З понеділка по п’ятницю я працювала вчителькою, а у вихідні проходила військову підготовку.
Моє рідне місто – Дніпро, де я жила до 19 років. Виросла у районі, де часто можна було зустріти наркоманів. Ще в дитинстві зрозуміла, що таке життя не для мене. Пізніше я відвідала секцію зі змішаних єдиноборств і була вражена манерою викладання тренера, а також його авторитетом серед дітей.
Закінчила інститут фізкультури, здобула звання кандидата в майстри спорту. Після навчання переїхала в Бучу. В столиці я закінчила курси для викладачів молодших класів. Згодом мені запропонували роботу в новій школі в Ірпені.
Мені завжди подобалося працювати з дітьми. Вони відверті і не вміють приховувати свої емоції. Мені подобалося вносити частину себе у формування особистості. Я сподівалася, що мої вихованці зможуть стати талановитими інженерами чи видатними спортсменами в майбутньому.
Війна навчила нас усіх чогось важливого. Вона показала мені, що я справді можу багато. Раніше здавалося, якщо я маю вільну хвилину, її слід витратити на роботу. Тепер я навчуся цінувати себе, приймати похвалу від інших і насолоджуватися простими радощами життя.
Ранок першого дня повномасштабного вторгнення застав мене в Бучі. Хоча я передчувала війну, та бачити ворожі танки під своїм вікном було несподіванкою. Я швидко зібрала речі і в той же день виїхала. Невдовзі після звільнення повернулася. Друзі-військові допомогли мені дістатися додому.
Коли я вперше заїжджала в Бучу, побачила мертві тіла і не могла повірити, що це дійсність. Вхідні двері в моєму будинку були напіввідчинені. Мене зупинили військові – вони перевіряли, чи все гаразд. На щастя, моє житло не було заміноване, але його пограбували.
Я не знала, що робити далі. Лише існувати, виконувати роботу і вдавати, що нічого не відбувається? Це було неприйнятно, адже багато моїх знайомих загинули. В якийсь момент я почала відвідувати всі можливі курси. Спершу з медицини, а потім із вогневої підготовки. Я працювала вчителькою з понеділка по п’ятницю, а у вихідні проходила військову підготовку. Я усвідомила, що повинна дбати про своє виживання та моральну підготовленість.
Мені знадобилося близько пів року для підготовки. Я розуміла, що потрапивши до Збройних сил України, рідко бачитиму свій дім. Тож слід було вирішити всі справи. Згодом я зібрала велику папку з усіх своїх курсів і звернулася до військкомату. Кремезний чоловік сказав: “Іди звідси. Чого ж жінкам тут медом намазано? Нема де чоловіка знайти?” Його слова вразили – нам не вистачає людей на фронті, а він не хоче мене брати. Я зрозуміла, що не пощастило, і поїхала в інший військкомат. Там відповіли, що не знають, що зі мною робити.
Я щодня скаржилася своєму другу-військовому Віктору, який у той час проходив навчання в Німеччині. Після наступної розмови він запросив мене в свій батальйон “Маґура”, який щойно починав розширюватися. Представник звідти написав рекомендаційний лист, щоб мене взяли.
З цим листом я знову звернулася до військкомату. Впевнено очікувала, що мене візьмуть. Однак відповіли, що тільки на контракт.
Іди звідси. Чого ж жінкам тут медом намазано?
Я зібралася і поїхала до мами в Дніпро, оскільки всі мої спроби в військкоматах Києва були безуспішні. Неподалік я відчула підтримку, адже в тому військкоматі керувала жінка. Вона швидко допомогла мені з документами.
Я була вмотивована і мала бажання боротися з ворогом. Зрештою мене прийняли в піхоту. У нашій групі було 10 осіб. Тоді 47 бригаді надали нову техніку – основну бойову машину піхоти Bradley і танки Abrams. Ми були добре екіпіровані.
На кожну групу була одна машина Bradley. Нею керують три особи: водій, оператор-навідник і механік, a всі інші перебувають у відділенні для піхоти позаду. Кожен має свої обов’язки. Я була призначена на посаду стрільця-санітара. Усі повинні виконувати роль штурмовиків, однак, наприклад, у разі поранення, я була відповідальна за надання медичної допомоги.
Перед першим виїздом ми проходили тренування впродовж майже півтора місяця, навчалися обробки техніки, симуляції різних ситуацій. Це дало нам хороший фундамент.
Коли виїжджаєш на бойове вперше, страх не настільки відчувається, як у наступні рази. Бо потім вже знаєш, що можуть бути поранені, або взагалі загинути твої товариші. Не було жодного разу, щоб усе йшло за планом.
Нашою ділянкою фронту стала Запорізька область, а основним завданням було звільнення 22 кілометрів за один місяць. Ми швидко усвідомили, що це нереально, оскільки в цій місцевості майже не велися бойові дії, а росіяни збудували бетонні укриття і замінували всі території. Жодного разу я не бачила стільки мін. Але наказ є наказ. У нас була техніка і допоміжні бригади – не було ні шляху назад.
