Ми зустрілися з Людмилою Сидоршиною у ТРЦ «Магеллан» на Теремках, де вона робила закупки для своїх підопічних у місцевому супермаркеті. Людмила Олександрівна зізналася, що за час роботи навчилася уважно ставитися до кожного свого підопічного, до їхніх вподобань та потреб.
«Впродовж життя у мене часто виникало внутрішнє питання: чому і для чого я прийшла в цей світ? Адже кожна людина має певну місію, а не просто приходить для того, щоб їсти, спати та насолоджуватися життям. Я завжди відчувала, що маю якесь призначення, хоча довго не могла його зрозуміти. Зараз, пропрацювавши тут багато років, я усвідомила, що моє призначення — допомагати іншим людям», — розповідає пані Людмила.
У молоді роки Людмила не уявляла, що її доля складеться саме так. Вона закінчила Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут за спеціальністю інженер хімік-технолог і працювала на заводі «Київгума». Однак на початку 1990-х вона пішла у декретну відпустку, коли у неї народилося двоє дітей.
«Коли мої діти трохи підросли, а це був вже 1994 рік, то завод вже працював дуже мало, працівників скорочували. Дехто йшов за власним бажанням, враховуючи, що на підприємстві вже не могли запропонувати нормальних умов праці. На той час я переважно займалася дітьми, а чоловік працював. Пізніше обставини вже самі змусили мене стати на облік у Центр зайнятості та шукати нову роботу», —продовжує Людмила Олександрівна.
Проте з роботою не складалося, хоча жінка пробувала знайти себе у різних сферах: закінчила курси бухгалтерів та відвідувала курси української мови.
«Тоді я вирішила погодитися хоча б на тимчасову роботу, і мені випала нагода спробувати себе у сфері надання соціальних послуг. Досі пам’ятаю свій перший робочий день — понеділок, 11 грудня 2000 року. Тож моя „тимчасова робота“ триває вже майже чверть століття», — посміхається Людмила Сидоршина.
За цей час вона опікувалася десятками самотніх людей, а також підтримувала тих, хто опинився у складних життєвих обставинах. І з часом пані Людмила зрозуміла, що її призначення — це допомагати іншим людям.
Наразі Людмила Сидоршина працює у Територіальному центрі соціального обслуговування Голосіївського району Києва. Її відділення спеціалізується на наданні допомоги вдома, опікуючись самотніми людьми, яким нікому допомогти. Це переважно літні люди чи особи з інвалідністю, які не мають дітей чи рідних, або ж вони проживають за межами України.
«Моя група досить велика, зазвичай — це 10-12 людей. Ми відвідуємо наших підопічних два рази на тиждень. Ми не лише допомагаємо їм розв’язувати побутові проблеми, принести продукти чи необхідні ліки, готуємо їжу, прибираємо, виконуємо домашню роботу.
Спочатку ми здебільшого опікувалися людьми похилого віку, але з кінця 2023 року нам додали у супровід незрячих людей. Наприклад, одна з моїх підопічних — 43-річна жінка, яка втратила зір унаслідок хвороби у ранньому віці, тож має інвалідність з дитинства. Інша жінка, навпаки, вже старшого віку і втратила зір через ускладнення коронавірусу. Ще один мій підопічний — 49-річний чоловік з інвалідністю. Тому, ми допомагаємо людям різного віку», — розповідає пані Людмила.
Вона жартома говорить, що соціальна працівниця — це руки й ноги своїх підопічних.
Також пані Людмила відзначає, що для успішної роботи у соціальній сфері важливі навички домашнього господарства, вміння купувати якісні та доступні продукти, а також знання про дієту й особливі потреби підопічних.
«Наприклад, колись у мене був підопічний з цукровим діабетом, тож я знайшла інформацію в інтернеті про те, що йому можна їсти, а що ні, і відповідно до цього я підбирала необхідні продукти й готувала спеціальне меню», — зазначає соціальна працівниця.
За її словами, усвідомлення того, що вона допомагає людям, дає їй сили справлятися зі стресом і продовжувати свою роботу в цій складній, але надзвичайно важливій сфері. Особливу роль відіграє вміння знаходити спільну мову з різними людьми та уникати конфліктних ситуацій.
«Я з дитинства не люблю скандалів і завжди намагаюся уникати конфліктів та гучних з’ясовувань стосунків. Хоча до війни мала одного підопічного з досить складним характером, але він зараз проживає за кордоном… Йому 76 років, він прикутий до інвалідного візка через травму. Попри це, він живе активним життям і навіть займається спортом… Мені доводиться допомагати йому, варити їжу, прибирати, бо він сам не може виконувати ці завдання.
Якось у нас стався дрібний побутовий конфлікт, тож після перевірки йому змінили соціальну працівницю. Однак вони з моєю колегою зовсім не знайшли спільної мови, а інша раптово захворіла. Мені моя начальниця каже: «Люда, йди та звари йому щось поїсти, бо до нього ніхто не хоче ходити!». Наша зустріч була дуже теплою і привітною, а мій підопічний навіть придбав спеціально нову каструлю. Сказав, що мріяв скуштувати мого борщу… Ми й зараз підтримуємо дружні стосунки, хоча він знявся з обліку», — розповідає Людмила Сидоршина.
Пані Людмила зазначає, що підтримує дружні стосунки з багатьма своїми підопічними й дуже переживає їхню втрату, після того, як вони залишають цей світ.
Проте трапляються люди, які запам’ятовуються назавжди. З теплотою у голосі соціальна працівниця згадує Тетяну Єфремівну, яка народилася у 1916 році та прожила понад 90 років.
«Вона була неймовірною куховаркою й обожнювала готувати різні страви. Вона мене навчила робити багато корисних речей. Наприклад, як правильно вибирати продукти, як обрати якісну цибулю та інші побутові дрібниці, які вже стали частиною мого повсякденного життя.
Одного разу вона приготувала курячі крильця, які я раніше не вважала смачними. Але після її рецепта я зрозуміла, що запечені або приготовані на грилі крильця — це дійсно ніжне та смачне м’ясо.
Її уроки та рецепти залишилися зі мною на все життя і стали важливою частиною моїх кулінарних знань», — згадує пані Людмила.
Соціальна працівниця розповідає, що справжнім викликом для неї є робота під час повномасштабної війни, в умовах ворожих обстрілів і повітряних тривог.
Жінка згадує, що в перші дні війни керівництво установи повідомило їм, що з міркувань безпеки слід залишатися вдома. Однак вона постійно думала про своїх підопічних, які потребували не лише продуктів, а й ліків, тож, між повітряними тривогами, йшла до них на допомогу.
«У перші дні війни було дуже складно знайти продукти, але ми робили все можливе, щоб забезпечити наших підопічних необхідним. Я пам’ятаю, як стояли в чергах по кілька годин, щоб купити хліб, молоко та інші продукти. Попри всі ці труднощі ми продовжували працювати», — згадує пані Людмила.
За її словами, зараз соціальні працівники зосереджені на тому, щоб допомагати людям жити в цих складних умовах.
«Ми забезпечуємо їх продуктами, ліками, допомагаємо з домашніми справами, комунальними платежами. Все, що вони не можуть зробити самостійно, ми робимо за них. Наша робота важлива, і ми робимо все можливе, щоб підтримувати тих, хто потребує допомоги. Хоча це нелегко, ми відчуваємо, що робимо щось значуще і важливе для нашого суспільства та для наших людей», — підсумовує соціальна працівниця.
Наостанок вона зазначає, що в цей складний час її також рятує не лише сама робота, а й колеги, з якими вона має приязні та теплі взаємини.
«У нашому колективі дуже дружня атмосфера, і ми завжди підтримуємо одне одного. Наше начальство завжди допомагає розв’язувати питання, які виникають, і всі проблеми вирішуються в найкращих інтересах підопічних», — зізнається пані Людмила.
До теми: «Ковід, війна, обстріли… Я навіть думки не допускала, щоб лишити своїх підопічних»: історія соцпрацівниці з Києва.
Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»