«Арлезіанка» за п’єсою французького романіста та драматурга Альфонса Доде. Столичний театр імені Франка. Постановка Дмитра Богомазова. Переклад Ірини Вєдіної. Сценографія Петра Богомазова. Костюми Тетяни Овсієнко. Композитор – Олександр Кохановський. Прем’єра – червень 2025 року.
Після перегляду виникає бажання забути, що ти театральний критик, і просто надіслати листа. Не в месенджер чи електронну пошту, а написати його від руки на старовинному жовтуватому папері. Потім вкласти у конверт з екзотичною маркою, заклеїти вишневим клеєм і вночі вкинути до поштової скриньки. А вранці Дмитро Богомазов відкриє листа, в якому буде написано: «Вчора я завітав до твого спектаклю – і досі блукаю тут…»
Звісно, це не рецензія. Мені запам’ятався вислів мого вчителя Богомазова, Едуарда Митницького, який стверджував, що рецензенти пишуть не про театр, а лише про себе. І це вірно. З ним важко сперечатися.
Почну з банальності: у постановках Богомазова кожен спектакль – це окремий космос з власними законами фізики і геометрії. В нього бували навіть двовимірні персонажі. Цей світ не завжди той, у якому хочеться жити. Зазирнути на один вечір, дивуватися, як усе облаштовано – так, але оселитися – ні. Проте серед півсотні вигаданих ним світів є кілька, де хочеться залишитися довше, бо там живуть особливі персонажі, яким добре разом, і тобі добре з ними. Тут завжди є таємниця: що саме об’єднує і тримає разом ці різні істоти? Це нагадує історії про семи ковбоїв чи самураїв, чи казку про Рукавичку. Стоїш перед входом і кажеш: «Я вовчик-братик, впустіть і мене!» І тебе впускають. Саме такими були, зокрема, його обидві постановки «12-ї ночі» в Театрі на лівому березі або «Кепка з карасями».
І ось тепер – «Арлезіанка» у франківців.
Це не завжди той світ, у якому хотілось би жити
Той магніт, що утримує навколо всіх героїв цієї вистави, – це любов у всіх її проявах. Від складної любові-пристрасті до просвітленої любові до ближніх і світу.
Цю виставу організовано так, ніби всі дев’ять персонажів – головні, другорядних немає. Говорять, що так не можна, бо це ускладнює виставу. Але коли бачиш тітоньку Ренод в виконанні Людмили Смородіної, питання «можна – не можна» відпадає. Смородіна виходить на сцену на кілька хвилин, але ніби веде за собою всіх коронованих осіб, яких раніше яскраво зіграла в цьому театрі. Можливо, вона теж Арлезіанка – тільки колишня.
А вся роль, повторимо, полягає лише в кількох хвилинах. Що й говорити про тих, хто перебуває на сцені довше. Про Віталія Ажнова в ролі юного байкера Фредері, що потерпає від любові до таємничої Арлезіанки. Про Олександра Ярему – це зворушливий Франсе Мамай, дід Фредері, який вражений горем свого онука. Про Олега Стальчука в ролі епічного індіанця Бальтазара. Про Дмитра Рибалевського – це ковбой Мітіфіо, у якого PTSD через ту ж Арлезіанку.
Розу Мамай грає Тамара Антропова. Це дебют досвідченої актриси на сцені франківців. Її Роза нагадує відчайдушну синицю, що намагається запалити море. Іноді враження таке, що Роза пурхає над сценою, не торкаючись її, особливо в сцені, де вона навчає літати іншу пташку, свою похресницю Вів’єтт (Кароліна Мруга).
Ще один щасливий дебют у сцені виконавців – Дмитро Короленко, студент університету Карпенка-Карого, у ролі Дурника.
Окремо слід згадати Андрія Самініна в ролі Марка. Це веселий моряк, який любить все живе і рухоме. Проте серед обговорень у Facebook є й зауваження: мовляв, у цій пустелі на американському Заході не водяться черешні та рожеві фламінго, згадані Марком, та й взагалі – звідки тут взявся моряк? Звісно, резонне питання – якби вистава була насправді «про Аризону». Але вона про іншу країну. А Марк, можливо, моряк з Маріуполя, Бердянська чи Олешків, саме звідти, де водяться фламінго і черешні, і де все є, крім нас поки що.
Поміж людей тут запросто гуляє смерть
Чому режисер перемістив героїв п’єси з теплого французького Провансу до холодної пустелі в Аризоні? Він віджартовується, пояснюючи, що у Франції життя позбавлене драматичної напруженості. Насправді, здається, Богомазову було необхідне якесь таке місце на самому краю цивілізації, за яким немає більше нічого. Це ніби остання зупинка, далі йти нікуди, а персонажі – ніби останні люди на планеті, від якої залишилася тільки ця пустеля з кактусами. А навколо – туман і пітьма.
Поміж людей тут безперервно блукає смерть. Вона – не окремий персонаж, а постійний натяк. Наприклад, на початку вистави ковбой Бальтазар витягує індіанську стрілу з спини Дурника, який притворяється вбитим. Коли Бальтазар виймає стрілу вперше – несподівано здригаєшся, оскільки ще не знаєш, що Дурник насправді живий.
Смерть видима і за плечима Фредері – здається, він хтось із потойбічного світу або, принаймні, блукає між цим і тим світом.
Ось і вся «Аризона». Богомазову вона знадобилася, щоб поглянути на людей на межі. Єдине, що в них залишилося, – це любов. Вона може їх погубити, але без неї вони не здатні встояти.
У цій виставі відсутні характерні маски Богомазова, вибілені обличчя, обведені очі та клоунські червоні кульки на кінчику носа. Всі обличчя відкриті, наче ці люди подають сигнал: «Це ми, Господи!» – і хочуть, щоб Господь їх побачив і щоб нічого не заважало їх впізнати.
Хтось встиг назвати «Арлезіанку» найкращою серед постановок Богомазова. Можливо, це не так, але цей спектакль справді є наймеланхолійнішим із його робіт.
І все ж – в «Арлезіанці» хочеться провести більше часу.
У виставі – дві потужні команди акторів. В іншому складі грають: Олексій Богданович (Бальтазар), Віктор Жданов (Франсе Мамай), Ксенія Баша (Роза), Іван Довженко, студент університету Карпенка-Карого (Фредері), Олександр Форманчук (Марк), Леонід Шеревера (Дурник), Марина Кошкіна (Вів’єтт), Роман Ясиновський (Мітіфіо), Олена Хохлаткіна (тітонька Ренод). Дуже хотілося б переглянути виставу у виконанні цієї команди. Тут також вражаючий підбір неповторних акторських індивідуальностей. Так, судячи за фото та відео в Facebook, у юного Івана Довженка зовсім інший Фредері, ніж у Віталія Ажнова. Але бажання побачити виставу в іншому складі стримує дивне відчуття, схоже на ревнощі. Мені важко змиритися з тим, що кожен з дев’яти вже відомих мені персонажів може бути зовсім іншим. Я полюбив тих, кого бачив. І дивитися інших – це буде зрада, можливо. Це смішно, але це справді так. Тож подивлюся пізніше, коли вщухне гострота перших вражень.
Передплатити журнал “Країна”