Розуміла, що буде важко, але тільки таким чином я могла заспокоїти свою душу.
Коли наша бригада почала штурм, почалися масові підриви Bradley на протитанкових мінах. У всьому світі заговорили, що Україна погано воює. Але ніхто не знав, що лише таким чином можна було розміновувати території – технікою та людьми. Багато з моїх побратимів залишилися без рук і ніг.
Під час мого першого виходу ми пробили майже 5 кілометрів. Це була вогнева позиція “Реал”, про яку навіть знято фільм Олега Сенцова. При під’їзді ворожий танк з’їхав із укриття і влучив у нашу Bradley, уламок від вибуху поцілив мені в руку, водія-навідника вбило. Всі отримали серйозні контузії, ми почали задихатися.
Один з побратимів намагався нас звільнити, адже все було в диму. Верхній люк завалився внаслідок вибуху, тож ми не могли його відкрити. На щастя, завдяки технологіям, автоматично ввімкнулося відсмоктування диму. Резервний вихід був заблокований через контузію механіка. Ми готувалися до найгіршого – ще один постріл танка, і це був би останній вихід для мене. Раптово двері відчинилися – механік-водій виліз з верхнього люку, оббіг машину й звільнив нас, а потім упав. Без нього ми загинули б. Нашого водія забрала інша Bradley, яка тільки-но висадила десант, і ми пішли на позицію під ворожими вогнями.
Ворог почав обстрілювати нас з РПГ – уламки летіли в окоп. Один з побратимів був поранений. Я наклала йому два турнікети, потім підняла футболку та виявила внутрішню кровотечу, з якою не могла допомогти в окопі. Потрібно було чекати на евакуацію, але її не було, адже росіяни контролювали всі під’їзди. Через 15 хвилин побратим помер. Я накрила його курткою, коли раптом між мною і другом, який допоміг мені потрапити на службу, впала граната. Вона вибухнула, і уламки потрапили в нього.
Другові наклали турнікет. Я знала, що потрібно відрізати йому руку, хоча саме поранення не було настільки серйозним. Я затампонувала рану двома бинтами, а потім почала робити складну процедуру – конверсію турнікета. Це могли зробити лише професійні лікарі або досвідчені особи. Я знала це тільки теоретично, бо надіти турнікет набагато легше, ніж зняти. Якщо неправильно оцінити поранення, може початися сильна кровотеча – а це може призвести до летального результату. Я довго коливалася. Я підійшла до друга і озвучила йому два варіанти: перший – поступово послаблювати турнікет, спостерігаючи, чи не почнеться нова кровотеча. Другий – залишаємо турнікет, але тоді можуть відрізати йому руку. Він вирішив знімати.
Оббіг машину та звільнив нас, а потім упав.
Під час свого першого бойового виходу я використала всі навички, які отримала, і навіть те, що знала лише теоретично. У цивільному житті я завжди боялася й не знаю, чи пішла б на такий ризик. Але тут я була впевнена в собі, перевірила все, затампонувала рану і зробила те, що повинна була. Я врятувала кінцівку свого друга.
Ми опинилися в оточенні, тому що одна з бригад, що утримувала лівий фронт, не зайшла на свої позиції. Виходили пішки, невеликими групами. Врятувала лише те, що FPV-дрони тоді були ще рідкістю, а артилерія стріляла неточно. Танк також стріляв, забравши життя трьох наших побратимів, але ми все ж змогли вийти.
Коли ми вийшли, мене евакуювали – у руці залишився уламок. Його так і не дістали. Лікар сказав, що потрібно перекроїти руку, але така операція може зашкодити.
Якщо боєць виходить із пораненням, він може взяти місяць відпустки на лікування. Але ми з побратимом відмовилися і через 10 днів повернулися на передову.
Наближалися до одного села, де була відкрита місцевість, по якій працював снайпер. Це була небезпечна зона. Нам потрібно було перейти на позицію через це місце. Ми йшли з провідником, який сказав: “Тут треба пробігти якнайшвидше”.
Цей перехід був на світанку, а я не мала приладівнічного бачення. Я почала бігти, і десь попереду вибухнув снаряд. Я не помітила, як залетіла в яму, відчула біль у нозі, але мусила вибратися. Спрацював інстинкт: якщо хочеш жити – біжи! Я змогла дістатися до позиції, яку ми мали штурмувати. Мене залишили прикривати тил, поки хлопці йшли вперед. Нарешті росіян не було, вони втекли. Нас мала евакуювати машина Bradley, але потрібно було пройти чимало небезпечних відстаней назад. Нога дуже боліла, та я не хотіла показувати це хлопцям.
