«Раніше заповідник довго залишався закритою структурою. Я навіть жартома називала його „монастир у монастирі“. Але сьогодні все змінилося і ми можемо презентувати Україні і світові тяглість історії нашого православ’я на прикладі експонатів з Лаврських фондів», — розповідає під час зустрічі у стінах святині Наталія Білоус.
В історичних колах, та й не тільки, пані Наталія не потребує представлення. В Україні та за кордоном її добре знають як докторку історичних наук, наукову співробітницю Інституту історії НАН України. А нещодавно вона приєдналася до рядів дослідників, які вивчають історичну та культурну спадщини Києво-Печерської Лаври.
Ідея запросити її до інтерв’ю виникла після того, як пані Наталія почала презентувати широкому загалу перші результати своїх наукових досліджень на прикладі Лаврських фондів. Уже кілька місяців триває виставка, присвячена несправедливо забутій постаті — архімандриту Єлисею Плетенецькому. Свого часу він символічно працював над тим, що актуальне й для сучасників: розбудовував та реформував українську церкву.
Втім, це лише частина унікальних артефактів і культурного надбання святині, що вже третій рік оговтується від московського патріархату…
У цьому інтерв’ю ми спробуємо через приклад тематичних експозицій продемонструвати потенціал православного центру України. Також зробимо спробу хоча б трохи привідкрити завісу до безцінних реліквій. І проведемо паралелі між подіями XVI–XVII століть і 20-х років цього століття.
Маємо надію, що це інтерв’ю стане ще одним кроком до глибшого усвідомлення значення Лаври в історії України та її духовного відродження.
«ПОБАЧИЛА СВОЮ МІСІЮ У ПОВЕРНЕННІ ЗАБУТИХ ІМЕН ДІЯЧІВ ЛАВРИ»
— Пані Наталіє, ви відома історикиня, із багатим доробком. Розкажіть, а як давно ви співпрацюєте з Лаврою? І що вас сюди привело?
— Річ у тім, що я давно досліджувала історію Києва XVІ–XVII століть, присвятила цьому три своїх книжки, а останні роки вивчала фунеральну культуру — культуру поховання, яка до нас прийшла із Заходу і не була притаманна Московській Русі. Навіть моя докторська дисертація присвячена саме цій темі, а конкретно — фунеральній культурі міського суспільства ранньомодерної Волині.
Ви, мабуть, чули за мою книгу про тестаменти (у перекл. з лат. testamentum, пол. testament — заповіт) киян? До речі, чимало видатних киян поховані саме на території Печерського монастиря.
— Так, стежу за вашою діяльністю.
— Музейна робота мене давно приваблювала. Відвідала багато музеїв за кордоном і хотілося втілювати в життя кращі напрацювання зарубіжних музейників. Вважаю, що мені пощастило, бо виникла можливість попрацювати в національному заповіднику «Києво-Печерська лавра», на базі цієї святині.
Тоді власне почала шукати собі теми для досліджень, які збігаються з моїми науковими інтересами. Таких тем виявилося чимало. Крім того, тут бракувало фахівців із ранньомодерного періоду історії України, який я вивчаю. Фактично, періодом XV–XVII століть тут ніхто не займався. Тай узагалі українських істориків цього напрямку дуже мало, ми всі один одного знаємо. І ось я вже другий рік тут працюю і радію, що можу бути тут корисною. (сміється, — ред.)
Одним з результатів цієї дворічної співпраці стала виставка, яку я сьогодні вам презентую. Це експозиція «Просвітитель», присвячена до 400-х роковин смерті архімандрита Києво-Печерської Лаври — Єлисея Плетенецького.
Моєю метою було повернути пам’ять про цю непересічну особистість, познайомити громадськість з мало відомими фактами біографії та діяльністю о. Єлисея на посаді архімандрита Києво-Печерської лаври. А заразом показати його роль у розвитку української культури, науки і просвітництва.
Дуже тішуся, що лаврське керівництво підтримало цю ініціативу. У листопаді 2024 р. його приєднали до лику святих і символічно відкрилась наша виставка.
— Привідкрийте завісу і розкажіть, як ви готували цю виставку та які експонати, реліквії тут зібрали?
— Взагалі я дуже дякую усім, хто допомагав мені втілювати мою концепцію в життя. Це велика колективна праця, яка не під силу одній людині. Важливою була фінансова підтримка з боку ПЦУ. Олексій Шереметьєв взяв активну участь у цьому проекті і надав чимало експонатів зі свого приватного музею, а також — вітрини.
