Євген Маляревський — співак та аранжувальник. Його відео на YouTube мають мільйони переглядів. Величезну популярність він здобув, записуючи a cappella-шедеври української та зарубіжної естради, пісні Січових Стрільців та УПА, а також повертаючи музичний спадок, який росіяни присвоїли собі.
Він навіть «заробив» окрему згадку від російських пропагандистів рівня Захарової за хіт «Й…на русня» та «Пісню про знищення всіх м…лів» — і, мабуть, окрему анафему від УПЦ МП за дотепний кавер.
Проте, окрім власної творчості, Євген Маляревський створив особливий проєкт — хор В.У.Х.А. (Великий Український Хор Аматорів). Уже два роки кількість учасників поступово, але невпинно зростає від одного концерту до іншого. Сьогодні хор налічує понад 140 осіб, і його родзинка — харизматичні концертмейстер і аранжувальник, а також чудова програма.
До хору запрошують рідних, знайомих — усіх, у кого є голос і бажання співати. У травні ВУХА матимуть великий концерт у Палаці КПІ.
Про майбутній виступ, музику та здатність аматорів вкладатися у спів не гірше за професіоналів Євген Маляревський розповів «Вечірньому Києву».
ПРО МУЗИКУ І ДОЛЮ
— Що надихнуло вас стати диригентом і працювати з аматорським хором?
— Напевно, я відповім на це як на два окремі питання. Щодо того, що стати диригентом — просто так склалася доля. Я точно став би музикантом з власної волі, бо все життя тягнувся до музики. У дитинстві сам попросив відвезти мене до музичної школи. Потім з власного бажання вступив до музичного училища, згодом — до консерваторії.
А ось диригентом, хормейстером я став майже випадково, адже музичну школу закінчив як піаніст. Коли постало питання вступу до училища, мене запросили на відділ фортепіано, але мама сказала, що я лінивий і не витримаю навантаження, бо піаністам потрібно щодня грати по 5–6 годин. Запропонували духовий інструмент — не надихнуло. Потім запитали, чи вмію співати, і сказали: «Йди на хормейстера». І все.
Я не вірю в долю, але добре, що так склалося — для цієї професії у мене оптимальний набір навичок і задатків. Тож від училища до консерваторії, а далі вже в професійному житті, я розвивався саме як хормейстер.
— То ж чому саме аматорський хор?
— Знову ж таки — певною мірою, так склалося. Мені подобається не лише бути музикантом-перформером, а й викладати. Я отримую від цього задоволення. А робота з аматорським хором поєднує і викладання, і музику.
По-друге, якщо не розглядати це як рутину на все життя, а як справу, що приносить щире задоволення, то і в роботі з професіоналами, і з аматорами є свої плюси й мінуси. Але в аматорів величезна перевага — енергія і бажання співати. У професіоналів це іноді втрачається. Від них важче добитися тієї ж емоційної віддачі, хоч технічно з ними простіше. Але саме емоційно мені з аматорами цікавіше. І, здається, навіть у довгостроковій перспективі я не втрачу задоволення від цієї справи.
ЯК З’ЯВИЛИСЯ ВУХА
— В.У.Х.А — це великий хор. Хто вам допомагає з ним працювати?
— ВУХА — це Великий Український Хор Аматорів. Мені щоразу страшно переплутати й сказати «Великий Аматорський Хор України» — ВАХУ. Переважно все, що стосується творчої частини, я роблю сам. Дуже допомагає наша концертмейстерка й адміністраторка Олена — моя дівчина.
Але думаю, що вже з наступного сезону, найімовірніше, з’явиться більше людей у команді. Об’єм хору зростає, як і кількість ідей, а робити все самостійно стає дедалі складніше.
— Великий український хор аматорів — це три склади, велика програма. Ви готуєте концерт на травень?
— Так, концерт «Пісня буде поміж нас» — це підсумок усього нашого сезону. Програма включає українську естраду 60–80-х років, тобто період до Незалежності. Умовно кажучи, це Івасюк і все, що довкола нього. Працюючи над програмою, я відкрив для себе багато чудових пісень. Наприклад «Казку», яка виконувала Валентина Купріна, або «Мамину світлицю»…
— Коли ви обираєте репертуар для хору, що є ключовим? Ви ж самі робите всі аранжування?
