Станом на 29 серпня більш ніж 70 тисяч українців досі вважаються безвісти зниклими. Кожна доля – це не лише рядок у державному реєстрі, а чиясь особиста трагічна історія: мама, син, чоловік або донька, яких чекають у рідному домі. Сьогодні родини змушені долати численні інстанції у пошуках інформації про близьких, без належної координації, пояснення та людяності.
Саме цю тему обговорювали 4 листопада в київському просторі «Освіторія Хаб» під час двогодинного заходу, організованого Центром громадянських свобод. Правозахисники представили нове дослідження «Як покращити систему пошуку безвісти зниклих?» та запросили до дискусії представників державних органів, міжнародних структур та родичів зниклих.
КОЛИ СИСТЕМА ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА ЛАБІРИНТ
На сьогоднішній день процедура пошуку безвісти зниклих в Україні є надзвичайно заплутаною і виснажливою. Як зазначила старша менеджерка Центру громадянських свобод Наталія Ящук, рідні переживають справжні випробування, перш ніж отримають хоч якісь новини про своїх близьких.
За її словами, у разі зникнення військового ТЦК і військова частина зобов’язані першими інформувати родину про втрату зв’язку. Проте на практиці це відбувається далеко не завжди. Сім’ї часто дізнаються про зникнення лише через кілька тижнів, коли жоден контакт не встановлено, а офіційні пояснення відсутні.
Після цього родини самостійно починають обстоювати свої права у бюрократичному лабіринті — спочатку звертаються до Національної поліції для відкриття кримінального провадження, а потім — до Національного інформаційного бюро, яке має перевірити, чи не потрапила особа в полон. Потім йдуть до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, Об’єднаного центру СБУ, Уповноваженого з питань безвісти зниклих і навіть Міжнародного Комітету Червоного Хреста.
При цьому в кожного з цих органів є свій реєстр зниклих осіб, тож рідним доводиться щоразу повторювати одну й ту ж інформацію.
«Родина фактично ходить по колу, — пояснила Наталія Ящук. — У кожній інстанції потрібно знову розповідати історію, заповнювати форми, доводити очевидне. Люди зазнають повторної травми, коли знову й знову змушені згадувати обставини зникнення близьких».
На думку експертки, навіть базові процедури, такі як відкриття кримінального провадження, можуть затягуватися на кілька днів. Сім’ї чекають, поки слідчий «знайде час», а потім знову змушені пояснювати все новому слідчому, якщо той змінюється.
«У нас є випадки, коли родина за рік змінила трьох чи навіть чотирьох слідчих. Це знищує довіру до держави», — підкреслила вона.
Проблеми також існують на рівні військових частин. До вересня 2025 року вони проводили службові розслідування обставин зникнення. Наразі цей документ змінили на «сповіщення командира про подію», яке спрощує процес отримання виплат, але має й зворотний бік.
«З одного боку, сповіщення полегшує оформлення пільг, — пояснила Ящук. — Але з іншого — допускає можливість не проводити подальше розслідування. Це ускладнює пошук і позбавляє родину права на правду».
ДНК-ЕКСПЕРТИЗИ ТРИВАЮТЬ РОКАМИ
Ще одна складна тема — ДНК-експертизи. Як зазначила Наталія Ящук, очікування результатів може тривати місяцями, а іноді й більше року. Через помилки під час відбору чи транспортування зразків аналізи часто потрібно повторювати, але навіть у цьому випадку вони потрапляють у загальну чергу без пріоритету.
«В Україні працює Міжнародна комісія з питань безвісти зниклих, яка могла б допомогти у ідентифікації, — зазначила вона. — Проте держава досі не врегулювала співпрацю з нею на юридичному рівні».
Не менш складною залишається взаємодія з Міжнародним Комітетом Червоного Хреста. Навіть якщо ця організація підтверджує, що людина перебуває в полоні, у державному реєстрі вона часто продовжує числитися безвісти зниклою. Причина — відсутність законодавчих механізмів обміну інформацією.
«Росія не допускає представників Червоного Хреста до місць утримування полонених. Часто вони просто не знають, де перебуває людина, — пояснила експертка. — А наша держава не має єдиної бази для узгодження цих даних. Через це навіть підтверджений факт полону може залишатися «зникненням» у наших реєстрах».
На тлі цієї ситуації безпрецедентно зростає кількість шахрайств. Рідним телефонують невідомі, які обіцяють «допомогти знайти» зниклого — за гроші або в обмін на особисті дані.