Матеріали я збирала близько року, працювала в різних архівах. Це і Варшавський архів, і Київський, і Львівський. На основі цих матеріалів написала і опублікувала наукову статтю (Український історичний журнал, 2024, №5), де розповіла про життя і діяльність Плетенецького.
Плетенецький був родом зі Львова, навчався при Успенському братстві, з яким зберігав зв’язки. У 1599 році, за сприяння князя Острозького, став архімандритом Києво-Печерського монастиря й керував ним 25 років, до самої смерті. Він привіз із собою до Києва талановитих галичан, які разом із ним працювали на розвиток православної культури та інтелектуального відродження.
До речі, символічно, що ми з вами про це говоримо сьогодні, коли Україна як ніколи раніше потребує такої історичної мотивації, такого прикладу і досвіду.
— Але як я розумію, основна частина виставки — це не архівні матеріали, а власне предмети із лаврських фондів, так?
— Так. Після збору всіх можливих матеріалів з архівів, я працювала у фондах і допомагали мені в цьому мої колеги із заповідника, які мають чималий досвід у виставковій діяльності. Скажу нескромно — пророблена велика робота.
На виставці вперше представили особисті речі архімандрита, що збереглись з його поховання: опліччя фелону, парамон, єпитрахіль, два натільних хрестики. Вони вціліли завдяки археологічним розкопкам, проведеним М.В. Холостенком у 1952 р. на руїнах Успенського собору, та копіткій праці сучасних лаврських реставраторів.
ПРО АРТЕФАКТИ І ПОСТАТІ, ЯКІ ДОПОВНЮЮТЬ ІСТОРІЮ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ І ДЕРЖАВИ
— Розумію, що розповісти про Плетенецького кількома реченнями важко, але давайте спробуємо. Чим унікальна його постать, особливо в контексті нашого сьогодення?
—Плетенецький відігравав ключову роль у політичних та релігійних подіях свого часу. Я була щиро вражена його мобільністю. Навіть у поважному віці він подорожував між Києвом, Львовом, Острогом, Вільно, Краковом та Варшавою, де брав участь у сеймах і з’їздах, займався дипломатією та захищав права православної церкви і зокрема Печерського монастиря. Він з тих людей, які точно жили не для себе, а для великої справи.
Сучасники архімандрита зауважували, що головна його заслуга — відкриття друкарні. З цією метою він особисто за срібло купив у спадкоємців Федора Балабана у м. Стрятин друкарню і переніс її до Печерського монастиря. Для забезпечення друкарні папером за наказом архімандрита у лаврському містечку Радомишль звели папірню — першу в Центральній Україні паперову фабрику.
Окрім культурної місії, він також був господарником і юридичним стратегом: з допомогою своїх фахових юристів відстоював права Лаври в судах, боровся із зазіханнями сусідньої шляхти на землі монастиря, розвивав його господарство, дбав про прибутки лаври. А це все потребувало чимало зусиль, адже Печерський монастир був найбільшим церковним землевласником у Речі Посполитій! Енергії вистачало на все!
Це людина, яка не просто залишила слід в історії, а створила фундамент для розвитку української освіти, культури та православної духовності.
— Пані Наталю, а розкажіть про найбільш значимі та унікальні експонати, які вдалося зібрати в рамках цієї виставки.
— Серед унікальних експонатів особливо цінним є різьблений хрест, який, за легендою, належав Єрусалимському патріарху Феофану III. Насправді ж його у 1600 році подарувала Феофану II волоська цариця Нєга, коли він ще був митрополитом. Цю дату підтверджує напис на срібній оправі. Хрест, створений афонськими майстрами молдавського походження, зберігався в Братському монастирі на Подолі, а в 1923 році потрапив до фондів заповідника.
Ще один унікальний експонат, який не можу не згадати, — антимінс «Воскресіння», який у 1978 р. знайшли під час археологічних розкопок у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. Це справжня реліквія, адже антимінси освячуються єпископами та містять часточки мощей святих.
Особливістю саме цього антимінсу є те, що освятив його сам патріарх Феофан III у 1620 році в Києві. І це підтверджують написи на тканині. Це один із небагатьох збережених зразків богослужбового шитва XVII століття.
