Ідея зафіксувати працю людей, а не тільки рослин, виявилася надзвичайно вдалим рішенням. Мовний бар’єр не став перешкодою до роботи, і фотограф знімав людей у їхніх професійних середовищах — на грядках, в оранжереях та інших локаціях. Це була не постановкова студійна зйомка, а справжній репортаж. На фотографіях можна побачити не лише науковців і кураторів колекцій, а й працівників, які щоденно доглядають за рослинами.
Ця виставка має велике значення, оскільки проходить напередодні відзначення 90-річчя ботанічного саду, яке відбудеться у 2025 році. Це чудова можливість привернути увагу світової спільноти до роботи установи, особливо у важкий для країни період. Цей проект відкриває унікальну перспективу показати світові людей, які щодня, попри постійні виклики, дбають про збереження флори. Це яскравий приклад того, як мистецтво сприяє збору допомоги, яка є вкрай необхідною.
Журналістка «Вечірнього Києва» мала змогу поспілкуватись із Томашем Свєржевським прямо під час монтажу виставки.
— Пане Томашу, розкажіть, будь ласка, трохи про себе читачам «Вечірки».
— Я лікар-педіатр. Працював 33 роки, спочатку в Польщі, а згодом у Великобританії, в Лондоні. Спеціалізуюся на розладах розвитку, таких як аутизм і СДУГ. У 2019 році я повернувся до Польщі з Лондона, щоб бути ближче до родини, і вирішив зайнятися тим, що дійсно люблю — фотографією. Мені подобається знімати на протестах, адже так я можу висловити свої демократичні погляди, показати підтримку Україні чи Палестині. Але цей проект, ці фотографії зовсім інші, вони споглядальні.
— Розкажіть, як виникла ідея поїхати і знімати у київському ботсаду?
— Усе почалося, коли я прочитав у газеті The Guardian статтю про те, як київський ботанічний сад переживає зиму в умовах війни, про неймовірну самовідданість людей. Я був вражений тим, як працівникам важко підтримувати температуру в оранжереях. Мене зацікавило дізнатися більше про цю установу і про героїв, що там працюють. Я подумав, що ці зусилля варто задокументувати і показати. Я зв’язався з Ботанічним садом у Варшаві, і вони допомогли мені налагодити контакт із науковою співробітницею пані Ольгою Похильченко в Києві.
— Що стало поштовхом для вашого візиту в Україну?
— Мій дім у Польщі відкритий для українців. Ми обговорюємо такі теми, як життя, дружба, кохання, не завжди торкаючись війни. Моїй родині також допомагали українські жінки, які доглядали за хворим родичем. Але мені не вистачало живих розмов, я не хотів уявляти те, що відбувається тут з розповідей, та й туристом бути не прагнув. Мені потрібна була вагома причина для приїзду. Тож у березні цього року я прибув знімати проект про ботсад, сподіваючись на кілька фотографій, але виявилося, що ця тема лише починає розгортатися. І зараз для мене найважливіше — взаємність, взаємні стосунки.
— Який був ваш перший візит? Чи відчували ви небезпеку?
— У березні не було так багато тривог. Я зупинився в хостелі, де був підвал. Коли лунали сирени, я запитував на рецепції, що робити, і мені відповідали: «А, „шахеди“, це нічого серйозного». Тоді було дійсно легше. Я бачив, що попри війну люди усміхаються і підтримують один одного. Але звичайно, усі необхідні речі: фотоапарати, документи, телефони, павербанк і вода завжди були готові в рюкзаку, щоб у разі потреби швидко перейти в укриття.
— Яким був фокус вашої роботи? Що саме ви знімали?