«Були випадки, коли людей підбурювали до злочинів — підпалів чи навіть співпраці з ворогом, — каже Наталія Ящук. — Горе робить людей вразливими, і цим користуються».
У підсумку, експертка акцентувала на створенні єдиного вікна для родин безвісти зниклих, щоб усю комунікацію вела Уповноважений з питань безвісти зниклих або його представництво в кожній області. Людям потрібно звертатися лише один раз, а не десять. Це значно полегшить бюрократію та допоможе зберегти людяність.
Також Наталія Ящук закликала розробити безпечні механізми збору інформації на тимчасово окупованих територіях і залучити самих родичів та їхні громадські організації до формування державної політики у сфері пошуку.
«Держава має не лише звітувати, а й чути тих, хто щодня живе між надією і болем», — резюмувала Ящук.
«ГОЛОС РОДИН МАЄ СТАТИ ОСНОВОЮ ЗМІН»
Голова Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук підкреслила, що питання безвісти зниклих — це не статистика, а історії конкретних людей, чий доля не має залишатись у тіні.
За її словами, на початку війни 2014 року кількість зниклих обчислювалася десятками. Нині ж у реєстрі осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, — понад 70 тисяч проваджень.
«Коли ми готували перше дослідження у 2015 році, ми умовно розділили всі проблеми на дві категорії, — розповіла Матвійчук. — Є ті, на які Україна не може вплинути: наприклад, відсутність доступу до окупованих територій чи закритість російських тюрем. Але є й інша категорія — питання, які українська держава зобов’язана вирішувати, і які залежать від нашої активності. Саме на них ми маємо зосередитись».
Вона підкреслила, що новий звіт Центру не просто зафіксовує недоліки системи, а й пропонує чіткі рекомендації, як зробити державну політику у сфері пошуку більш ефективною.
«Ми зібрали голоси не лише правозахисників, а й рідних безвісти зниклих, — сказала вона. — Вони мають свій досвід, свої болючі спостереження, і саме їхній голос має стати основою змін».
Матвійчук навела приклад Лариси Шевандіної — дружини спортсмена Олега Шевандіна, який зник у Дебальцевому 2015 року під час евакуації матері.
«Ця жінка проявила неймовірну силу: самостійно шукала чоловіка на окупованій території, знаходила докази, дійшла до самого «керівника» бойовиків Захарченка, — пригадала правозахисниця. — Минуло десять років, а вона все ще шукає. Її сила та віра — це приклад для всіх нас».
За її словами, травма невизначеності — одна з найбільш важких для людей, чиї близькі зникли.
«Ми не знаємо, хто з цих 70 тисяч у полоні, а хто загинув. І саме ця невизначеність перетворює життя родин на безперервне очікування між надією та відчаєм», — додала Матвійчук.
Правозахисниця також закликала представників державних структур до відкритого діалогу та партнерства.
«Ми пропонуємо свої рекомендації, але відкриті до інших шляхів. Якщо ми погодимося, що бачимо проблему однаково, — далі нас чекає адвокаційна робота. Ми готові разом добиватися змін у законодавстві та практиці, щоб жодна родина не залишалася на самоті з трагедією», — підсумувала голова Центру.
Вона додала, що дослідження Центру — це не фінальна точка, а відправна позиція для спільних дій: «Ця робота — не про цифри та звіти. Вона про людей. І ми маємо зробити все, щоб держава гарантувала їм правду, гідність і співчуття».
«ПІСЛЯ ВІЙНИ ЗВЕРНЕНЬ ЩОДО ПОШУКУ БЕЗВІСТИ ЗНИКЛИХ ТІЛЬКИ ЗРОСТЕ»
Програмний директор Центру громадянських свобод Володимир Яворський під час презентації дослідження акцентував на проблемах законодавчого регулювання та неузгодженості між державними структурами, які займаються питаннями безвісти зниклих. Він пояснив, що в Україні діють два механізми, що регулюють цю сферу.
«В Україні існує дві системи законодавства. Одна — це Цивільний кодекс, який дозволяє визнати особу безвісно відсутньою або оголосити померлою. Інша — спеціальний закон про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин», — зазначив Яворський.
За його словами, обидва механізми працюють паралельно й іноді конфліктують, що створює суперечності в правозастосуванні.
