“Війна й любов – це ті речі, які нині нас найбільше оточують”

Кожного слід читати вчасно, щоб згодом не шкодувати

Ваші вірші, зокрема “Танцюй, моя пташко”, читає багато людей. Як ви зазвичай сприймаєте кожну нову декламацію і чи траплялися випадки, коли вам доводилося чесно відмовляти: “Не сподобалося”?

– Вірш “Танцюй, моя пташко” має своє життя. Найчастіше його декламують у відеозаписах. Жартую, що не проходить дня, щоб мене не згадували в соцмережах, коли хтось читає мої вірші. Коли “Пташка” з’явилася, вона одразу зайняла топові позиції. Це приємно. Чесно кажучи, я переглядаю всі відео, які мені надсилають. Важко уявити, щоб я могла сказати “Не читай мого вірша, бо ти читаєш погано”. Я вважаю, що якщо людина декламує, то вірш стає частинкою її. Читають з душею, і це завжди по-різному. Вірш стає гнучким — я роблю одні акценти, а хтось інші.

У травні вийшла ваша друга поетична збірка “Вільність”. Перший вірш починається фразою “Так багато війни”, а останнє вірш закінчується рядком “Говорити, торкатися, бути”. Які з вами ставалися інсайти, поки ви працювали над рукописом?

– Перший рядок у збірці – “Так багато війни”, а закінчується перший вірш словами “Багато війни. Багато любові”. Це назва нашого проєкту з Ахтемом Сеітаблаєвим. Війна й любов – це ті речі, які нас нині найбільше оточують. Тож вірш не лише про те, що багато війни, а й про те, що в нас є любов, яка допомагає нам зберігатися. І цей перший вірш плавно переходить у фінальний, у якому теж йдеться про любов у часи війни, про те, де ми шукаємо світло, де беремо силу та підтримку одне для одного. Це єдиний вірш, у якому вжито слово “вільність”, узяте з назви збірки. Це не випадково, оскільки в мене завжди все має складатися в один цілісний пазл. У такі буремні часи ми маємо вільність любити.

“Вільність” – таке красиве й усеохоплююче слово.

– Ми обговорювали з директоркою видавництва, чи варто називати збірку “Танцюй, моя пташко”. Але я сказала “ні” — це було б надто прямолінійно. Були інші варіанти, але жоден не відчувався болем і яскравістю. Я хотіла, щоб ця назва відгукувалася глибоко. Зупинилися на слові “вільність”. Воно має п’ять значень у словнику, і мені всі вони до вподоби. “Вільність” — це слово, яке охоплює кожен вірш у цій збірці та стає парасолькою для всіх.

Якби я, як журналіст, міг визначити жанр цієї збірки, то це був би поетичний репортаж. Чи допомагає ваше журналістське минуле у літературній діяльності?

– Ні. Я вже давно не займаюся журналістикою, хоча присвятила їй понад 10 років. Нині я працюю в культурній сфері: література, кіно, музика. Цей досвід впливає на творчість, але не можу сказати, що він суттєвий. Практично всі вірші було написано з початку повномасштабної війни, і це чітко простежується. Ми хотіли, щоб це була книжка-щоденник, яка відображає наші почуття з 2022 року й дотепер. Мабуть, нині кожен пише такий репортаж у своєму житті.

Щодо художнього оформлення книжки, пташка є центральним ілюстративним образом. На одній зі сторінок – пташка, вбита стрілами. Це має щось спільне?

– Ілюстрації створювала моя подруга, художниця Анастасія Усенко. Тут пташка не гине, адже вірш говорить про поетів, яких намагаються вбити століттями, та їхні вірші все одно живуть. Я хотіла про це висловити. Є поширене висловлювання, що замість Розстріляного відродження в нас тепер Відродження, яке відповідає на виклики. Ця теза мені близька.

Чи вдалося вплинути на дітей завдяки поезії?

– Я проводила виступи у школах, де спілкувалася з підлітками. Під час зустрічей намагаюся їх надихнути, розповісти про свій шлях і сказати: якщо ви пишете вірші, не соромтеся цього. З мого боку це дрібниці, але мені здається, що вони дають результат. Як впливати поезією на дітей і підлітків – не знаю, але мені приємно, що в TikTok читають мої твори. Нещодавно мене позначили на відео, де 8-річна дівчинка на конкурсі красиво декламує “Танцюй, моя пташко”. Мама написала, що донька сама знайшла цей вірш і вирішила його прочитати.

Знайомий почуло від підлітків, що вони вважають мистецьким батьком Жадана. Коли автор стає популярним і його беруть за приклад, це неймовірно.

– У Сергія Жадана є унікальна риса, коли всі покоління вважають його своїм від підлітків, які ходять на концерти гурту “Жадан і Собаки”, до старших людей, які добре знаються на літературі. Але це швидше виняток – не всім вдасться повторити цей шлях.

Щодо популяризації поезії можна говорити багато. До повномасштабного вторгнення одна компанія організувала проєкт “Поезія, що окриляє”. Його концепція полягала в тому, що українські поети під час польотів до різних міст України читали свої вірші. Це було цікаво та неочікувано. Ми жартували, що це були найкращі виступи, адже в аудиторії не було куди вийти, і всім довелося слухати. Водночас у соцмережах розгорілася дискусія про те, що поезію не варто читати в таких місцях, бо це щось елітарне. Одна коментаторка написала: “Ви ще на пілоні читали б вірші”. Я не розумію, чим саме ми принизили цінність української поезії. Це були перші дзвінки. Досі іноді стикаюся з такими думками. Водночас ми виходимо з тези, що справжня література – вузька і про неї не знають.

Я прийшла в літературу через соцмережі: мої вірші почали читати й поширювати. Це сталося ненавмисно.

Часом запитують: “Де публікувати свої вірші, щоб вони стали популярними?” Чесно відповідаю: “Не знаю”. Якщо вірш якісний, його читатимуть і без вашої участі.

З поетичними виступами ви відвідуєте військових і тих, хто живе на прифронтових територіях. Яка реакція на вірші там?

– Якщо говорити про виступи для військових, то присутня відчутна доречність кожного слова й подачі. Цим виступам завжди супроводжує легкість, ми жартуємо й фліртуємо, адже не хочемо прийти й навантажити всіх сумними віршами. Цим людям явно не до того. Ми прагнемо трохи розважити їх, аби на годину забути про війну, якщо це можливо. Тут уже спрацьовує не сила поезії, а сила спілкування. Загалом атмосфера чудова. Ми прагнемо висловити вдячність нашим військовим і надати хоч якесь відчуття нормальності на момент нашої зустрічі.

Мені хочеться їздити до людей, які не перенасичені культурними подіями. У нас триває тур зі збіркою “Вільність” містами на сході й півдні, де справді чекають на мене.

Я виступала в Херсоні незабаром після деокупації. Цей виступ не анонсували, ми зібралися в укритті, де на стіні був напис крейдою: “Ми вдома!” Люди підходили й дякували за те, що ми приїхали.

Мені також болять ті міста, де я виступала до повномасштабної війни: Авдіївка, Торецьк, Щастя, Станиця Луганська, Покровськ. Я пам’ятаю цю аудиторію, як ми співали гімн і запрошували на сцену дітей. Болісно думати про те, що тепер з тими дітьми. Сподіваюся, що вони хоча б в безпеці.

Знайомий військовий одного разу сказав, що жіночі голоси в сучасній українській воєнній поезії звучать гарніше, ніж чоловічі. А як ви відчуваєте? Чи звучать для вас чоловічі голоси переконливо? І хто з них вам ближчий?

– Ступінь переконливості поезії завжди суб’єктивний. Якісь вірші, які для деяких можуть здатися виправданими, для інших можуть бути не так доречними. Я також не люблю, коли поезію ділять за гендерною ознакою.

Я виокремлюю пласт саме мілітарної поезії, яку пишуть наші військовослужбовці. Хочеться, щоб суспільство звертало на них увагу. Це сталося після загибелі Максима Кривцова, коли я прочитала, як йому була важлива його творчість і його книжка “Вірші з бійниці”, як він стурбовано писав про те, щоби її читали. А більшість людей зацікавилися нею вже після його загибелі, і мені це видавалося страшенно несправедливим. Це потужні вірші людини, яка має досвід війни зсередини. У той момент я зрозуміла, що де б я не була, які б проєкти не реалізовувала, я завжди говоритиму саме про цю поезію.

Для наших військових важливо, аби їх читали. Ніхто не зможе написати про війну так, як та людина, яка пережила її безпосередньо. У всіх нас різні досвіди, але, якщо говорити про переконливість віршів про цю війну, то найпереконливішими є голоси тих, хто знає, що це таке насправді. Тут можна згадати Дмитра Лазуткіна, Ярину Чорногуз, Валерія Пузіка, Василя Муліка, Павла Матюшу, Миколу Кулініча, Мальву Крижанівську, Єлизавету Жарікову. Ці люди залишилися не лише авторами віршів, але й захисниками батьківщини. Тож я завжди прошу звертати увагу на поетів, адже всіх потрібно читати вчасно, щоб потім не шкодувати.

Повертуючись до вашої збірки, яка з поезій давалася, можливо, найскладніше?

– Є вірш, в якому йдеться про матір, яка впізнає тіло свого сина. Цей текст найбільш важкий для прочитання на сцені. Рідко вдається завершити його без сліз, особливо коли знаєш, що в залі присутні жінки, які втратили дітей. Це психологічно важко. Я намагаюся уникати публічного прочитання цього вірша, якщо розумію, що це може стати тригером для когось із аудиторії.

Як ви ставитесь до критики?

– Спокійно — як до критики, так і до ненависті в соцмережах. Чим більше зі зростанням аудиторії, тим більше негативу. Коли я усвідомила це, стало легше реагувати. Я самоіронічна і маю достатньо впевненості в собі, аби висміювати хейт, якщо він не переходить межі. Якщо ж переходить, то в соцмережах завжди є можливість заблокувати. Хоча, звичайно, трапляються моменти, коли я емоційно виснажена, і це стає важче переживати. Тоді потрібно звертатися до інших засобів для заспокоєння.

У мене багато прикладів, коли мені писали, чому я не можу носити короткі спідниці на поетичних читаннях або, що сукня не пасує тому вечору. Після виступу з Ахтемом Сеітаблаєвим був смішний коментар від незнайомих людей: “У неї тільки перука гарна, нічого більше”. Гаразд, нехай буде перука! Це неможливо сприймати всерйоз.

Ваша легкість у сприйнятті критики походить з вашої внутрішньої свободи.

Коли я підписую збірку “Вільність”, я часто бажаю: “Будьте щасливі й вільні”. Це моє головне побажання. У нинішній боротьбі за свободу нашої держави внутрішня свобода стає особливо важливою. Вона допомагає бути спокійними, виваженими, реагувати на критику та творити щось хороше. Звичайно, повністю щасливими ми не можемо бути зараз. Але якщо моя книжка принесе комусь позитив, я вважатиму, що виконала частину місії.