20 вересня на Національному меморіальному військовому кладовищі відбулася похоронна церемонія, під час якої була похована урна з прахом воїна-добровольця, активіста Євромайдану, журналіста та історика Олега Рибальченка.
Родина протягом трьох років чекала на можливість знайти вічний спочинок молодому Герою саме в цьому місці. За словами дружини Олега, Анастасії, це було важливим моментом: з 2014 року він підкреслював необхідність створення єдиного місця, де Україна вшановуватиме своїх захисників з усією пошаною.
«Олег часто приводив мене до Стіни пам’яті поруч із Михайлівським собором, показував портрети загиблих і з упевненістю заявляв, що нашій країні потрібен меморіал. Це питання турбувало його з перших днів війни», — згадувала Анастасія.
Олег Рибальченко народився в Черкасах. На 2022 рік йому було 28 років. У 2011 році він став студентом історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де спеціалізувався на новій та новітній історії зарубіжних країн, а також глибоко вивчав історію Греції. Був володінням грецькою мовою. Ще на студентських роках активно долучався до руху ультрас «Динамо» (Київ).
Ставши активним учасником Революції Гідності, після початку російсько-української війни Олег вирішив піти на фронт як доброволець. Улітку та восени 2014 року він брав участь у військових діях у добровольчому взводі «Синдикат», що входив до батальйонів «Айдар» та «ОУН», на Луганщині (місто Щастя) та Донеччині (село Піски).
Після повернення з фронту Олег активно займався громадською діяльністю та працював журналістом, висвітлюючи резонансні корупційні справи. З першого дня повномасштабного вторгнення рф він знову став добровольцем у роті «УВО» (112-та ОБрТрО, згодом 23-й ОБСП при окремій президентській бригаді) та брав участь в обороні Києва, командуючи взводом розвідки.
На жаль, 21 грудня 2022 року Олег загинув під час бою на Бахмутському напрямку, неподалік селища Кліщіївка. А вже 30 грудня в Михайлівському Золотоверхому соборі відбувся прощальний захід з молодим воїном; проте до цього часу урна з прахом зберігалася вдома у родини. Важливо було дочекатися відкриття Національного меморіального кладовища для гідного поховання Олега.
«Це були дуже нелегкі три роки очікування. Але нарешті мого чоловіка поховали так, як він того заслуговував. Тепер наше завдання – зберігати це місце й вшановувати кожного воїна», — зазначила Анастасія.
Серед багатьох людей, які приносили квіти на нове кладовище, був і побратим Олега – Сергій Джердж, старший лейтенант і начальник медичного пункту 23-го окремого батальйону спецпризначення.
Вони зустрілися в військкоматі під час формування добровольчого об’єднання, яке згодом стало 126-м батальйоном територіальної оборони в складі 112-ї бригади.
«Ми починали з охорони Києва і області, стояли на блокпостах, чергували вночі. Олег швидко виявився досвідченим бійцем, адже ще з 2014 року брав участь в АТО. Для новачків він був прикладом дисципліни й організованості, на прикладі якого навчалися інші», — пригадує Сергій.
З часом побратими перейшли до лав Збройних сил: Олег служив у розвідці, Сергій — у медичному пункті.
«Я пам’ятаю його веселим, добрим і відкритим у спілкуванні. Він завжди легко знаходив спільну мову з людьми, був надійним і організованим, таким він запам’ятався мені», — додає побратим.
Ігор, батько Героя, у 2022 році також стал добровольцем. Він досі шкодує, що не пішов воювати разом із сином у 2014 році.
«Я добре пам’ятаю момент, коли Олег повідомив нас про своє рішення стати частиною АТО. Він мені зателефонував і сказав: „Тут така справа…“, але я вже розумів, про що йдеться, і відповів: „Сине, далі можеш не пояснювати, я все зрозумів“. У мене навіть не виникло сумнівів, що він залишиться вдома. Єдине, про що я переймався, — це про те, щоб він зміг скласти останній іспит після другого курсу та поїхати», — пам’ятає пан Ігор.
Протягом війни батькові і сину вдавалося зв’язуватися рідко, переважно раз-два на тиждень. Напередодні загибелі, 19 грудня, вони ще мали можливість поговорити. Олег загинув 21 грудня, на 301-й день війни. Всі його повідомлення збереглися у месенджерах батька, який досі їх переглядає, шкодуючи, що їх залишилося мало, аби знову чути голос сина.
Родина Рибальченка з великим інтересом відстежувала будівництво Національного меморіального військового кладовища. Для них було важливим, щоб Олега поховали тут одним з перших. Три роки очікування стали часом невизначеності і постійного контролю за перебігом робіт.
«Я часто спілкувався з представниками НВМК, телефонував і просив записати нас у чергу. Нарешті, 1005 днів після загибелі сина, ми маємо можливість прощатися з ним тут», — розповідає батько.
Цей день для родини став вирішальним моментом, можливістю гідно попрощатися з Олегом та віддати шану його подвигу.
Тепер Олег Рибальченко вічно відпочиватиме поруч зі своїм найкращим другом і побратимом Євгеном Остапенком, який загинув цього місяця. За словами Анастасії, їхні шляхи були нерозривно пов’язані не лише війною, а й спільною метою захищати Україну.
«Олег та Женя боролися за наше вільне майбутнє. Я пам’ятаю, як вони дискутували про заснування меморіального військового кладовища, а Женя в жартівливій формі висловив бажання бути похованим поруч із Олегом. Тепер їх поховання розташовані неподалік одне від одного — це символічно. Герої, хоч і вмирають, залишають нам свою любов і відданість. Наша місія — зберігати пам’ять, вшановувати їхні досягнення та ділитися цією любов’ю з усіма», — підсумувала Анастасія.
Героям — безсмертна слава! Ворогам — помста та вічне забуття!
Фото та відео з прощання — Даші Гришиної