— Мій син, біолог, коли дізнався про мою поїздку в ботсад у Київ, сказав: «Але ж ти нічого не знаєш про рослини і вони тебе не цікавлять». І він мав рацію. Мене цікавлять не квіти чи дерева, а ті, хто за ними піклується. Тож акцент був на людях, на їхніх історіях. Я побачив, що мені легко спілкуватися з працівниками, хоч я й говорю сумішшю російської, польської та української мов. Ми розуміли один одного. Я обговорював сімейні проблеми, мрії. Таким чином народжуються між людьми приязнь і тепла взаємодія — це дуже важливо. До речі, частину фотографій, представлених на виставці у невеликому форматі, я планую подарувати працівникам, які на них зображені.
— Ваші фотографії чорно-білі. Це свідомий вибір?
— Так, я знімав на старі камери Rolleiflex, які незвичні, одній 50 років, іншій, мабуть, 70. Вони роблять чудові знімки, але вимагають зосередженості, адже потрібно сфокусуватися, виміряти світло і при цьому бути ненав’язливим до героїв. Усе це створює особливий контакт з тими, кого я фотографував. Зазвичай, у фотографії буває, що зробиш кадр, а потім розглядаєш його і бачиш те, що спочатку не помітив. Так, я знімав, як працівники обрізають дерева, а потім помітив, що одна гілка нагадує тризуб.
— Вперше цю виставку демонстрували в Польщі?
— Так, фотовиставка «Ми не намагаємося жити — ми живемо» вперше була представлена в Ботанічному саду Варшавського університету. Вони були спонсорами і допомогли організувати все. Фотографії виставили в парковій частині саду, щоб їх могли побачити якомога більше людей.
На відкритті було безліч відвідувачів, зокрема представниці українського посольства, й фото отримали позитивні відгуки. Але я помітив, що розповідь про відкриття фотовиставки у соцмережах не мала такої ж популярності, як інший контент про життя ботсаду. Можливо, Meta блокує інформацію, що стосується війни в Україні.
— Під час заходу ви зібрали кошти для допомоги київському ботсаду?
— Так, я продавав свої фотографії і зібрав понад 1200 злотих. На ці кошти, за порадою пані Ольги, ми придбали спеціальний субстрат для коріння, якого в Україні не було. Це була спільна робота. Ця виставка — чудовий спосіб привернути увагу до наукової установи, що зберігає свої колекції у час війни.
— Зараз ви знову в Києві, чи плануєте знімати ботсад окрім презентації виставки?
— Цього разу я приїхав з метою організувати виставку. Я хочу подякувати організації українських підприємців у Польщі UA HUB за підтримку виставки та допомогу в транспортуванні робіт до Києва. Мені було важливо, щоб люди, які фіксовані на цих фото, змогли їх побачити. Разом з тим, я роблю нові знімки та веду нові розмови. Цього разу будуть і кольорові фотографії. Мені хочеться, щоб люди побачили яблука з київського ботсаду, які викладені на шматку дерева — вони мають такий гарний вигляд, і на мою думку, символізують перемогу життя над війною.
Крім того, я дуже хотів, щоб ці фото побачили в країнах Балтії, або в прекрасному ботсаду Единбурга.
— Що вам найбільше подобається в київському ботанічному саду?
— Він чудовий. Я тепер просто зачарований тією частиною, де розміщений формовий сад і достигли яблука. Цей аромат дерев і плодів викликає спогади про дитинство і водночас налаштовує на романтичний лад. А загалом, кожного разу, як гуляю цими алеями, я відкриваю щось нове, про що навіть не здогадувався: будівлі лабораторій, скульптури, ділянки з декоративними рослинами.
— А що цікавого ви побачили у Києві? Що вас найбільше вразило?
— Мій графік у вашому місті був дуже насиченим. Я був на концерті, на виставі, відвідав чудові експозиції в центрі Довженка, зокрема виставку китайського художника Ай Вейвея. Я був вражений фотовиставкою Олександра Глядєлова в Українському домі — це найвищий рівень фотомистецтва. У вас, попри війну, кипить життя, і це мені найбільше подобається.
Відвідати виставку можна до 19 жовтня з 10 до 17 години у шостому лабораторному корпусі.