Навіть зараз я не можу вважати себе повністю дорослим. Можемо їхати з дружиною в автомобілі, я посигналю та привітаюся з незнайомцем. Катерина запитує: “Хто це?” Я поняття не маю, як відповісти.
Перше спогад: мені 7 років і я вже курю. З нашого велосипеда, ми, діти, викрутили дзеркальце та поміняли у старшаків на сім червоних “Прилук”.
Біля нашого дому ріс бузок. Ми грали в різні ігри. Хто програвав, той розраховувався бузковими листями.
Бабуся з батькової сторони жила в Латвії. Я сідав на велосипед “Зайчик” і “їхав” до неї в гості. Але доїжджав тільки до свого друга Грицька – отже, вже в “Латвії”.
Батько заробляв непогано, поки не почав пити. Його життя закінчилося трагічно. Відморозив руки та ноги. Їх довелося ампутувати. Не скажу, що це якось вплинуло на мене, – ми були далекі один від одного. Батьки розлучилися, коли мені було 7, я сприйняв це спокійно, жодних комплексів не мав.
Мати жодного разу не карала мене. Хоча траплялося, що я зникав, і мої рідні сестри шукали мене до ночі. Тому я щасливий, що я найменший у сім’ї. Якби у мене був молодший брат, мені довелося б відповідати за нього, і він доношував би мої речі. Добре, що я не доношував.
У дитинстві сестри знущалися – любили мені фарбувати губи.
У 2002 році бабуся приїхала з Латвії. Дала мені 5 доларів. Старша сестра попросила їх позичити, але досі не повернула.
Фактично дід, колишній прапорщик і учасник Другої світової, виховував мене в умовах відсутності батька. Він завжди чекав мене на обід, хоч я з’являвся не завжди. Дід ніколи не ображався. Після трьох чарчок закушував салом і лише потім починав основну страву. Помер у 87 років.
У школі моїми улюбленими предметами були “Основи здоров’я” та “Я і природа”. Коли навчався у старших класах, мій улюблений предмет був фізкультура. Я ненавидів хімію. Мав трійку за дванадцятибальною системою. Учитель кидався стільцями в проблемних учнів, до яких належав і я. Після уроку хімії йшов урок “Основи здоров’я”. Яка вела наша класна керівниця, і замість справжнього заняття було “розбори польотів”. В результаті, два уроки пропадали – так у нас і була своя стратегія.
Мати жодного разу не карала
Після дев’ятого класу директорка вручила мені свідоцтво і побажала йти на всі чотири сторони. Оцінки були нормальні, але поведінка – жахлива. Я пішов в училище на маляра-штукатура.
Почав заробляти з 10 років. Ходив на будівництво, складав цеглу. Ніхто цим не хотів займатися. За три години мав 10 гривень. Додатково були гроші на свята, які я отримував, та щедрування. Купував мобільні телефони, але тепер терпіти їх не можу, адже завжди потрібно бути на зв’язку. Коли їду у відпустку, намагаюся потрапити в місце без сигналу – це справжнє задоволення.
Мріяв стати професійним футболістом. Пішов до ДЮСШ №11 у 8 років. У “Металісті” мені сказали, що треба сильне фінансування – екіпірування, роз’їзди. Прийняли в “Арсенал”, де платити потрібно було менше. Займався рік. Тренер був непоганим. Проте бюджет скорочували, і він пішов у команду Харківського тракторного заводу. Можна було піти з ним, але ХТЗ – найпринциповіший суперник ДЮСШ №11. Пізніше я займався у школі “Сходу” – теж конкуренти “одинадцятих”. Шкодую, що так сталося. Там тренер виявився неадекватним – я зламав гомілку, а він сказав: “Продовжуй, після тренування підеш до лікаря”. В результаті, вісім місяців був у гіпсі.
“Манчестер Юнайтед” – команда з історією, а не те, що “Манчестер Сіті”. У 1999 році МЮ виграв усі трофеї. Я не міг дивитися це наживо – був надто малим. Зате не раз переглядав ключові матчі того сезону. Перше справжнє побачення наживо мені випало у 9 років, коли МЮ грав у Мідлсбро (29 жовтня 2005 року). Ми програвали 0:4, а перший гол забив Роналду. Я тоді подумав: “Який Роналдо? Він же в “Реалі”!” Згодом зрозумів, що це був португалець майбутньої зірки, а не бразилець.
У 2010 році відкрив музичну студію, де записував реп. Після невдалих спроб стати футболістом, я захотів бути музикантом. Але, знову ж таки, невдача. Адже, щоб хорошої репу, потрібно базуватися на власному життєвому досвіді. Який у мене був, коли мені було всього 18? Коли маю ностальгію, люблю слухати кілька записів з тієї студії.
Хочу ще раз стати батьком
Після училища пішов служити, підписав річний контракт. Потрапив у 92-гу окрему штурмову бригаду. Там я знайшов майбутнього кума. Заробляв 2300 гривень, а паралельно працював як штукатур. За кілька днів роботи можна було заробити 5 тисяч гривень.
Про інститут танкових військ мені порадив чоловік сестри. У 2020 році я його закінчив і перейшов у 59-ту бригаду. Спочатку був командиром взводу, а потім роти. У 2021 році її визнали найкращою в батальйоні і вручили кубок.
Всі військові відчували подих великої війни. За три дні до початку повномасштабного вторгнення я перебував у Кам’янці-Подільському на Хмельниччині, де займався бойовою підготовкою з частиною роти. Інші військові перебували в Олешках Херсонської області. У планах мали навчання з канадськими інструкторами, але 21 лютого вони виїхали.