— Насамперед я зважаю на два моменти. Перше — чи буде ця пісня працювати як хорова, чи її можна технічно аранжувати. Можна взяти будь-яку мелодію й написати кілька голосів, але важливо, щоб не втратилася суть, шарм, емоційність.
Друге — моя особиста симпатія до твору. У 60–80-х роках ХХ століття є чимало прекрасної музики, але я враховую загальний контекст. Наприклад, для нового складу хору обрав український фанк. Це був виклик: зробити аранжування, щоб і без гітари чи ударних зберігся драйв і характер жанру. Тому я завжди зважаю і на технічну складову, і на власне бачення.
СПАДОК, ЯКИЙ НЕОБХІДНО ЗНАТИ
— У нас триває декомунізація і дерусифікація. Багато створеного за радянських часів переглядається й відкладається. Але водночас зростає інтерес до української естради того періоду. Як, на вашу думку, так сталося, що ця музика знову модна і викликає зацікавлення?
— Я не культуролог, щоб дати вичерпну відповідь, але маю власну думку. Це, мабуть, загальна хвиля інтересу до всього українського, яка виникла через повномасштабне вторгнення. Ми шукаємо альтернативу всьому російському — і нарешті починаємо цікавитися, що ж було у нас.
Стосовно повернення моди — я так не вважаю. Можливо, це прозвучить парадоксально, але ця музика не те щоб дуже актуальна. Важливо розрізняти гарну музику й актуальну. Актуальне сьогодні — дещо інше. Але неактуальне — це не означає погане. Є просто речі, що вартують уваги. Це — вічна класика.
Якщо послухати програму нашого концерту «Пісня буде поміж нас» від початку до кінця і звернути увагу на текстову складову, вона загалом дуже оптимістична, світла, хоча й певною мірою наївна. Тобто слухати її зараз як спосіб підбадьоритися та надихнутися — так. Але сприймати її як щось, що відображає нашу сьогоднішню реальність — очевидно, ні. Ми живемо в абсолютно іншому світі, в іншому контексті. Тому актуальність цієї музики — під питанням, але її статус, якість, сила і значущість — безсумнівні. Це той спадок, який ми маємо пам’ятати.
Так, другий сезон хору ВУХА працював із зарубіжною естрадою другої половини ХХ століття. Я б теж не назвав цю музику актуальною, я б назвав її вже вічною — такою, що стала класикою. Це щось, від чого можна отримувати задоволення. І варто її знати, щоб брати все найкраще, що було, вдосконалювати й робити музику цікавішою і яскравішою.
ПРО ПРІОРИТЕТИ
— Ви відомі як музичний блогер і виконавець. Як поєднуєте свою індивідуальну творчість із роботою в хорі? Як розставляєте пріоритети? Чи не буває шкода, що якійсь частині творчості приділяється менше уваги?
— До речі, мої останні відео на YouTube датовані груднем 2024 року, і займаюся я ними з великими перервами — коли є наплив сил та натхнення. Бо поєднувати індивідуальну творчість і хор досить складно. Будь-який ютуб-проєкт, особливо творчий, потребує колосальної кількості часу, енергії, креативної думки. І стільки ж, а то й більше, потребує хор. Я намагаюся балансувати, але все одно доводиться обирати. А обираю я завжди те, що в моменті здається більш важливим, актуальним, і що приносить більше задоволення.
Розумію, що варто було б приділяти моєму індивідуальному YouTube-проєкту більше уваги. Але, мабуть, усі кріейтори стикаються з моментом, коли велика кількість переглядів перестає викликати емоції — ти просто бачиш цифри на екрані. Наприклад, відео набрало 50 тисяч переглядів. Якщо уявити, що це реальні люди — це як стадіон «Олімпійський». Але візуально — це просто «50 000», суха цифра.
Усе через відсутність реального фідбеку, живої енергії, якою ти обмінюєшся з людьми. І в такі моменти починаєш трохи вигорати.
Інша справа — живий концерт, аудиторія, хор. Це — реальні люди, реальна взаємодія. Я — професійний музикант, який формувався через сцену, через живі виступи. І от, наприклад, зимовий концерт хору у Київській консерваторії: ті 600 людей у залі відчувалися вагомішими, ніж 600 тисяч переглядів на YouTube, хоч різниця — у тисячу разів.
