гордий власник цього раритету.
– Та думаємо набити його тротилом і запустити десь у посадку, де орки сидять. Побачимо, що буде, – назустріч нам виходить головний сержант роти – невисокий кремезний смаглявий чоловік років за 30. У нього карі очі, хитрий розумний погляд та щетина тижневої давності. Його псевдо – “Кіпіш”.
– А де тут у вас можна погрітися? – дивлюся на занедбаний будинок, з якого вийшов “Кіпіш”. На воротах іще один напис величезними літерами, щоб було видно здалеку: “ЗАЙНЯТО. ШКВАЛ”. Це для всіх армійців, хто шукає собі базу ближче до нуля.
– Хлопці, ану затопити пічку! – кричить “Кіпіш” тим, хто вийшов із будинку. Серед них – геть невисокий, зростом менший за мене боєць. Це той самий “Буратіно” – механік-водій М-ки (М113), на якій ми поїдемо підривати будинок.
– Проходьте, погрієтеся. Бо це ще буде нескоро. Доки я проведу інструктаж, все перевірю, – турбота “Кіпіша” зворушує. На вулиці – мінус 11°C.
Заходжу у просторий сільський будинок. Колись тут жила сім’я. Можливо, чиїсь батьки. А може, тут бігали діти. Війна, точніше, росіяни вигнали цю родину з дому.
– То ви з нами їдете? Там опасно! – “Буратіно” непомітно заходить у кімнату. Він постійно усміхається. І налаштований на розмову.
– Я знаю. Мені не вперше.
“Буратіно” на фронті від літа 2024-го. Майже з моменту створення батальйону. Сформували цей підрозділ у червні 2024-го. Коли частина ув’язнених, хто зголосився боронити Батьківщину, завершила БЗВП – базову загальну військову підготовку. А готували їх більш ніж серйозно. По суті своїй вони всі – штурмовики, які воюють на найскладніших ділянках фронту. Це прописано в положенні про батальйон. Це доводилося до відома кожного бійця, хто обрав для себе цей підрозділ. Аналогічна ситуація і в інших “Шквалах” – такі підрозділи є у складі чималої кількості армійських бригад.
– А ви за що сиділи? – запитую “Буратіно”, коли йдемо глянути на його лялю – американський бронетранспортер М113. Таке запитання не бентежить шквалівців. Чимало з них жартує на цю тему. Згадую відповідь “Жука” – одного з героїв моїх програм: “Певне, був десь нечемний”.
– Кража, – просто відповідає мехвод. І переводить розмову на свою улюбленицю – М-ку. – Оце по мені з пекача (кулемет Калашникова. – Країна) лупили, коли я хлопців евакуйовував. Одна дірка, друга, третя. А згори приліт – дірка. Пропалили. Дрони реально літають роями. Єдине, що спасає, – РЕБи.
“Буратіно” ані на секунду не замовкає. Відчувається, що він любить свою машину. І свою роботу – вивозити, штурмувати, підривати. Попри всі небезпеки та страшні ситуації.
– Дуже хороша машина, зручно їздити, вертиться, як мураха, на місці. Швидка, маневрена, – “Буратіно” ніяк не нахизується своєю М-кою.
– А часто їздите?
– Часто. Буває, щодня. І на підриви, і на еваки. Опасно! Але коли відпрацював і приїжджаєш назад, а тобі кажуть такі приємні слова, хочеться їхати ще і ще, – широке обличчя “Буратіно” розпливається в усмішці. Певне, згадує все приємне, що кажуть йому бійці. Воно й не дивно – коли тебе спалили і треба забиратися геть, евака на передовій бійці чекають як Бога. І звісно, готові на руках носити водія, який прорвався через рій ударних дронів, скидів та шквал снарядів і мін.
– А яка операція вам подобається найбільше? – здається, знаю відповідь на це запитання.
– Найбільше бахкать, підривати страшенно люблю, – на цих словах “Буратіно” сміється. – Як підірвав – то підірвав, їм немає де більше ховатися.
За пів години – після інструктажу – “Буратіно” і вся команда зі мною включно завантажиться в М-ку і на всю пару полетить в Успенівку. Можливо, це й добре, що в М113 дорогу бачить лише водій. Може, й кулеметник зверху. Але той працює, лише коли бронетранспортер підлітає до місця призначення, прикриваючи підривників. Ти не знаєш, що відбувається назовні. Це і заспокоює, і лякає.
Ми різко та несподівано зупиняємося, майже на ходу відчиняючи апарель, широкі двері в кормі БТР. Підривники з чотирма рюкзаками, в кожному з яких по 15 кг тротилу, за секунду вибігають назовні. Я залишаюся в М-ці. Така була умова командирів. Можу зафільмувати лише “Притчу” – бійця, який, упавши на одне коліно, прикриває тих, хто побіг усередину будинку. Липкий страх огортає все тіло. А зсередини б’є ключем адреналін. От тут я точно розумію вислів: “Секунди тягнуться, як години”. Очі до болю вдивляються в будинок, у який забігли бійці. Вуха максимально налаштовані на будь-який шум, окрім шуму М-ки.
