Сфера поховань — одна з найчутливіших у системі міських послуг. Вона тісно пов’язана з болем втрати, з гідністю, з глибокими моральними і культурними традиціями. І водночас — це одна з тих сфер, де в умовах війни зростає навантаження, з’являється більше уваги, а разом із нею — більше нерозуміння, критики, а іноді й маніпуляцій. Особливо це стосується поховань військових — тема, до якої суспільство не було готове в такому масштабі.
Як влаштована система поховань у столиці, які функції виконує комунальне підприємство «Спецкомбінат», як держава і місто регулюють цей процес, і що насправді стоїть за гучними заявами про скандали на цвинтарях — про це говоримо з Євгеном Луцковим, радником директора Ритуальної служби СКП «Спецкомбінат ПКПО» та Олександром Скориком, ветераном Азову та нині заступником директора підприємства в інтерв’ю для спільного проєкту «Київ FM» та «Вечірнього Києва».
МИ УТРИМУЄМО 28 КЛАДОВИЩ НА ПОНАД 500 ГЕКТАРАХ ТЕРИТОРІЇ КИЄВА
— Що входить у сферу діяльності СКП «Спецкомбінат ПКПО»?
Є.С.: У Києві — 28 кладовищ площею — понад 500 гектарів. Це найбільша кількість в Україні, і відповідно, ми — найбільше підприємство у ритуальній сфері.
Наше підприємство не лише проводить поховання, а й обслуговує всі ці території. Часто уявляють, що кладовище — це просто ділянка землі з могилами. Насправді — це складна інфраструктура. Є інженерні мережі, обов’язкові колодязі, сміттєві баки, освітлення, дороги, адміністративні будівлі, у яких оформлюють документи на поховання.
Завдання нашого підприємства — підтримувати порядок і чистоту на кладовищах, облаштовувати та виконувати роботи, сформовані вимогами часу й суспільним запитом.
— Ви говорите про 28 кладовищ, хоча за офіційною інформацією їх 27. Чому так?
Є.Л.: Я кажу 28, бо маю на увазі не лише ті, що зараз функціонують. Київська міська рада придбала ще одну нову ділянку під кладовище в Бучанському районі. Там наразі триває проєктування — і це майбутній об’єкт, який ще не запущений, але вже враховується в нашій перспективній роботі. Тому я й називаю 28. Якщо говорити лише про діючі — то так, їх 27.
— На більшості із наявних цвинтарів уже не відбуваються поховання. На яких кладовищах сьогодні хоронять Героїв?
Є.Л.: Із тих, які нині функціонують у Києві, основні поховання військових відбуваються на Лісовому та Берковецькому кладовищах. Щодо останнього — його ділянка майже повністю заповнена. Але поруч із ним була територія, яка раніше не використовувалася, бо там розташовувалися господарські будівлі. Місто змінило статус цієї ділянки, і тепер вона фактично стала продовженням Берковецького кладовища.
Також доступна послуга кремації. Якщо родина висловлює таке бажання, ми це забезпечуємо. Але, з огляду на наші традиції й ментальність, більшість родин обирають саме традиційне поховання.
КИЇВ ОДНИМ ІЗ ПЕРШИХ УНІФІКУВАВ ПРОЦЕДУРУ ПОХОВАНЬ ЗАГИБЛИХ ЗАХИСНИКІВ ТА ЗАХИСНИЦЬ
— Чим відрізняється процедура поховань цивільних громадян і військових?
Є.С.: Якщо помирає цивільна особа, родичі звертаються до нас, оформлюють договір на поховання, і захоронення відбувається на звичайній ділянці.
А от щодо військових — процедура інша. Для них орган місцевого самоврядування окремо визначає сектори почесних поховань. Саме поховання супроводжується почесною вартою. Всі витрати — від ритуальних послуг до догляду за ділянкою — покриваються з міського бюджету, включно з облаштуванням могили. Це принципова позиція — вшанування захисників має бути достойним і відповідальним.
— На законодавчому рівні є уніфікована процедура чину поховання?
Є.Л.: Якщо говоримо про військові поховання, то законодавчо передбачено кілька обов’язкових речей, які мають виконуватися по всій території України. Зокрема, поховання військового має супроводжуватися почесною вартою. Також обов’язково має бути виділена окрема ділянка для почесних поховань.
Але бувають індивідуальні випадки. Наприклад, якщо загиблий військовий має родину і дружина хоче бути похованою поруч із ним — ми можемо виділити для цього подвійне місце, але вже не на секторі почесних поховань, а на цивільній ділянці того ж кладовища. Ми шануємо волю членів родини залишитися разом навіть після смерті.
Що стосується загального підходу до військових поховань, то, на жаль, на національному рівні досі немає повністю чіткої, до деталей прописаної нормативної бази. І в цьому сенсі Київ зробив дуже правильний крок: у 2023 році Київрада ухвалила рішення, яке можна назвати рішенням про уніфікацію — воно чітко регламентує, як мають утримуватися ділянки почесних поховань.