Зараз, коли через війну всі ми живемо під шаленим стресом і маємо менше сил, вести водночас хор і повноцінний канал просто фізично неможливо. Тому я обираю те, що мене наповнює й надихає.
— Отже, плануєте й надалі розвивати саме хор?
— Так, нові обробки пісень, нові проєкти, концерти — всього буде більше.
Зараз програма на сезон 2025–2026 років поки що під великим знаком питання, а от сезон 2026–2027 вже значно чіткіше окреслений. Після концерту 11 травня ми починаємо роботу над новою програмою і, відповідно, новим сезоном.
Поки зарано озвучувати деталі, але думаю про поступове розширення до формату хорової школи — кількох колективів, об’єднаних у межах одного великого проєкту. Кожен хор буде жити своїм життям, і завдяки цьому концертів стане більше, а програми — різноманітнішими. Зараз ми цілий рік працюємо над однією ідеєю як єдине ціле, а далі буде більше диверсифікації.
— Але те, про що ви розповідаєте, потребує зростання загального рівня хорової культури. До речі, чи помічаєте ви збільшення інтересу до аматорських хорів серед киян?
— Складно сказати. Але певною передумовою стало повномасштабне вторгнення — як би це жахливо не звучало. Аматорський хор — це не лише цікаве хобі, а й спосіб доторкнутися до культури через музику. І водночас це велика терапевтична група. Це завжди класне ком’юніті — люди, об’єднані спільною ідеєю, які підтримують одне одного.
Колективний спів — це взагалі фантастичне відчуття синергії, якого майже неможливо досягти в інших форматах. Якщо говорити про інструментальне музикування — воно потребує тривалого і складного навчання. А от спів — це щось природне для більшості з нас. Тому хор — це швидкий, доступний і дуже приємний «вхід» у мистецтво.
— Але ж із вашим рівнем кваліфікації працювати з аматорами, багато з яких не знають нотної грамоти, — це виклик…
— Само собою. Але це цікавий виклик. Я особисто отримую задоволення, коли вдається знайти новий спосіб пояснити складну музичну ідею простою мовою. І при цьому учасники хору поступово починають опановувати нотну грамоту. Це важливо, бо інтуїтивне музикування має свою межу — своєрідну «низьку стелю». А я заохочую прагнути до дорослого аматорства — тобто базової музичної освіти й розуміння нот.
Важливо пам’ятати, що аматорство — це не про рівень, а про ставлення. Amator від латинського amo — люблю, маю нахил. Це про любов до того, що ти робиш. І, відповідно, аматорських хор — не «гірший», він просто складається з тих, для кого музика не є основною діяльністю, але які вкладаються у неї душею.
У хороших закордонних аматорських колективах більшість учасників мають музичну освіту — повну або часткову. Але працюють вони в інших сферах — ІТ, юриспруденції, медицині — і співають, бо це їм приносить радість.
На мою думку, сильні аматори можуть співати й грати краще, ніж слабкі професіонали. Власне, різниця між аматором і професіоналом часто лише в тому, що професіоналу платять.
МАЛЯРЕВСЬКИЙ & ВУХА
— Чи впливає ваша блогерська діяльність на популярність хору ВУХА?
— Зараз уже не дуже — і в цьому є свій шарм. Хор починає жити власним життям. Ще навесні минулого року, коли проходив передостанній набір до колективу, звернув увагу, що багато нових людей приходять не тому, що знають, хто такий Маляревський, а, тому що знають ВУХА. Тому що тут співають їх друзі, знайомі. Тобто цей творчий продукт набуває якогось самостійного життя.
Певним чином, зручно, звісно, мати чималу власну аудиторію — можу запросити на концерт, привести ще людей у хор, використовувати власну медійність. Але насправді зараз ця зв’язка стає менш актуальною, і це, власне, добре.
А ще у диригентів аматорських хорів є своєрідна профдеформація — тягнути до себе людей. Якщо ви бачите раптом диригента, який не тягне всіх до себе в колектив — це якийсь неправильний диригент, це шпійон, який видає себе за диригента.
Як тільки я чую, що хтось класно, виразно розмовляє, одразу думаю: це потенційно гарний голос. Тоді, як правило, починаю розповідати, що у мене є хор… А найцікавіше, що це вже поширилося й на хористів. Наприклад, Артем, який співає у старшому складі, навіть коли буває у якомусь закладі, запрошує до нас офіціантів і відвідувачів.
(До слова, після завершення інтерв’ю на прослуховування до Євгена Маляревського записалися адміністраторка простору «Київінформ» та відеографка «Вечірнього Києва» — це справді працює. — ред.)
ПРО ВІДПОЧИНОК І УЛЮБЛЕНІ МІСЦЯ У КИЄВІ
— Багато учасників хору знайшли у ньому одну з точок опори в наш страшний час. А що допомагає вам відновитися і відпочити?
— Тиша. Для мене абсолютно неможливий відпочинок, якщо, не дай Боже, шумно. А караоке взагалі вважаю своїм дев’ятим колом пекла й ніколи туди не піду. Та й загалом, найкращий відпочинок — це або бути вдома й займатися якоюсь рутинною діяльністю, або зустрітися в тихому місці з невеликим колом друзів, знайомих. Тобто спілкування сам на сам з кимось, максимум — вчотирьох.
А ще я люблю грати в шахи, бо, знову ж таки, це досить тихе і спокійне заняття. Єдина неспокійна діяльність, яка мене класно наповнює — це волейбол. Але, знову ж таки, допоки ніхто на корті не ввімкнув музику…
Попри те, що музика — це все моє життя, і вона звучить у моїй голові, напевно, 24/7, відпочиваю я саме тоді, коли кількість звуку навколо зменшується до якогось прийнятного рівня. Тож коли ти постійно перебуваєш у музиці — хочеться різноманіття. Часто, виходячи після репетиції, я просто п’ять хвилин стою й дивлюсь у далечінь. Отак, нікуди. У цей момент я хоч трохи перезаряджаюсь і просто намагаюся «включитись».
До речі, зараз я живу біля ботанічного саду — це справжнє задоволення: пройтись стежками, послухати спів пташок, тишу навколо. Це дійсно варіант перезавантаження. Сподіваюся, цього літа зможу виділити собі відпустку, поїхати в Карпати, вийти на полонину й слухати вітер.
— А які ваші улюблені куточки в Києві? Чи маєте «місце сили»?
— Важко насправді виділити щось конкретне, бо для мене Київ — це улюблене місто України. Я тут не народився й живу лише з 25 років. Але якщо говорити про ті місця, де часто буваю, то це Пейзажна алея, загалом усі схили Дніпра, про які співається в пісні «Києве мій»: Пейзажна алея, яка переходить в Алею художників, Володимирська гірка, міст Кличка, а далі — стежки схилами, що ведуть до Арсеналу та Аскольдової могили (про них мало хто знає). Також дуже люблю ботанічні сади Фоміна і Гришка — місця, де багато зелені й не надто багато людей.
— Повертаючись до концерту, що відбудеться 11 травня — чим він буде цікавий для киян?
— Це, в принципі, чудовий спосіб познайомитися з українською естрадною музикою 60–80-х років, яка була незаслужено забута. А ще — нагода почути її в цікавій інтерпретації, бо я вважаю, що хорове звучання, особливо такого великого колективу, — це щось особливе, що наповнює пісню великою енергією. Це варто відчути, як 140 людей як виконує «Україну» Тараса Петриненка.
І, як я казав, відкриваючи наш попередній концерт — це спроба надихнути слухачів ознайомитися з цією музикою і в оригіналі. Тому що вона має бути почута, ми повинні її знати, і насолоджуватися — це наш спадок.
Крім того, значну частину від продажу квитків буде передано на потреби ЗСУ. Саме завдяки їм ми живі й можемо займатись улюбленою справою. Зараз якраз з’ясовую серед друзів і знайомих, якому підрозділу ми спрямуємо ці кошти, щоб вони одразу потрапили в надійні руки. А решту спрямуємо на розвиток хору, який став уже значно більшим за проєкт однієї людини — це спільнота неймовірних людей, об’єднаних мистецтвом.
Читайте також:
Київ зробив важливий крок до міжнародного визнання своєї музичної спадщини, офіційно подавши заявку на отримання статусу Міста музики ЮНЕСКО.
Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»