– Давай, давай! Пішли, пішли! Топи! – шквалівці, вискочивши з будинку, кричать водієві. Щойно бійці заскакують в М-ку, вона, страшно заревівши, стартує, як дурна. Апарель повільно зачиняється на ходу. Той самий “Притча”, завалившись на мене, тримає автомат у напрямі щілини між бронею та дверима, які повільно зачиняються. Але в якусь мить зупиняються, залишивши чималий отвір. М-ки – старенькі машини. І в них час від часу щось клинить.
– Двері. Двері! – Ми всі волаємо на все горло, намагаючись перекричати шум двигуна. “Буратіно” нарешті чує і, щось посмикавши, зачиняє апарель.
За кілька десятків хвилин ми висаджуємося на базі – де чергує бронегрупа. Ця частина операції завершується успішно. Але за нею за кілька хвилин стартує інша. Наша М-ка приводить за собою ворожий FPV. Це я зрозумію лише тоді, коли знервовані бійці, з якими я щойно повернулася після бахів, заскочивши в оселю, крикнуть мені на ходу:
– Надіньте каску.
А слідом за цим я почую черги з автоматів. І вони практично не стихатимуть.
– Прямо над нами! Стріляйте!
Цією операцією керуватиме “Кіпіш” – старший сержант роти. Він одним із перших вискочить на вулицю з автоматом. І випустить у повітря весь запас куль. Я чую гидотний звук FPV, але через чисте безхмарне небо побачити дрон складно.
– ”Буратіно”, бери М-ку і сйо… ся! Бігом!
Вона, страшно заревівши, стартує, як дурна
Я намагаюся не заважати бійцям, які безперестанку стріляють, намагаючись влучити в ударний дрон. А це непросто. У нього стріляє щонайменше четверо шквалівців. Вуха закладає від автоматних черг. Ворожі FPV, як власне й наші, нині літають на десятки кілометрів углиб території. Я вже мовчу про ракети та КАБи й ФАБи – керовані та некеровані російські авіабомби, найбільшу біду прифронтових територій, де ще залишаються цивільні.
Щось геть неподалік гучно приземляється. І я вже розумію, що це той дрон, який намагався нас убити.
– Всьо. Є, – це швидше видих “Кіпіша”, який ходить двором із порожніми ріжками. Всі, хто поруч, видихають.
– У когось є патрони? – запитує хтось із бійців.
– Так! Усі по машинах – і бігом звідси! – командує “Кіпіш”. Якщо сюди прилетів російський дрон, то він побачив і М-ку, і Hummer, на якому штурмовиків завозили на зачистку. І бійців у дворі цієї оселі. Базу спалено. І залишатися тут – це чекати смерті. Лише питання часу, наскільки швидко сюди пристріляється арта чи прилетять нові ударні дрони. Тож треба якнайшвидше вирулювати звідси.
– Я думав, що я знаю, куди йду. А коли вперше вийшов на нуль, то усвідомив, що ні фіга не розумів. Що йдемо ми в самісіньку жопу, – зізнається згодом “Притча”, ув’язнений за крадіжку.
А коли я запитаю про мотивацію цього непростого вибору у “Вахи” (його стаття – мародерство під час воєнного стану), відповідь запам’ятається надовго.
– Мотивація? Не люблю, коли в мене в хаті гидять. Чому хтось, у кого самого невідомо що відбувається, прийшов до мене додому – в мою Україну – з автоматом, стріляє, ламає, ґвалтує, дітей викрадає, пенсіонерів, взагалі людей ні в чому не винних убиває? Я хочу, щоб у моїй країні не було п*дорів, хто вбиває людей і чинить безлад, гидить, просто гидить. Не можна тут гидити. Я добрий, ввічливий, культурний. Але коли справа доходить до такого – не треба з нами так, не можна так робити.
– А не пошкодували, що обрали війну, а не в’язницю? Особливо, коли побували на нулі? – ця розмова з “Вахою” та “Притчею” відбувалася там, звідки ми виїжджали. У гарному, добротному бліндажі. У спокійній атмосфері. Де бійці сміялися, згадуючи свої пригоди на нулі.
– Я ще більше впевнився, що недаремно сюди прийшов. Це моя стихія. Бо я – чоловік. Бог дав мені цей шлях – захищати, – каже “Ваха”.
– У вас є кого захищати? – в розмові “Ваха” зізнається, що він сирота. Виховувала його бабуся, яка вже померла. Нині його сім’я – це “Шквал”. “Братики мої”, – так зворушливо називає побратимів “Ваха”.
– Звісно! – “Ваха” наче дивується моєму запитанню. – Вас. У нас іще багато красунь ходить. Дівчата, які потребують захисту.
Передплатити журнал “Країна”