— В час війни, яку сьогодні переживає наш народ, експонати з фондів Києво-Печерської лаври допомагають краще зрозуміти нашу історію та роль України як незалежної держави? Чи можна вважати їх не просто частиною культурної спадщини, а й доказом безперервного розвитку церковного життя, традицій, незалежних від впливу Москви?
— Так, безумовно. Нині Українська Лавра повертає із забуття імена видатних українських діячів Православної Церкви, чиї діяння і заслуги нівелювалися московською церквою, приховувалися і з часом забувалися. Історія Плетенецького — чудовий приклад. Він був не просто духовним лідером, а й стратегом, просвітителем, реформатором, захисником українського православ’я.
Але що цікаво — московська церква його не канонізувала, хоча приєднувала до списку святих ледь не всіх поспіль. Чому ж Плетенецького «не помічала»? Бо він був надто самостійним, не просив милостині у московських царів, як це робили інші… Він працював саме на українську церкву, на розвиток київського християнства, яке відрізнялося від московського.
До речі, при ньому в Київській лаврі з’явилася традиція казань — релігійних проповідей, що прийшли до нас із католицької церкви. Православні тоді переймали найкращі західні практики і традиції, збагачуючи свою духовну культуру.
Взагалі київське православ’я XVII ст. — це унікальний симбіоз східних православних, римо-католицьких і протестантських традицій. Воно зовсім не схоже на московське, і саме тому Плетенецький не вписувався у їхню історію. І це ще одна причина, чому ми маємо про нього говорити сьогодні — і повертати його ім’я туди, де йому належить бути.
ЛАВРА ПІСЛЯ МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ: ЯК ВІДОКРЕМЛЮЮТЬ «НАШЕ» ТА «ЇХНЄ»
— Пані Наталю, серед фондів Лаври є багато цінних речей. На офіційних ресурсах згадують про понад 70 000 предметів, в більшості не відомих широкому загалу. Чи є серед них такі, які вже надихнули вас на нові виставки?
— Безперечно. Більшість експонатів, які зараз представлені на діючих виставках, є знаковими, але це лише невелика частина того, що зберігається століттями у фондах. Для мене особливо цікаво було б створити виставку, присвячену лаврським хрестам. За кожним хрестом стоїть окрема велика історія. На них можна поглянути не просто як на предмет культу чи як на символ віри, а і як на символ боротьби, спадкоємності традицій. Щоб розкрити значення кожного, потрібно проводите окреме дослідження. А таких хрестів у Лаврі чимало.
Так, наприклад, є хрест ченця Марка Печерника, про який навіть книжку написали. Він зараз представлений в експозиції, присвяченій лаврським печерам, і кожен охочий може його побачити.
Щодо майбутніх виставок, то також плануємо більше уваги приділити постаті митрополита Петра Могили, якого можна вважати продовжувачем традицій, закладених Єлисеєм Плетенецьким.
До 2027 року, коли виповниться 400 років з моменту його призначення архімандритом Лаври, хочемо підготувати виставку. У фондах зберігається багато реліквій того часу, і хоча деякі вже експонуються, але є й ті, які широка публіка ще не бачила. Будемо над цим працювати.
— Яку головну думку ви хочете розкрити через такі експозиції?
— Для істориків є очевидним, що Києво-Печерська Лавра — це найвизначніша християнська святиня на теренах Східної Європи, яка протягом багатьох сторіч була важливим осередком духовного й культурного життя на українських землях. Навіть Софія Київська, Почаївська лавра та інші святині і храми не мають такої безперервної історії українського православ’я як Києво-Печерський монастир. Це важливо розуміти. Особливо в контексті сьогоднішнього відродження лаври після московського патріархату.
— До речі, про московський патріархат. Як сьогодні фахівці розділяють культурну спадщину Києво-Печерської лаври: що є автентично українським, а що — привнесене ззовні? Де проходить межа між «нашим» і «їхнім»?
— Є дуже показові знахідки… Наприклад, у Нижній Лаврі, де ще досі перебувала УПЦ МП, виявили численні маркери «руского міра» — календарі з російськими царями, ікони з московською символікою. Коментувати це навіть немає необхідності.