Наступного дня нога набрякла й посиніла. Мене не евакуювали до лікарні, лише надали 10 днів відпустки. Я попросила хлопців відвезти в Запоріжжя, де в приватній клініці зробили рентген – виявилося, що розірвані всі зв’язки, а суглоб пошкоджений. У ньому почала накопичуватися рідина. Лікарі сказали, що я вже набігалася.
Після поранення я перевелася в батальйон безпілотних систем 3 штурмової бригади. Працюємо вночі з використанням секретного “літака-бомберу”. Узимку в нас більше робочого часу, оскільки темніє раніше. Зараз ми виїжджаємо о шостій, доїжджаємо до позиції, а потім чекаємо в бліндажі, поки стемніє.
Співпрацюємо з розвідкою, яка знаходить цілі. Літак працює за координатами. Його основне завдання – вражати цілі. Але часто буває так, що ціль вдень була, але доки ми прибули, вона перемістилася. Все ж у нас багато успішних влучень – танків, БМП, складів боєприпасів та особового складу армії РФ.
Командир екіпажу будує шлях місії, але всі інші повинні також вміти це робити – кожен солдат має оперативно змінюватися в екстрених випадках. Головне під час розроблення місії – оцінювати відстань за координатами. Потрібно добре розуміти, чи зможемо дістатися до цілі, оскільки наш літак фактично літає 80 кілометрів в обидва боки. Потім аналізуємо, через які території будемо літати, адже там, де багато російських РЕБів, ми повинні бути обережними.
При кожній місії добираємо тип боєприпасу – від кумулятивних снарядів до п’ятикілограмових бомб і уламково-фугасних патронів. Запускаємо літак, встановлюємо час і чекаємо його повернення. Після скидання боєприпасів літак повертається і приземляється завдяки парашуту. Ми його швидко забираємо, витягуємо флешки, адже він записує відео.
Фронт щодня рухається, ми вже стоїмо за 9 кілометрів від бойового зіткнення. Та одним із недоліків є те, що поруч із нами працює артилерія, яка стріляє по ворогу, але коли росіяни починають відповідати, часто прилітає і по нас.
Найскладніше в службі – це втрата побратимів. Я не розумію, що буде, коли закінчиться війна і як відбудовувати країну. Тому що багато людей, які прагнуть цього, які вміють і мають до цього потенціал, щодня гинуть. Коли твій побратим іде, не знаю, як цю втрату можна заповнити.
Кохання на лінії зіткнення – це й жахливо, й чудово одночасно. Мій хлопець був командиром нашого відділення в “Маґурі”. Почуття виникають раптово, коли люди мають однакові погляди, це їх зближує. Ми тренувалися разом, ділилися своїми думками про життя. Того моменту я не думала про стосунки, але ми обоє відчули, що між нами є вогник. Після того, як ми пережили, більше ніколи не розлучалися.
Важко любити на війні. Адже постійно з тобою в небезпеці людина, про яку навіть не думав раніше. Проте найголовніше, що ми працюємо разом. Якщо щось станеться, я завжди знатиму, що зробила все можливе, щоб його врятувати, і він так само для мене.
Кохання на лінії зіткнення – це й жахливо, й чудово одночасно.
Наразі намагаюся не повертатися додому на відпустку. Ці 15 днів хочу витратити на себе. До повномасштабного вторгнення я з задоволенням наводила лад у домі, але тепер я чітко розумію, що я залишилася сама. Тож я вирушаю на відпочинок. За мою хорошу роботу мене відпустили на день народження за кордон. Сидіти вдома – це не те, чим хочеться витратити ці дорогоцінні хвилини.
Я вже не та людина, яка була раніше. Після всього, що я пережила, важко залишитися адекватною. Коли цивільний друг запитує: “А про що ти мрієш?”, я думаю: “Я ж ледве не вмерла вчора, про що можу мріяти?” Можливо, я хотіла б, але не можу, оскільки не знаю, чи вийду сьогодні з позицій. Чи можуть цивільні в Україні про щось мріяти? Завтра може прилетіти російська ракета – і тебе не стане. Про що нині мріяти? Про щось нереальне, що війна закінчиться завтра? Війна не закінчується, і щодня на фронті гинуть наші воїни.
Якщо наші піхота, десантно-штурмові війська і механізовані підрозділи кажуть, що готові йти до кінця, я теж приєднаюся і допомагатиму. А якщо буде потрібно, стану піхотою знову. Якщо мирні угоди підпишуть, маємо використати цей час для виготовлення техніки і дронів. Ми повинні продовжувати працювати.
Я більше ніколи не зможу повернутися до своєї цивільної професії. Якщо війна закінчиться, хочу провести місяць на березі моря в Італії або Іспанії, годувати чайок і пити каву. А потім думатиму, що робити далі. Мій хлопець не бажає їхати з України. Він каже, що ми будемо жити тут, на своїй землі.