Як старший бойовий медик роти, Віктор Орловський, з позивним «Орел», рятував життя та надавав допомогу під час бойових дій. Хоча ще до початку повномасштабного вторгнення у нього не було бойового досвіду. Чоловік народився й виріс у Києві, на Подолі. Почав працювати з 14 років, цікавився комп’ютерами і технологіями. П’ять років він працював держслужбовцем у Подільській районній адміністрації та в сфері IT. Про можливе повномасштабне військове вторгнення він здогадувався, адже ретельно стежив за новинами і аналізував ситуацію перед лютим 2022 року:
«Це просто класична ситуація. Набрав брат і сказав лише одне слово: „Почалося“. Я відразу відкрив Twitter і побачив, що в великих містах почалися прильоти. Я за день до війни кинув курити. А 24 лютого о 7:00 ранку пішов за сигаретами».
Віктор зібрав вдома необхідний мінімум речей і разом із другом дитинства Денисом, котрий уже мав бойовий досвід з часів АТО, о 9 ранку прибули до військкомату. Хоча у Віктора були певні медичні діагнози, він вирішив не згадувати про них, адже вони могли стати причиною для його не мобілізації. Чоловік зазначає, що у військкоматі заповнювали форму, в якій було написано «за своє здоров’я відповідаю особисто». Саме з оборони рідного Києва почався його шлях у війську:
«Не можна сказати, що щось з мого досвіду легше — оборона Києва чи Донбасу. При обороні Києва все було на характері, на власних переконаннях — йшов до військкомату з уявленням про бойові дії лише з кінофільмів. Але я не хотів чекати ворогів вдома. Участь у Збройних силах була єдиною можливістю дати бій і захиститися».
Віка призначили на посаду стрільця-санітара. Жартує, що з медициною він пов’язаний з народження, адже його мама присвятила медицині все своє життя:
«Я тоді зрозумів, що це моє. Якщо так сталося, то я буду прокачувати ці навички. Тактична медицина і посада бойового медика особливо не мають відношення до медицини, адже це про домедичну допомогу під час бойових дій, на полі бою. Я завжди перебував зі своїм підрозділом на спостережному пункті та був звичайним піхотинцем».
У вересні 2022 року, після виконання бойових завдань у Київській області та бойового злагодження, Орловського відправили на Донбас. Тоді точилися бої за Бахмут, і батальйон Віктора брав участь у боях по трасі Бахмут–Горлівка. У листопаді 2022 року, під час однієї з ротацій, Віктор потрапив у шпиталь. За один день він отримав дві контузії:
«Одна трапилася десь об 11 ранку, а друга десь о 2-3 дня. Я залишився на позиціях. Цієї ж ночі в мене просто заніміло пів голови, а в правому оці з’явилися дві чорні плями, наче крововилив. Тоді приліт було у траншею біля входу до бліндажу — вся вибухова хвиля направилася в неї. Ми постійно пересікалися, щоб зрозуміти, чи потрібна комусь допомога. А мій побратим „Педагог“ крикнув мені: „Орел, ти як?“ Я чув його, але не розумів слів. Потім виявилось, що є такі стани, коли ділянка мозку, відповідальна за знання мови, може відмовити».
Попри дві контузії та високий тиск, Віктор відмовився від шпиталізації, просив лише довідку, щоб кілька днів не виходити на позиції та відлежатися. Лікарі навіть слідкували за ним до вбиральні, щоб він не втік. Але після ротацій на плановому огляді ВЛК він отримав статус обмежено придатного. Згодом, у результаті погіршення стану після операції, його виключили з обліку за станом здоров’я:
«Зробивши буквально один крок за КП, я зрозумів, що туди вже не повернусь. Я вже звільнений, документи на руках. І перша думка: а хто я? Це було настільки боляче, адже хлопці досі там. Боляче від невизначеності, від втрати того, чим жив ці півтора року».
Після звільнення Віктор розповідає, що на два місяці випав з життя. Мало спілкувався з цивільними, але підтримував зв’язок з побратимами, відвідував поховання. Згодом його ситуація почала змінюватися: ветеран почав спілкуватися, знайомитися з новими людьми, відновлювати старі зв’язки. Він зустрів литовців, які захотіли допомагати українським військовим та почали передавати військовим авто, зарядні станції, медичні засоби, турнікети та інше. Також йому допомагали однокласниці, які переїхали до США, подруга дитинства, що емігрувала до Канади, та подруга зі Словенії, яка завжди підтримувала. Так з’явився благодійний фонд «Позивний Орел»:
«Я допомагаю не бригадам за запитом, а безпосередньо бійцям та підрозділам тих людей, яких я знаю особисто або яких мені рекомендували. За всі роки війни багато людей виявилися ошуканими, багато хто розчарувався в тих, кому донатили, адже вони стали шахраями. Мені доводилося доводити свою надійність. Але створення фонду — це один з елементів мого світогляду. Це реалізація мого бажання боротися за справедливість стільки, наскільки мене вистачить».
Віктор розповідає, що фонд став для нього своєрідною терапією. Він також займається спортом:
«Ще минулого літа я погано спав: по дві доби поспіль міг сидіти в соцмережах, на стрімах. Я зрозумів, що таке життя шкодить моїй серцево-судинній системі. Одного ранку прокинувся о 5-й і проїхав 20 кілометрів на велосипеді. Тепер це щоденний ритуал: велосипед, фізкультура, душ і кава, а потім — робота. Цей режим і дисципліна дають мені відчуття щастя. Робота і постійне спілкування з бійцями, відчуття, що ти робиш щось корисне, навіть не будучи в Збройних силах України, допомагають мені зібрати докупи свій мозок, емоції та переживання».
Окрім спорту, Віктор зазначає, що дієвим методом реабілітації стало навчання та спілкування у ветеранських спільнотах. Він брав участь у різних освітніх і спортивних проєктах. Наразі він є учасником ветеранського проєкту «Трайб» від Amnesty International Ukraine. Віктор також розвиває власні соціальні мережі, щоб популяризувати фонд. Наразі він знімає відео для TikTok та планує активно вести Youtube-канал. Крім того, ветеран планує проводити інструктажі з тактичної медицини для іноземців, які вже зацікавлені в таких навчаннях, зокрема у Литві. Хоча Віктор має статус ветерана, він відчуває себе військовим:
«Я нічого не хочу з цим робити, навіть не намагаюся. Якщо комусь не подобається, я можу все пояснити. Я залишився там. І це вже на все життя».
Ветеран закликає людей не бути байдужими до війни, котра триває, і продовжувати допомагати, хоч би й маленькими справами. Бо, будучи у війську, він відчув цю підтримку, і це дуже цінно:
«Ми повинні єднатись, щоб хлопці на фронті відчували підтримку, не тільки на словах, але й на ділі. Щоб військові знали, що вони не в вигнанні, що вони найкращі. Одного разу, після повернення з позицій, ми потрапили до хати, де жили. Осінь вже була, холодно. А волонтери передали нам великий мішок шкарпеток. Коли береш ці сухі шкарпетки, відчуваєш міцний зв’язок з цивільними — розумієш, що ти не один у цій посадці. Нам не потрібні шкарпетки, не потрібні матеріальні речі. Нам потрібні ви. Нам потрібно, щоб ви були поруч».
Також читайте: Євген та Тетяна Копайгородські про шлях до ветеранського бізнесу.