Я часто наводжу приклад американського військового кладовища в Арлінгтоні. Там усі надгробки — однакові, тому що ідея така: військові служили в одному строю за життя — в одному строю вони й після смерті. Так само й ми зараз маємо єдину уніфіковану форму надгробків у секторах почесних поховань у Києві. Це дуже важливо. І, по суті, тепер у столиці є повноцінна, завершена нормативна база для організації військових поховань.
— Але ця уніфікація спричинила і певні дискусії між містом та родинами загиблих. Олександре, Ви долучилися до команди КП «Спецкомбінат ПКПО» трохи більше року тому, які головні завдання стояли перед Вами?
О.С.: Справді, на жаль, на той момент у Києві почали виникати конфліктні ситуації на секторах військових поховань. До вирішення цих питань долучилися не лише представники комунального підприємства, а й міська влада.
До обговорень залучили ветеранські організації та громадські об’єднання. Серед цих людей була й Олена Толкачова — голова патронатної служби «Янголи». Вона ще з 2014 року займається питаннями лікування, реабілітації, а також похованням наших бійців. Деякі родини безпосередньо зверталися до неї з проханням бути присутньою на зустрічах.
Під час однієї з таких виїзних нарад вона запросила мене. У нас вийшов гарний контакт із частиною родин. Керівництво КП побачило цю взаємодію і, враховуючи, що посада заступника на той момент була вакантна, запропонувало мені її зайняти. Я погодився — бо вважав і досі вважаю, що в цій роботі важливо мати власний досвід війни та глибоке розуміння болю родин загиблих.
УНІФІКАЦІЯ — ЦЕ НЕ ПРОСТО ПРО ОДНАКОВІ ПАМ’ЯТНИКИ, ЦЕ ПРО ПРАВИЛЬНО ОРГАНІЗОВАНИЙ І ДОСТУПНИЙ ПРОСТІР
— То з приводу чого були конфлікти?
О.С.: Для когось війна почалася у 2022-му, але фактично вона триває з 2014-го. І відповідно, частина військових була похована ще в той період.
На той момент було прийняте рішення, що поховання здійснюватимуться як звичайні цивільні: без уніфікації, кожна родина мала можливість самостійно обирати пам’ятник, замовляти індивідуальний дизайн, а потім отримувати компенсацію за це. Так хотіла сама громада — і тоді було зроблено першу алею, облаштовано місце для прощань.
Але вже у 2022 році, коли, на жаль, кількість поховань значно зросла, з’явилося розуміння, що це все треба уніфікувати. Уніфікація — це не просто про однакові пам’ятники. Вона дозволяє правильно організувати простір, зробити зручні проходи між могилами. Бо на ці ділянки часто приходять поранені бійці, ветерани на візках — і їм потрібно мати можливість нормально пересуватись.
Тому Київрада ухвалила рішення про уніфікацію надгробків. Утім на той час уже була певна кількість пам’ятників, встановлених не за єдиним зразком. Вони стали своєрідним прецедентом — і постало питання: що з ними робити?
Це дійсно породило дискусії, насамперед серед батьків загиблих. Але зараз ця ситуація вже значною мірою врегульована. Тих гострих моментів, які були на початку, майже не залишилось.
— Тобто, можна сказати, що на сьогодні усі сектор почесних поховань відповідають встановленим правилам?
О.С.: Закон не має зворотної сили — і вимагати щось від родин, що встановили пам’ятники раніше, ми не можемо і не маємо права. Але багато з них пішли нам назустріч — особисто, добровільно. Дехто погодився трохи змінити розміри намогильних споруд, зокрема квітників, які виходили за межі допустимої довжини і заважали доступу, наприклад, людям на візках.
Згідно з рішенням міської ради, довжина квітника має бути 1,80 м. Але були випадки, коли встановлювали і 2,20, і навіть більше. Родини зверталися із заявами, що готові частково змінити конструкцію, демонтувати надлишок — наскільки це їм під силу і наскільки вони вважають це прийнятним.
Щоб не зіпсувати загальну візуальну гармонію сектора, ми все робили разом. Я залучав архітекторів — незалежних фахівців, які допомагали порадою: скільки саме можна зменшити, як це зробити акуратно, не пошкодивши структуру й не зруйнувавши задум. Бо розумію: коли ставився пам’ятник, родина вкладала у нього сенс, символіку, особисту історію. Просто так щось змінити — це втратити суть.
Моя позиція — це моя суб’єктивна думка. У батьків — своя. Тому ми й запрошували третю, незаангажовану сторону. І бували випадки, коли архітектор казав: «Тут взагалі нічого чіпати не треба». І це теж нормально.
Можливо, саме тому частина родин і ставиться з повагою — бо я не намагаюся зламати ситуацію через коліно. Я розумію, що це не просто робота з формами й стандартами — це щось глибше, чутливіше. І до цього треба підходити з людяністю.