Києво-Печерська лавра завжди була найбільшим сакральним осередком, про що зокрема свідчить її некрополь. Дослідження давнього некрополю Лаври є дуже важливим з огляду на руйнування міфів і стереотипів про те, що Лавра — російська святиня. Вона служила місцем поховання представників не тільки російської еліти в ХІХ–ХХ ст., а передусім української еліти XV–XVIII ст. — тобто чотири століття поспіль, про що донедавна не говорили і стирали цю історичну пам’ять. Нам важливо повернути ці імена і тим самим збільшити український сегмент в історії лаврського некрополю.
Якщо говорити про історичні поховання, лише на території Успенського собору було поховано близько 300 осіб, які належади переважно до української еліти, а в Ближніх і Дальніх печерах — понад тисячу — здебільшого високопоставлених чиновників і духовних осіб Російської імперії.
Щодо мистецької спадщини та фондів, процес ідентифікації кожного предмета — надзвичайно копітка й відповідальна робота. Важливо не просто атрибутувати ці предмети, а й визначити їхнє місце в історії Лаври. Над цим процесом працює ціла команда фахівців: історики, мистецтвознавці, реставратори. Кожен відповідає за свій напрям — хтось досліджує окремі предмети, хтось працює з написами, хтось реставрує, а я, наприклад, розшифровую старопольські та латинські тексти. Поступово ми складаємо ці пазли і фрагменти в єдину цілісну картину.
— А як щодо фахівців? Чи легко знайти спеціалістів для такої роботи, зокрема істориків?
— Непросто, особливо коли йдеться про істориків періоду середньовіччя, адже нині таких спеціалістів небагато.
Ще, до слова, хочу звернути вашу увагу, що під час війни багато музеїв вивозять свої колекції за кордон для збереження. Натомість Лавра, навпаки, відкриває свої фонди, активно презентує експонати і реліквії, запрошує людей наочно доторкнутися до своєї історії.
— Справді згадала, що у багатьох музеях цінні речі зараз сховані і замінені репродукціями. А тут — все навпаки. І це ж точно не про невідповідальність, а про свідоме рішення?
— На щастя, нове керівництво підтримує створення нових виставок, щоб реліквії не просто зберігалися, а й були доступні для відвідувачів. Це особливо важливо сьогодні, адже такі експозиції дозволяють краще зрозуміти їхню історичну цінність у ширшому контексті.
Після того, як звідси пішов «рускій мір», тут запровадили новий цикл екскурсій, зокрема «Стежками Мазепи», а на вихідних у тематичній екскурсії розповідають про князів Оострозьких, лаврських святих і лицарів.
Зараз частіше приходять старші люди, а молодь активніша в теплу пору року — тоді вони особливо люблять підніматися на дзвіницю. До речі, рік тому відкрили її верхній ярус, і тепер усі гості можуть побачити унікальний механізм лаврського годинника.
— Ви загадали про Мазепу. Вже знаємо, що вулицю Лаврську планують перейменувати на честь гетьмана.
— Важливий крок, вважаю. І символічний. Навіть не так — назрілий, адже Іван Мазепа був найбільшим меценатом-благодійником лаври і зробив багато для її розбудови. У 1711 р. російська православна церква піддала його анафемі і відлучила від церкви. Понад два століття в першу неділю Великого посту тут йому проголошували анафему, а 11 червня 2023 р. за участі митрополита ПЦУ Єпіфанія вперше провели панахиду і започаткували традицію вшанування видатних постатей української історії та культури.
ЯК ФЕЙСБУК ВІДКРИВАЄ НАШУ ЛАВРУ СВІТОВІ
— На завершення. Пані Наталю, ви адмініструєте фейсбук-сторінку «Мистецька спадщина. Національний заповідник Києво-Печерська лавра» і розповідаєте про цікаві експонати як з цієї виставки, так і загалом з фондів Лаври. Бачите результат?
— Цією сторінкою я займаюся лише один місяць, хоча вона існує з 2021 року. За лютий 2025 р. число наших читачів збільшилося втричі, вважаю це успіхом. Взялася за це, бо розумію, наскільки важливо поширювати інформацію про нашу культурну спадщину у різних форматах. Зокрема, й онлайн.
Тому активно залучаю друзів, колег і всіх небайдужих до обговорень і поширення дописів. І читачів «Вечірнього Києва» також (сміється, — ред.) Для мене ведення цієї спільноти — певною мірою великий експеримент та імпровізація, тому радію, коли люди цікавляться, ставлять запитання, діляться думками. Це найкращий показник ефективності. Значить, моя місія — розповідати про ці скарби — знаходить відгук.