Одержали команду терміново переїжджати до Олешків. 23 лютого надійшло розпорядження обдзвонити свій резерв – тих, хто звільнився упродовж року. Їх потрібно вже було призвати. Ввечері я пив найсмачніше пиво у своєму житті. Прокинувся в казармі через метушню. Чую: “Харків обстріляли “Градами”. Моя перша думка: “Що за дурня? Провокація?” І одразу зателефонував мамі й старшій сестрі: “Виїжджайте з міста!” Дружина з дитиною вже переїхали в Гайсин на Вінничину.
Колега з Олешків зателефонував: “Тут пекло, потрапили в оточення”. Я відповів: “Старайтеся зберегти людей, зброю, техніку”. Я діждався своїх з оточення і ми почали збиратися в Миколаїв. Прибули в базовий пункт – там я отримав димові гранати. 5 березня я був у Миколаєві, і, напевно, розминулися з ворожою колоною. Це добре, бо на той момент у нас не було навіть чим стріляти.
Найбільше напружений момент великої війни – 6 квітня 2022 року. Нам поставили завдання: зайти в села Таврійське й Нова Зоря на Миколаївщині та утримати оборону. На другий день тут були сильні прильоти з ворожої артилерії. Це був момент, коли, вважаю, я вдруге народився.
Найбільший біль – загибель побратима “Тарета” восени 2023 року, під час наступу ворога на Авдіївку Донецької області. Йому було 25. Це був перший екіпаж з мого підрозділу, кого я втратив. Він став сиротою, але ніколи не втратив почуття гумору. “Тарет” мав можливість залишитися в “тиловій” зоні, але вирішив доставити боєприпаси на передову. Потрапив під обстріл дронів. Його поховали в Кам’янському. Коли проїжджаю повз це місто, завжди сигнальну.
Коли мене запитують про смерть, я відчуваю жаль. Це відчуття, адже все тільки починається. Відслуживши в армії, я не мав сім’ї. Тепер все стало інакше, і страх став більше.
Друг – це той, хто готовий прийти на допомогу, навіть якщо ти телефонуєш опівночі. Якщо пропонує перенести розмову на наступний ранок, це не мій варіант.
Не хочу звикати до людей. Бо вони помирають, зраджують, йдуть.
Нині у мене немає друзів – є побратими. Адже, коли повернемося до цивільного життя, йому доведеться мити вікна, а мені пасти корів. Тоді у нас не буде спільних завдань і тем для розмов.
З Катериною ми вчилися в одній школі. Але наші стосунки почалися після закінчення дев’ятого класу. Моє перше побачення запам’ятається назавжди – мені було 16. Я написав пісню, приніс квіти та іграшкову білочку. Закинув її на дерево, увімкнув пісню і поліз за білочкою. Вона оцінила мої зусилля, хоч і мала дивний погляд: “Що це за хлопець?”
Я найбільше вдячний своїй дружині за терпіння. Адже я майже не живу вдома. Навіть коли був курсантом – виходив з дому вночі, а повертався, коли вже стемніло. Не скажу, що вона мені не докоряє.
Цього року на мій день народження Катя приїхала з подарунками: шампунь і три пари білих шкарпеток. Я не те що образився, але був у здивуванні. Можливо, краще б нічого не дарувала. Але потім вона сказала: “У тебе ніж не гострий. Зайди в мою машину, візьми нормальний у бардачку”. Я відкриваю бардачок, а там годинник за 8 тисяч гривень. От хитрюга!
Я намагаюся радувати дружину. Але подарунок має бути змістовним. Наприклад, кулончик із символом безкінечності – щоб залишатися разом до кінця.
Ми купили частину будинку. Бажаю його добудувати, але процес просувається повільніше, ніж хотілося б. Хочу, щоб по поверненню у нас було комфортно, адже нинішня квартира маленька.
Жити у 30-тисячному містечку після великого мільйонника Харкова – це комфортно. Я не користуюсь перевагами міста, такими як театри чи клуби.
Уляну я тримав на руках в Харкові. Відчув, що це той маленький спрудець, за який я тепер відповідаю.
Хочу, щоб моя донька була сильною та самостійною. Добре, якщо тато може допомогти. Але краще, якщо вона впорається сама.
Я не дивлюсь новини про загибель дітей – це не витримую.
Хочу ще раз стати батьком. Але я боюся, якщо дитина з’явиться з недугою?
До грошей легше ставитися, коли вони є. Я не скупий, але на своєму дні народження не ставитиму дорогого віскі. Але якщомова йде про комфорт та сімейний побут, я не економитиму. Краще купити якісну річ, ніж піддаватись дешевим гидотам.
Щастя для мене – це будинок біля моря, спокійна старість, човен, сітка. До окупації Щасливцевого любив відпочивати там. У 2021 році навіть привіз піску звідти.
Війна показала людей – віддаєшся зі спиртом
Я обожнюю історичні оповідання Карлоса Руїса Сафона. Нещодавно купив “Лонтано” Жана-Крістофа Ґранже, але ще не почав його читати.
Війна поставила людей у нові умови, ставить їх у нове світло.
Ношу хрестик, подарований воїном, що у 2014-му вийшов з оточення в районі Луганська. До початку війни цей хрест був мертвою річчю. З 24 лютого 2022 року – весь час на моїй шиї.
Хочу вірити, що є той світ. Але боюся, що, поки перейду в нього, буде покарання за жарти на межі фолу. Коли бачу, як хлопці розбирають боєприпаси, завжди перехрещую їх.
Що таке перемога, дізнаємося лише після закінчення війни. Нам точно не потрібно заходити в столицю тероризму – своїх проблем вистачає. Якби ці чорти всіх з нашої землі гнали – стало б усе прекрасно.
Мені 29. Хочу, щоб через 10 років я жив, а також мав дві руки та дві ноги.