Є ДВА ТИПИ НАДГРОБКІВ — ЗІ СТЕЛОЮ АБО З КОЗАЦЬКИМ ХРЕСТОМ
— А щодо нових поховань — вони вже всі уніфіковані?
Є.Л.: Зрозумійте, це рішення, воно не з’явилося нізвідки. Його не нав’язали зверху — воно виникло природнім шляхом. Це була ініціатива депутатів, яка йшла паралельно з ініціативами матерів, дружин, родин загиблих, чиї близькі поховані на 79-й ділянці та алеї почесних поховань.
Це рішення напрацьовувалося спільно — у діалозі з тими, кого це безпосередньо стосується. Але, звісно, конфлікти все одно виникали. Було непросто в перехідний період: частина суспільства ще жила у старій традиції, де кожен ставить пам’ятник на свій розсуд, а інші вже підтримували ідею уніфікації. І в якийсь момент ці дві частини просто не розуміли одна одну. Але завдяки підтримці міста, діалогу та співпраці, вдалося знайти рішення.
І вже з літа 2023 року ми почали працювати інакше: родини новопохованих бійців одразу підписували договір на встановлення уніфікованої намогильної споруди. Якщо ж родина категорично була проти, ми пропонували альтернативне місце — на тому ж кладовищі, але поза сектором почесних поховань.
Тобто з того часу — з літа 2023-го — всі нові поховання в секторах почесних поховань оформлюються з уніфікованими пам’ятниками, і ми не маємо конфліктів із родичами.
— Який вигляд мають ці уніфіковані надгробки? Чи є вибір у родин?
Є.Л.: Так, вибір є. Є два основні типи надгробків. Чому кажу «основні»? Бо є ще невеликі елементи, які можуть відрізнятись — наприклад, форма вази. Але загалом — два варіанти.
Перший тип — це надгробок із козацьким хрестом. Його зазвичай обирають родини православного віросповідання. Це такий більш традиційний, конфесійний варіант.
Другий — надгробок зі стелою без хреста. Його частіше обирають, коли військовий або його родина належали до іншої релігії або просто не хочуть використовувати релігійну символіку.
Окрім цього, є вибір і по квітнику — це місце перед могилою. Він може бути відкритим, щоб родина могла садити квіти, або ж закритим — тоді вся площа накривається гранітною плитою.
Щодо фотографій — вони також різні. Це може бути фото, вигравіюване на граніті, або ж фото, нанесене на скло за спеціальною технологією. Воно довго зберігається і виглядає гідно.
І ще один обов’язковий елемент — флагшток із державним прапором. Він встановлюється біля кожної могили.
У СТОЛИЦІ З’ЯВИТЬСЯ ПРОСТІР ПАМ’ЯТІ ДЛЯ ПОЛЕГЛИХ, ЧИЇ ОСТАНКИ НЕ ЗНАЙДЕНІ
— На Берковецькому кладовищі планують збудувати новий меморіальний сквер із секторами для поховань військових. Розкажіть детальніше про концепт і особливості проєкту.
О.С.: Ідея виникла, коли я вже працював у цій сфері та глибше занурився в проблематику. Я й раніше усвідомлював, але тепер побачив ще виразніше: є чимало родин, які точно знають, що їхній захисник загинув, є навіть свідоцтво про смерть — але немає тіла. І не буде. Ні традиційного поховання, ні кремації. Родичам немає куди прийти, немає місця, де можна вшанувати памʼять. Що їм робити?
Дехто йде до якихось старих радянських меморіалів, кладе квіти. Хтось приходить на Майдан. Хтось — у ліс, бо, скажімо, син любив гуляти лісом. Кожен шукає свій спосіб пам’яті. Але немає визначеного місця, прив’язки, куди можна було б прийти і сказати: «Я тут із ним».
У світі існує практика створення кенотафів — так званих «порожніх могил». І коли я озвучив ідею створення меморіалу, то мав на увазі саме це: меморіальна ділянка з окремим простором для кожного воїна, тіла якого немає і вже ніколи не буде знайдено.
Ми ж розуміємо: війна — це жах. Наприклад, якщо боєць був у епіцентрі ракетного удару, шансів на збереження тіла немає. Або Маріуполь — чимало загиблих були поховані у підвалах, на території «Азовсталі», а потім ці місця розчищали окупанти важкою технікою, і тіла просто зникли.
Тому я запропонував, щоб на території майбутнього меморіального скверу з’явилися кенотафи — місця символічного поховання, де рідні зможуть гідно вшанувати своїх загиблих.
***
Нагадаємо, що в Києві біля Берковецького кладовища планують створити Меморіальний сквер. Він буде з окремим сектором для почесних поховань загиблих Захисників та Захисниць України.
Ірина ГЛАВАЦЬКА, «Вечірній Київ»