Степан Кударенко — юрист, віцепрезидент ХК «Київміськбуд», а нині воїн. У мирному житті він захищав права громадян, а з початком повномасштабного вторгнення — почав захищати країну на фронті.
Журналістка «Вечірнього Києва» поговорила з ним про все, що болить: зухвале вбивство побратима в Києві, недолугість судової системи, потребу в озброєному суспільстві, фронтову реальність і те, чому прагнення миру без готовності до спротиву — це шлях у нікуди.
«КИЇВМІСЬКБУД» ДО ВІЙНИ ТА ПІСЛЯ: ЯК ЗМІНИВСЯ ОДИН ІЗ ГОЛОВНИХ ЗАБУДОВНИКІВ СТОЛИЦІ
— До повномасштабного вторгнення ви працювали віцепрезидентом «Київміськбуду». Розкажіть, чим ви тоді займалися та як загалом функціонував «Київміськбуд»?
— До великої війни «Київміськбуд» був одним із лідерів ринку. Це бренд із майже 70-річною історією, який киянам зайвий раз представляти не потрібно.
У компанії я відповідав за правову політику та кадрові питання. Роботи було багато: щороку ми вводили в експлуатацію щонайменше 300 тисяч квадратних метрів житла, реалізовували будівництво більш як 22 ЖК, а також добудовували об’єкти збанкрутілих забудовників.
До слова, на моєму напрямку роботи постійно адмініструвалось понад 300 судових процесів різних рівнів — як правило це спори повʼязані з господарською діяльністю холдингу та спори щодо взаємодії з державними органами чи інвесторами, які мають низьку фінансову дисципліну.
Але з початком повномасштабного вторгнення все змінилося. Попередні проблеми і плани відійшли на другий план. Для мене особисто головним стало долучитися до українського війська. Спершу — ДФТГ разом із побратимами зі «Свободи», потім — бригада «Рубіж».
— А як зараз? Чи залишаєтеся ви дотичним до компанії?
— За мною юридично зберігається місце у компанії, але зараз я не поєдную цю роботу з військовою службою. Втім, залишаюся в курсі справ — знаю про основні проблеми та рішення, які ухвалює керівництво.
— