Реабілітаційні заняття для військових проводять на Київському іподромі. Проєкт реалізується у співпраці з організацією “Київ Мілітарі Хаб”, яка займається підтримкою ветеранів та діючих військовослужбовців.
Заняття включають верхову їзду та роботу з психологами. Такі активності допомагають зменшити тривожність, повернути відчуття тіла й відновити довіру до оточення, кажуть організатори. Кожного тижня на іподромі тренується кілька груп, а кількість охочих зростає.
Кореспондентка Gazeta.ua побувала на одному з таких занять і дізналася, як зараз живе Київський іподром та чим займаються там військові та ветерани.
ЦЕНТР ВИПРОБУВАНЬ
Бетонна трибуна Київського іподрому розтягується вздовж доріжки на кількадесят метрів. Її дах винесено вперед і тримається на рядах колон. Фасад будівлі трохи зношений – облущена штукатурка, тріщини, подекуди видно іржаві конструктивні елементи. У нижній частині розташовані кілька лав і два мобільні туалети. Вікна засклені, частина з них замінена на сучасні пластикові.
Перший київський іподром з’явився ще у ХІХ столітті – на Печерську, в районі сучасної площі Лесі Українки. У ті часи це була не лише спортивна, а й культурна подія: скачки збирали міську еліту, а тоталізатор приваблював азартну публіку. Іподром став візитівкою Києва.
Однак у другій половині ХХ століття через розширення міста й потребу в більшій території іподром вирішили перенести. Нову локацію обрали на південній околиці столиці – в районі Теремків. У 1969 році на проспекті Глушкова запрацював сучасний Київський іподром.
У радянські часи він був важливим центром випробувань рисистих коней. Тут щотижня проводили офіційні заїзди, працював тоталізатор, функціонувала широка мережа конярських господарств, пов’язаних з іподромом.
Сучасний іподром на просп. Глушкова займає 38 га. На новому місці звели центральну трибуну – архітектурну пам’ятку з унікальною конструкцією: з будь-якої точки відкривається повний огляд на бігову доріжку, навіть на її повороти.
– Центральна будівля – це пам’ятка архітектурної спадщини. Вона спроєктована без жодного стовпа, що заважає огляду. Видно все: і прямі, і повороти, – каже директор іподрому Святослав Коваленко. Зустрічає в кабінеті на другому поверсі старої адмінбудівлі іподрому.
Святослав Коваленко разом із командою працюють на іподромі з липня 2024 року.
На території – десять стайнь, господарські будівлі, гуртожиток для працівників і великий критий манеж. Тут тримають понад триста коней – рисаків і верхових. Іподром не має власних коней, лише здає місця в оренду племінним господарствам і приватним власникам, які привозять сюди своїх тварин на тренування й випробування.
Якщо кінь біжить швидко, попит на нього зростає
– Приблизно половина наших коней – рисаки, інша половина – верхові. Серед порід – орловські, французькі, українські тощо. Французький рисак – це бренд, – розповідає Святослав. – У Франції іподроми є в кожному місті, працює тоталізатор, ставки. Але й наші українські показують дуже гідні результати.
Іподром сьогодні працює передусім як місце випробувань. Заїзди проходять у запряжних візках – коні біжать риссю, їх оцінює суддівська колегія. На основі результатів визначають, які тварини мають найкращі селекційні якості. Дані заносять у племінні реєстри – саме вони впливають на ціну тварин.
– Випробування – це спосіб оцінити жвавість, витривалість, генетичний потенціал. Результати потрібні не тільки для розведення, а й для продажу – і в Україні, і за кордоном. Якщо кінь біжить швидко, попит на нього зростає. Стартова ціна може бути 20 тисяч гривень. А далі – без обмежень. Є скакуни, які коштують сотні тисяч.
ТОТАЛІЗАТОР І ВІЗИТІВКА МІСТА
Заробляє іподром переважно з оренди. Крім стайнь, тут діють тренувальні поля, траса довжиною два кілометри та єдине в Україні зелене конкурно-виїздкове поле. У літній сезон щонеділі відбуваються заїзди – відкриті, без квитків, але й без офіційних запрошень.