— Цей формат допомагає налагоджувати професійні зв’язки та співпрацю із за кордоном?
— Багато українців зараз емігрували, але вони цікавляться історією, Лаврою, нашими виставками. Ми отримуємо відгуки навіть з-за меж України. Стараюся поширювати інформацію у різних групах, включаючи польські, білоруські мігрантські спільноти. Наприклад, є білоруські історики, які зазнали репресій від режиму Лукашенка і нині працюють у Празі, Варшаві, Кракові, Вільнюсі — вони досліджують історію Великого князівства Литовського, і ми з ними теж співпрацюємо, обмінюємося думками і матеріалами.
Мені важливо, щоб наша спадщина не лише жила в архівах і фондах, а й ставала частиною нашої сучасної ідентичності. Якщо хоча б одна людина, побачивши експонат чи прочитавши допис, відчує зв’язок із минулим і зацікавиться глибше, — значить, ми працюємо недаремно.
Розмовляла Олена ПЕТРИШИН
***
Під час візиту до Лаври пощастило також поспілкуватися з пані Аліною Вариводою, начальницею науково-дослідного відділу вивчення історії духовної культури Києво-Печерської лаври, кандидаткою історичних наук. І за сумісництвом — кураторкою ще однієї, не менш важливої, виставки — «Відроджений всесвіт», присвяченої 100-річчю заснування Реставраційної майстерні Лаврського музею:
— Виставка «Відроджений всесвіт» — це не просто експозиція, а подорож у світ відновлених святинь та унікальних артефактів. Керівниця відділу реставрації Світлана Володимирівна Гага-Шереметьєва разом із командою дбає про те, щоб майстерня працювала безперебійно, а фахівці мали все необхідне для якісної реставрації. У цьому залі особливо багато предметів, пов’язаних із реставрацією металу та срібла.
Одним із найяскравіших експонатів виставки є хрест-мощовик, який архімандрит Києво-Печерської лаври Зосим Волкевич — останній вільно обраний архімандрит — передав як вклад. Він активно оновлював інтер’єри церков і забезпечував храми літургійним начинням. Хрест складається з двох половинок і містить святі реліквії: часточки мощів святих, трісочку з неопалимої купини, святу землю. Його художнє оформлення вражає — емалеві вставки та унікальний розпис надають йому особливої цінності.
Не менш цікавим є престольне Євангеліє — приклад майстерної колективної реставрації. Над ним одночасно працювали спеціалісти з металу, тканини та палітурної справи. На обкладинці збереглися герби відомих історичних постатей, зокрема Данила Апостола. Поруч можна побачити фотоматеріали, що ілюструють етапи реставрації: відновлення книжкового блоку, зняття корозії тощо.
Окремої уваги заслуговує дзвін Івана Мазепи, який раніше знаходився на місці сучасного Мистецького арсеналу. Після складної й кропіткої реставрації він став частиною музейної колекції.
Ще одна цікава категорія експонатів — вотиви. Це дари, які віряни залишали біля чудотворних ікон на знак вдячності або з проханням про зцілення. Вони мають вигляд маленьких срібних зображень частин тіла: рук, ніг, серця, очей. Традиція вотивів прийшла з католицької культури Заходу у XVII столітті й поширилася в Україні.
Не менш захоплива історія поховань у Лаврі. З давніх часів представники знатних родів прагнули спочити саме тут, вірячи, що це дарує вічне спасіння. Архіви XVIII століття зберегли численні факти про вклади на користь обителі в обмін на поховання та поминання.
Досить цікавим експонатом є чепчик — модний артефакт XVIII століття, що, ймовірно, належав молодій панянці, яка померла під час пологів. Дослідники припускають, що вона була з відомого роду, можливо, родичкою генерал-губернатора Києва Глєбова.
Реставрація — це не лише фізичне відновлення, а й історичне розслідування. Кожен предмет розповідає свою історію, і завдяки зусиллям реставраторів вона оживає.
Фонди заповідника — це окремий світ, де музейні цінності зберігаються в ідеальних умовах. Кожен експонат має свою топографію, а зберігачі та реставратори стежать за належним температурно-вологісним режимом. Якщо пам’ятка потребує відновлення, її передають до реставраційної майстерні.
Виставка «Відроджений всесвіт» відкриває цей складний і захопливий процес збереження історичної та духовної спадщини України.
Олена ПЕТРИШИН, «Вечірній Київ»