У популярній психології сьогодні багато уваги приділяється синдрому завченої безпорадності. Він проявляється в тому, що індивід заздалегідь опускає руки перед труднощами, психологічно налаштовуючись на поразку, оскільки не вірить у власні можливості.
Суспільству України слід ознайомитися з ознаками цього синдрому, адже на колективному рівні ми досить часто опиняємося в ролі лузера. Здобуття незалежності, Помаранчева революція, Євромайдан, контрнаступ… Усе відбувається за подібною схемою: виклик – реакція – ейфорія від перемоги і єдності – втрата єдності й віри в успіх – знову безвихідь.
Проте тут ситуація дещо інша. Зазвичай нам не бракує амбіцій та впевненості. Нам не вистачає підготовки.
Безперервна неготовність стала причиною постійних поразок українських сил та втрат, які наша нація зазнала за останні два десятиріччя. Після Помаранчевої революції країну спіткала морально-політична катастрофа, яка була очевидною, а інтелектуальна і стратегічна безпорадність залишалася зрозумілою не всім. Саме відсутність зрозуміння, що робити з економікою, зовнішньою й внутрішньою політикою, недолік менеджменту, професійного аналізу та творчого синтезу призвели до краху “помаранчевої команди”, навіть більше, ніж скандали між Ющенком і Тимошенко.
Історія повторилася після Революції гідності.
Цей сценарій повторився перед початком повномасштабної війни, коли країна приходила до усвідомлення після “електоральної революції” 2019 року.
Ми знову не готові і змушені хаотично реагувати на нові виклики.
Причини такої неготовності мають кілька вимірів. Частина з них пов’язана з деякими рисами менталітету українців, про які писав Остап Вишня у гуморесці “Чухраїнці”. Справді, ми вміємо жартувати, але висновки робити – поки що ні.
Проте також існують цілком раціональні пояснення нашої інтелектуальної та ідейної безпорадності, які зводять нанівець наші успіхи та досягнення, здобуті через напруженість волі та сплески національного ентузіазму. Їх декілька.
Політики в Україні стали майстрами імітації патріотизму та турботи про спільне благо, прикриваючи цим своє прагнення отримати владу для подальшого грабунку. Звичайно, в такій ситуації державі важко стати центром пошуку, ухвалення та реалізації рішень. Держава перетворюється на транзитну точку для конвертації капіталу публічності в тіньові статки.
Інтелектуальне середовище в Україні залишається провінційним, вторинним за своїми уявленнями та заробітчанським за соціальною природою. В такому середовищі важливі ідеї можуть з’явитися, але не можуть розвиватися.
На фоні спекуляцій, безпринципності та некомпетентності зростає конфліктність, яка проявляється у різних формах: нетерпимість до іншої думки, боротьба за місце під сонцем, схильність до емоцій там, де потрібна розважливість і раціональність.
Нажаль, всі ці риси та хвороби національного організму лишилися незмінними в умовах війни. Зараз вони переходять у стадію загострення на наших очах.
Політичний сезон ще не розпочався, а на політичний ринок вже вийшли численні популісти із застарілим товаром радикальних гасел, простих рішень, страхів, ілюзій та відвертого обману.
Ми й надалі не готові думати власною головою, шукаємо зовнішніх наставників та чудодійні рецепти, які б змінювали наше життя, не змінюючи нас самих. Національна стратегія залишається заручником політичного піару, аналітичні установи — жертвами недофінансування чи випадкових грантів, а медіа-простір — заручником хайпу та політичних технологій.
У цій війні ми остаточно виборюємо свою незалежність. Але в післявоєнній реальності ми опиняємося на порозі нової ери, перед викликом найважливіших рішень, що визначатимуть українську ідентичність, форму та зміст української державності та наше місце у сучасному світі на найближчі десятиліття.
Знову ми не будемо готові?