– Ми нікого не запрошуємо спеціально, бо не маємо ресурсів забезпечити належні умови, зокрема під час тривог, – ділиться Святослав. – Головний корпус теж давно потребує ремонту. Але є постійні відвідувачі – вони приходять щотижня. Бігаємо з червня до кінця жовтня. Колись, коли працював тоталізатор, проводили заїзди навіть узимку.
До 1995 року на іподромі працював тоталізатор. Тоді змагання проводили й у холодну пору.
– Коли тоталізатор перестав працювати, зник і стимул. Стало менше змагань, менше охочих. А якщо не збирається достатньої кількості учасників, то й проводити недоцільно.
Відновити тоталізатор, за його словами, можна – але на це потрібні кошти й ліцензія. Колись усе було просто: люди приходили в головний корпус, ставили на улюблених коней.
– Тепер усе інакше. Потрібно програмне забезпечення, щоб люди мали доступ, щоб усе було візуалізовано. А ще – приміщення. Закон вимагає, щоб це все відбувалося саме в іподромі, а наш головний корпус у поганому стані. Іподрому зараз не до таких витрат. У нас завдання інше – вижити, зберегти те, що є, надавати послуги власникам коней.
Коли Святослава питають, яким би він хотів бачити іподром у майбутньому, він показує теку, що завжди лежить перед його очима на робочому столі. Там є візуалізації омріяної реконструкції, а також фотографії дубайського іподрому.
– Це, звісно, мрія. Там двоповерхові конюшні, сучасна інфраструктура. Такий проєкт у нас поки лише як ідея. Але ми працюємо і над реальними речами – тими, що підкріплені кошторисами. Бо іподром, я вважаю, міг би стати візитівкою міста. В Україні лише два – у Києві й Одесі. Наш – більший.
Повномасштабне вторгнення іподром переживає важко.
– У перші дні люди рятували родини. Коней залишали. Тварини лишалися без кормів, без догляду. А кінь – це не машина. Його не заженеш у гараж. Треба годувати, поїти, прибирати щодня. Потім частина повернулася, компенсували витрати. Але ті дні були дуже складні.
Сьогодні на іподромі працює 45 людей. Двоє з них – на фронті. Директор щодня обходить територію, заходить до стайнь.
– Як зайшов – то вже не вийдеш просто так. Щось даси, когось погладиш, – сміється. – А вони ж розуміють. Якщо одного починаєш годувати – інші копитами в двері стукають. Вони знають, що їхня черга теж настане.
З грудня 2024 року на Київському іподромі діє безкоштовна програма занять з верхової їзди для військових та ветеранів. Її ініціювали працівники іподрому як спосіб підтримки захисників у період повномасштабної війни. Партнером проєкту став “Київ Мілітарі Хаб” – саме через нього відбувається набір і реєстрація учасників. Заняття проводять досвідчені майстри-наїзники, іподром надає всю інфраструктуру.
Люди приходять і повторно. Хтось навіть просто погодувати коней
– Підписали меморандум з “Київ Мілітарі Хабом”, почали з одного дня занять на тиждень. Тепер уже два. Люди приходять і повторно. Хтось навіть просто погодувати коней, погладити. Це – теж терапія, – наголошує директор.
За словами Коваленка, деякі військові на перших заняттях узагалі не говорять. Але після кількох зустрічей – починають відкриватися. Відтепер на заняттях також регулярно присутній психолог.
– Саме в той момент, коли вони злазять із коня, з’являється бажання говорити. І якщо є психолог поруч – це правильно. Бо людині є що розповісти, чим поділитися, – додає директор.
Керівництво іподрому має амбітні плани – відновити тоталізатор, запустити гастрономічні зони, провести ремонт трибун і полотна, щоб повернути публіці інтерес до перегонів. Як зразок наслідування згадують французький іподром “Вінсенн”, де ставки, глядачі й фан-сектори окремих коней роблять кожен біговий день справжньою подією.
Сьогодні, попри відсутність бюджетного фінансування, команда поступово відновлює об’єкти, проводить регулярні випробування та залучає ветеранів до безкоштовної реабілітації. У планах – збільшити кількість коней для занять, впорядкувати інфраструктуру й зробити простір відкритим для мешканців Києва.
НАЩАДКИ ЧЕМПІОНІВ
Біля воріт іподрому – одноповерхова будівля з написом “Happy Horse”. Асфальт перед входом пошкоджений, місцями просів і подекуди поріс травою. Поряд – бетонні сходи зі стертою фарбою, що ведуть на верхній рівень трибун.
Біля головного корпусу знайомимося з 45-річним Олександром Ставицьким. Він – наїзник і виріс тут, у гуртожитку. Його батько приїхав на іподром за розподілом після училища, а мати – влаштувалась сюди на роботу, бо її запросила подруга. Познайомилися, отримали кімнату в гуртожитку – і залишилися.
– Мій батько навчався на наїзника у Воронезькій області – це тоді була єдина школа на весь союз. Після навчання його направили в Перм на практику, а згодом – сюди. Мама ж – із Київщини. Приїхала просто дізнатися про роботу, і їй одразу дали ключі від кімнати. Отак усе й почалось.
Спочатку, каже, особливого потягу до коней не було. Але в якийсь момент усе змінилось. Почав кататись верхи, потім – у качалках. Згодом спробував конкур, виїздку, почав тренувати коней для перегонів – і залишився.
– У чотири роки батько посадив мене на коня після заїзду – тоді його треба було “відшагати”, дати відновити дихання, пульс, – згадує Олександр, посміхаючись. – Уже в шість я сам катався на спокійних конях. Є навіть фото – я маленький, без сідла, біля стайні. Із тих пір – я тут.
Сьогодні він живе в гуртожитку на території іподрому разом із родиною. Каже, що знає майже всіх коней, особливо рисаків, які беруть участь у перегонах. Раніше – знав кожного до найменших деталей.
– Колись я знав кожну кличку, родовід, звідки кінь – із якого господарства. Навіть яка жвавість у кого. Зараз трохи менше – коней багато, але тих, хто бігає – практично всіх знаю.
Ціни на скакунів, за його словами, коливаються від умовно доступних до захмарних.
– У нас жартували: коні стоять трохи дорожче за “Жигулі” і трохи дешевше за “Ягуар”. Але якщо кінь від чемпіонських батьків – ціна може стартувати і з 150 тисяч євро. Були такі. У Європі таке потомство розбирають ще до народження, – розказує він.
На старий іподром, що був ще на Печерську, ходила інтелігенція
За головною трибуною іподром поступово переходить у відкриті тренувальні майданчики. Один із них обгороджений низьким дерев’яним парканом. Усередині – пісок, кілька кольорових бар’єрів і сліди кінських копит. На фоні – лінія тополь, за нею – житлові багатоповерхівки та крани новобудов.
– На старий іподром, що був ще на Печерську, ходила інтелігенція. Співаки, актори, поети. Приїжджали театри, щось там у конюшнях показували, сиділи з людьми. Вони не просто дивились – вони цікавились кіньми, їздили верхи, виступали, – згадує чоловік, оглядаючи велике поле.
Тут займаються як власники коней, так і вершники-орендарі. На одному з майданчиків інструктор допомагає дівчині сісти в сідло. У кількох метрах – інший плац із перешкодами для конкуру. Уздовж ґрунтової доріжки гуляють кури – їх тримають працівники іподрому. Подекуди між кущами видно господарські дрібниці – старі колоди, дерев’яні стовпи.
Олександр Ставицький не лише працює з кіньми, а й допомагає проводити заняття для військових. Через стан здоровʼя він перейшов на адміністративну працю і з перших днів долучився до ініціативи.
– Зустрічав хлопців, показував їм, де що знаходиться, проводив територією. Хтось із протезом, когось треба підтримати при посадці на коня чи коли злізає,- пояснює Ставицький. – Іноді приходять хлопці, в яких і руки не слухаються, і травми серйозні, і координація порушена. Пам’ятаю одного з опіками на обличчі – замкнений, нікуди не хотів ходити. Але після першої ж поїздки – наче інша людина. Усмішка, легкість, він раптом почав розмовляти.
Розповідає, що для багатьох це перший досвід спілкування з кіньми, а для когось – повернення до дитячої мрії.
– Є ті, хто з дому не виходив. Хто приходив просто поговорити. Але після верхової їзди – в очах блиск. Коні мають оцю силу – справжню, природну, щиру. Ти сідаєш, і відчуваєш її всім тілом. Це впливає, навіть якщо ти цього не помічаєш.
ДІМ НА ІПОДРОМІ
Дорогою до тренувального майданчика проходимо поле для змагань. Олександр показує скакові доріжки – піщану, ґрунтову, шлакову.
– Та, що перша – це піщана скакова й найдовша. Далі – ґрунтова, з навізного чорнозему. А ось ця, шлакова – вона всепогодна. Тут дренажна система, вода йде в люки, поверхня не слизька навіть після дощу. Не рветься, не зривається. А для верховиків зробили окремі майданчики – бо багато хто тримає тут коней і займається конкуром, подоланням перешкод.
Пояснює, що графік у всіх різний: хтось приїжджає у свій час, хтось у штаті – працює з 8:00.
– У штатних працівників день починається рано. Уже о сьомій усі тут. У нас як – кожен хоче глянути, як кінь почувається, чи все гаразд. Це не просто робота – це стиль життя, – додає чоловік.
Олександр зізнається – занепокоєння щодо майбутнього іподрому відчуває постійно.
– З 95-го року я тут офіційно працюю. І весь цей час періодично виникають чутки: перенесуть, забудують, знесуть, – розподить руками. – Зараз ми комунальне підприємство, підпорядковуємось КМДА. Раніше були в системі Міністерства сільського господарства. У найважчі роки були й без зарплат чи підтримки. І тоді кожен виживав як міг. Хтось тримав курей. Хтось приносив своє сіно. Територія – ніби в центрі міста, але живемо як у селі. І в цьому є свій затишок.
Додає, що якби не люди, які справді люблять цю справу – іподрому вже не було б.
– Це треба любити. Бо інакше – ніяк. Тут не про гроші, а про любов. Про біль, коли кінь хворіє. Про гордість, коли він перемагає. Про те, щоб зберегти цю справу, навіть якщо весь світ каже, що вона не потрібна, – каже він.
У радянські часи, коли тут працював тоталізатор – єдина дозволена державою форма гри на гроші, іподром ставав місцем зустрічі людей з грошима.
– Ігра в тоталізатор була дійсно крутим моментом. Це була єдина азартна гра, яка була дозволена державою. Картёжники, казино – все це було підпільне, всі ховалися. А от прийти поставити ставку на іподром – це було легально, відкрито.
Купити не так дорого, як утримувати
Ставицький згадує, як і сам робив ставки. Але спершу – ще дитиною – просто вказував дорослим, на кого варто поставити.
– Я був малий, вже трошки обізнаний у рисистих бігах. І дядьки-ігроки мені казали: “Малий, на кого поставити?”. Я щось сказав, а ця комбінація виявилась виграшною. Вони мене прозвали “фартовим”. Казали: “Де цей фартовий малий, іди підскажи”, – розповідає Олександр.
Одного разу він назвав пару коней, які прийшли в заїзді разом – і це принесло б виграш понад 200 рублів. На той момент – більше, ніж дві місячні зарплати. Але білет загубили, шукали по трибуні – не знайшли.
Заходимо до стайні – напівтемне приміщення з масивними дерев’яними дверима, облупленими від часу. Стіни всередині пофарбовані навпіл – зелений низ, біла верхівка. Металеві грати денників, у яких тримають коней, вкриті шаром пилу від тирси й сіна. Олександр зупиняється біля білого коня з заплетеною в коси гривою.
– Коли кінь не годиться ні на розведення, ні на бігову кар’єру – його намагаються продати, – каже він. – Заводу тримати його вже не вигідно, а тут – тим паче. Такі коні часто потрапляють до рук любителів. Їх називають хобі-класом. Але купити не так дорого, як утримувати. Якщо це спортивний кінь, то хоча б п’ять-шість кілограмів овса на день. Сіна – мінімум п’ять кілограмів, а може й до десяти. І це ще без усяких добавок, моркви, яблук, гранул. Якщо порахувати все, то в місяць – від 8000 гривень. А якщо ще амуніція, сідло, тренер, поїздки – то витрати набагато більші.
БОЙОВІ ВИХОДИ “ІРБІСА”
Ми заходимо на майданчик, прихований між деревами. Тут, у затишку зелені, військові по черзі тренуються. Один верхи, інший – спостерігає з боку, хтось сидить зі психологом у тіні. Манеж невеликий, але достатній для того, щоб опанувати рівновагу, звикнути до коня. Уздовж – старий дерев’яний паркан, за яким густо ростуть кущі та дерева.
У дальньому кутку стоять два стільці. На одному з них – військовий у формі, поруч із ним – психолог. Їхня розмова триває паралельно з тренуванням.
Серед вершників у пікселі – боєць з позивним “Ірбіс”. Йому 45, служить у Нацгвардії. Замість того, щоб просто відіспатись, цього дня обрав тренування з кіньми.
– Перший раз, коли їхав, помітив, що постійно посміхаюсь. А зараз, вдруге, вже з’явилось відчуття спокою, умиротворення. Я відчуваю ритм коника. І він мене відчуває. У цей момент всі думки, всі переживання – ніби зникають, – каже Ірбіс, не відриваючи погляду від гнідого коня, що спокійно переступає копитами. На рукаві бійця шеврон підрозділу.
До війни він ніколи не сидів у сідлі, але завжди тягнувся до тварин. Колись мав досвід контакту з дельфінами – каже, що і ті, й інші тонко відчувають людину.
– Після першого заняття я наступного дня просто їв і спав. Такого зі мною не було ніколи. І не було страху. Ваня, інструктор, був поруч, допомагав. А сьогодні вже сказали: “Хай сам”. Це кайф, – не стримує широку посмішку військовий. – Їдеш – і під тобою така жива сила. Розумна істота. Відчуття, що ти в тандемі з чимось більшим – із природою. Я приходжу сюди не просто кататись. Можливо, тікаю від самотності. Але кінь – дуже крутий перемикач. Він справді допомагає.
Після ротацій він повертається на базу під Вишгородом. Говорить, що зараз у частині тривають навчання, хтось їде на схід, хтось повертається з передової – усе працює, як конвеєр.
– Я вже мав чотири ротації. І чесно скажу: мені тут, у тилу, іноді навіть важче. На передовій усе просто. Є робота, згуртованість, взаємопідтримка. А тут – відчуття незавершеності. Війна триває. І навіть коли ти спиш, тривога всередині не зникає, – рукою Ірбіс тримає повід.
Бойові виходи згадує уривками. Як півроку був на позиціях під Серебрянським лісом, як від вибуху танкового снаряду просто не пам’ятає, як упав. Чи приліт в гармату, коли побратими були в бліндажі й дивом вціліли.
Командир сказав, що ми тримали один з найскладніших напрямків – тоді все стало на місця
Каже: фізично не так важко стріляти, як носити снаряди на 800 м. Тягнули хто як міг – на плечах, на колесиках, тачках. Іноді земля була така мокра, що вибухи просто не спрацьовували.
– Нам пощастило. Були контузії, але без тяжких поранень. Коли командир сказав, що ми тримали один з найскладніших напрямків – тоді все стало на місця. Але ми були злагодженою командою. Це велике щастя, – очі “Ірбіса” хмурнішають від згадок про роботу на фронті.
Він пішов на війну не з першого дня, але добровільно – коли усвідомив, що не може інакше. Після двох тижнів роздумів просто звернувся у військкомат. Артилерист за спеціальністю, ще зі строкової. Потрапив у новостворену батарею, проходив злагодження на одній гарматі, потім на іншій.
Про тих, хто досі не на війні, “Ірбіс” говорить спокійно. Каже: не засуджує, бо сам не пішов у перші дні – потребував часу, щоб дозріти до рішення. Він вважає, що справжній захист – це усвідомлений вибір, а не тиск чи страх. Тому краще, щоб людина прийняла рішення самостійно, щиро, без примусу. Тоді й служба буде іншою.
– У мене був товариш, який 24 лютого взяв рюкзак і одразу пішов. А я – через два тижні. Досі думаю: значить, так треба було. Кожному фрукту свій час дозріти. І навіть якщо хтось ухиляється – ми не знаємо, що в нього всередині, яка боротьба там точиться.
Коли запитуємо про можливе припинення війни, говорить просто: не можна поступатись територіями.
– Якщо раз віддати – потім прийдуть ще. Мир має стояти на чесності, триманні слова. Ми боронимо свою землю. Треба стояти на своєму, – каже наостанок він.
Навколо тихо, лише чути, як хрумтить під копитами пісок. Військові заходять на поле, сідають у сідло, вчаться керувати конем, тримати спину рівно. Повітря насичене вологим запахом землі й шерсті. Коли кінь проходить поруч, піднімається легка хмара пилу.