Нині спостерігається зменшення кількості людей, що прибувають з навчальних центрів
У квітні 2014 року я вирушив на заробітки до Фінляндії. Через кілька місяців зрозумів, що треба повертатись додому, оскільки на Донбасі почалися серйозні заворушення. В одній кімнаті з нами проживало шість чоловіків. Усі ми звернулися до роботодавця з проханням відпустити нас раніше, і він без жодних запитань погодився. Він розрахувався і навіть дав грошей зверху, бо кожен фінн з 1939 року пам’ятає, що таке Росія.
Водій, що віз нас з Фінляндії до Санкт-Петербурга, сказав: “А що я? Якщо Вова скаже, то будемо робити”.
На початку 2014 року мій троюрідний брат Сергій служив старшим помічником на кораблі Чорноморського флоту. Коли почалася війна, родичі запитували: “Саша стрілятиме в Сергія?” Мама відповіла їм різко. З того часу ми перестали спілкуватися. Для мене росіян не існує. Вони для мене – не люди.
В АТО я потрапив уже тоді, коли фронт стабілізувався, і була чітка лінія його розмежування. Ми знали, де противник, яка відстань до нього. Не було дронів, все контролювали спостерігачі, а діяла лише артилерія.
У 2015–2017 роках я підозрював, що ворог може накопичити сили і знову піти в наступ, як це відбулося 24 лютого 2022-го. Проте з 2018 року ці думки відступили. Наступила рутина. Ми прибули в зону АТО, відслужили дев’ять місяців, потім три – на злагодженні. Щоб ви розуміли: навіть 23 лютого 2022 року, перебуваючи в Олешківських пісках, я не вірив у вторгнення. Вранці прокинувся від звуків вибухів. Спали в наметах. Біля мене був побратим, який перевернувся на ліжку і сказав: “Ці артилеристи вже задовбали, не дають спати”. Я подумав, що це просто навчання. Вийшов з намету, глянув на соцмережі – і шок.
Командир батальйону прийшов і сказав: “Антонівський міст більше не наш, ворог закріпився”. Ми вирішили пробиватися боєм. Я сів за кермо бойової розвідувально-дозорної машини. Нам це вдалося завдяки підтримці танкістів 59 бригади.
Ми зберегли державу, і люди зрозуміли, що означає бути справжніми українцями
Сержант має бути фахівцем у спілкуванні. Будь-які питання, що турбують бійця, потрібно обговорювати. Мій принцип: немає труднощів, які не можна вирішити. Якщо тобі кажуть: “Не піду, не хочу, не буду”, потрібно просто пояснити, чому це потрібно. Почати розмову з тем, що не пов’язані зі службою.
Колись було більше мотивованих людей. Сьогоднішні, на жаль, не до кінця усвідомлюють, з яким жорстоким ворогом ми стикаємось. В даний час спостерігається зменшення кількості прибулих з навчальних центрів. Багато хто з тих, хто залишив частину самовільно, професійніші, оскільки мають військовий досвід. 59 бригада відбирала людей не лише в піхоту, а й з огляду на їхню спеціалізацію.
Ця війна асоціюється у мене з хлопцями, які полягли в Зеленому Гаю на Херсонщині 8–9 березня 2022 року. Вони розміщувались у школі, куди російський літак скинув ракету. Я з бронегрупою був в іншому місці. Бачив, як літак заходив до пускової зони. Безсилля – ти нічого не можеш зробити. Там були три хлопці, на яких я покладав великі надії.
Я був на похороні побратима один раз. Пішов, бо відчував провину за його загибель. Я – старший бронегрупи. Вечором приїжджаю до товаришів. Бачу, як сидять і їдять вечерю. Я їх покарав – відправив на позицію. Вони виконали все добре. Чотири доби – і дві атаки ворога було відбитих. І вже під час виходу “Бодька” повернувся назад, бо щось забув на позиції. Там його накрили. Йому було 27 років. Коли прощалися, його мама запитала: “Чому ти його не вберіг?”
Херсон звільнили в листопаді 2022 року. Тоді я проходив навчання у Великій Британії. Було дуже прикро – історична подія, а я не зміг взяти в ній участь.
Я пробув у Британії півтора місяця. Працювали із шотландцями – третього розвідувального батальйону. Підготовка була на найвищому рівні: все ретельно планувалось. Шотландські солдати говорили: “Ми готові воювати за Україну на передовій”. Але потрібен наказ, якого не було. Навіть коли російські ракети влучили на територію Польщі – члена НАТО.
Я провів 10 років на війні. Хочу, аби все закінчилося. Але я залишуся в армії. У 2016 році не продовжив контракт після його закінчення. Вісім місяців просидів удома, не знаючи, чим зайнятися.
Моя мрія – купити будиночок у Фінляндії
Програш у війні призведе до того, що вся Україна стане “Бучею”. Багато тиловиків вважають: “Піду в армію – і помру”. Це невірна позиція. Треба піти, вижити, допомогти своїй країні і не дати ворогу просунутися далі.
На даний момент ми перемагаємо. Нам вдалося зберегти державу, і люди усвідомили, що таке бути справжніми українцями.
Я змінився не через війну, а через дружину і доньку. Маленька народилася 17 травня 2023 року. Після цього я став обережнішим.
Я усвідомлюю, що можу загинути. Провів розмову з дружиною. Попросив про одне: я розумію, що вона залишиться одна на рік-два, але їй потрібно жити далі. “Знайди такого, – сказав, – хто не образить Олександрівну”.
Я не живу одним днем. У мене є плани. Хочу купити будиночок у Фінляндії. Скоро доньці виповниться 2 роки. Хочу взяти відпустку і відпочити з родиною. Пріоритет – Шацькі озера. А потім – село Черепашинці на Вінниччині. Кажуть, там неймовірна краса. Цю місцевість називають українськими Мальдівами.