Ірина Григорівна Сідько вже 13 років працює соціальною працівницею у Святошинському територіальному центрі соціального обслуговування, щодня допомагаючи людям похилого віку, інвалідам, а також тим, хто залишилися самотніми через життєві обставини.
Жінка розповідає, що її робота охоплює не лише організацію матеріальної допомоги та догляду, а й підтримку морального духу підопічних.
«Для мене це не просто професія, — ділиться Ірина Григорівна, — це спосіб бути поруч із тими, хто найбільше потребує тепла й уваги». Вона щиро віддає свою турботу та час, вислуховуючи життєві історії, які стали невіддільною частиною її життя.
Її підопічні часто називають її «донечкою» або «ластівкою», що демонструє глибоку довіру та теплі стосунки.
«Мене рідко називають Іриною», — усміхається соцпрацівниця. — «Зазвичай чую „доню“, „ластівка“ чи навіть „наша мама“. Ці слова гріють душу, адже я відчуваю, що людям, яким я допомагаю, важливо, що я поруч».
Жінка розповідає, що працювати у соціальну сферу вона прийшла досить несподівано. За фахом Ірина є майстринею з пошиття жіночого одягу, проте через проблеми із зором була змушена опановувати нову професію. Завдяки пораді подруги вона спробувала себе у ролі соціальної працівниці й незабаром зрозуміла, що ця робота стала для неї справжнім покликанням.
«Спочатку це для мене було просто, як нове заняття, — згадує вона, — але вже через рік я зрозуміла, що від своїх підопічних нікуди не подітися. Вони стали для мене майже рідними людьми».
Ірина Сідько розповідає, що намагається не лише допомагати підопічних у розв’язанні побутових проблем, придбанні ліків та продуктів, але й прагне подарувати їм свої щирі емоції та надію. Часто жінка ділиться з ними своїми враженнями від подорожей чи нещодавнім походом до театру, даючи своїм підопічним відчути, що життя може бути цікавим і наповненим навіть у похилому віці.
«Мої підопічні також мені багато усього розповідають про своє життя, часто діляться зі мною своїми кулінарними секретами. Наприклад, одного разу я завітала до Івана Антоновича, якому 87 років. Він стояв на кухні у великому гумовому фартусі біля величезного таза. На моє запитання, що він збирається робити, він відповів: „Капусту шаткувати!“ Я зауважила, що капусту зазвичай шаткують у жіночий день, але він із гумором відповів: „Ви, жінки, шаткуйте в середу, а я, чоловік, у чоловічий день буду!“ Такі позитивні моменти додають тепла й радості в нашу роботу», — розповідає пані Ірина.
Однак жінка зауважує, що у час війни викликів у соціальних працівників побільшало. Наразі її робота стала ще більш значущою, коли багато людей залишилися самотніми та беззахисними. Ірина Григорівна організувала доставку продуктів і забезпечила своїх підопічних усім необхідним, вселяючи їм впевненість, що вони не залишені напризволяще.
«Багато хто з моїх підопічних пам’ятають, як пережили жахи Другої світової війни, і тепер їм знову довелося зіткнутися з цим страшним для України лихом. Я завжди намагаюся заспокоїти їх, нагадуючи, що вони мають значний життєвий досвід і здатні подолати й це… також важливо згадати, що на початку війни ми з колегами організували запаси продуктів, а згодом волонтерський штаб допоміг забезпечити наших підопічних найнеобхіднішим…Слова моїх підопічних були для мене важливішими за все. Коли вони бачили мене, їхні очі сяяли. Їм не так важливо було, що я принесла молоко чи хліб, головне — вони знали, що я поруч, і це давало їм сили» — наголошує соцпрацівниця.
За її словами, коли вона відвідує своїх підопічних, то бачить в їхніх очах не лише вдячність, але й певний страх — бути забутим.
«Тому я намагаюся бути для них не тільки соціальним працівником, а й тією людиною, яка допомагає відчути, що вони не самі. Це вимагає терпіння, співчуття і вміння слухати. Адже часом важливо не лише принести хліб чи ліки, а й просто сісти поруч, поговорити, вислухати, розділити їхній тягар. Мої підопічні часто кажуть мені: „Доню, з вами легше, бо ви поруч“. І саме ці слова нагадують мені, чому я тут. Заради цих моментів, коли вони посміхаються крізь сльози, коли відчувають, що їх чують і бачать. Саме це і є справжнє милосердя — дарувати частинку себе, щоб подарувати комусь надію», — підсумовує свою розповідь Ірина Сідько.
Її історія — це не лише про професію, а й про глибоке покликання. Її відданість, людяність і вміння знаходити світло навіть у найтемніші часи є прикладом того, як одна людина може змінити життя багатьох.
До теми: «Робота соцпрацівника схожа на працю лікаря: ми допомагаємо людям, знаходячи рішення у складних ситуаціях», — Олена Кривець.
Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»