«Людина може бути безвісти зниклою за особливих обставин і в той же час визнаною судом померлою. Це абсолютно нелогічна ситуація, яка спричиняє багато юридичних наслідків і суперечливої судової практики», — наголосив Яворський.
Він підкреслив, що цивільний механізм складний для реалізації без адвоката, особливо для більшості родин, оскільки суди перевантажені — тільки в цій категорії нараховується понад п’ять тисяч справ, які часто тягнуться роками.
Окремо Володимир акцентував на розпорошеності системи органів влади, де дублюються повноваження і відсутній єдиний координаційний центр.
«Ми маємо кілька державних реєстрів безвісти зниклих, які не узгоджені між собою. Частина функцій дублюється, а інші взагалі не виконуються. Немає органу, що відповідає за формування політики в цій сфері», — пояснив експерт.
Яворський зазначив, що така система створювалася «клаптиково» і потребує стабільної моделі, орієнтованої на людину.
«Очевидно, що ця система має функціонувати не один-два роки, а десятиліттями. Після закінчення війни кількість звернень лише зростатиме — особливо з тимчасово окупованих територій», — підкреслив він.
Команда Центру громадянських свобод у своєму звіті пропонує оновлену структуру державної системи пошуку, яка складатиметься з двох підсистем — однієї для військових і однієї для цивільних.
«Підрозділ, що займається військовими, логічно створити в межах Міністерства оборони, — сказав він. — А цивільними має опікуватися окрема інституція, оскільки їх більшість і пошук вимагає інших інструментів. Обидві підсистеми мають діяти за єдиними правилами й координуватися на державному рівні».
«РОДИНИ МАЮТЬ ПРАВО ЗНАТИ, ЩО СТАЛОСЯ З ЇХНІМИ БЛИЗЬКИМИ»
Юрист-аналітик Центру громадянських свобод Валентин Сердюк під час свого виступу звернув увагу на проблеми розслідувань у справах про безвісти зниклих осіб. Він наголосив, що сьогодні пошук людей, які зникли безвісти, здійснюється виключно через механізм кримінального провадження, що суттєво ускладнює цей процес.
«Кожен випадок зникнення безвісти автоматично стає кримінальним провадженням. Але кримінальне розслідування створене для встановлення злочину, а не для пошуку людини. Це уповільнює систему та перевантажує її», — пояснив він.
За словами експерта, наразі весь тягар розслідування лягає на слідчих Національної поліції, які працюють у межах формальних процедур і не мають повноважень для ефективного пошуку. Таємниця слідства також обмежує передачу інформації волонтерам і пошуковим групам, які реально займаються справою.
«Розслідування та пошук — це різні процеси, які мають проходити паралельно, а не зливатися в одне кримінальне провадження», — підкреслив Сердюк.
Юрист зазначив, що міжнародне право передбачає певні спрощення під час пошуку безвісти зниклих, оскільки мета цього процесу — не покарання винних, а встановлення долі людини.
Він також звернув увагу на зміни у внутрішніх військових розслідуваннях, які дозволяють командирам самостійно фіксувати випадки загибелі, поранення чи зникнення своїх підлеглих. За словами Сердюка, такий підхід може суперечити принципу встановлення істини, адже командир навряд чи вкаже у звіті власні помилки чи неправомірні накази.
Центр громадянських свобод пропонує створити два окремі пошукові органи:
- для військових — під юрисдикцією Міністерства оборони,
- для цивільних — при Міністерстві внутрішніх справ.
«Це дозволить розвантажити слідчих і зробити пошук більш оперативним. Нові структури повинні мати повноваження направляти родичів на ДНК-експертизи, робити запити до державних реєстрів та операторів зв’язку», — зазначив він.
Крім того, Сердюк вважає, що не кожен випадок зникнення вимагає відкриття кримінального провадження. Якщо відомо, що військовий загинув у бою без ознак воєнного злочину, достатньо адміністративної фіксації.
«Родини мають право знати, що сталося з їхніми близькими. Але для цього слід відокремити пошук від кримінального процесу — і тоді система стане значно ефективнішою», — підсумував експерт.
***
Нагадаємо, що раніше Олександра Матвійчук проводила лекцію для учасниць Академії жіночого лідерства. Її слова про відповідальність, силу вразливості та боротьбу за гідність стали маніфестом для тих, хто формує майбутнє країни.
«Я не просто документую воєнні злочини — я повертаю людям їхні імена», — наголошувала Олександра.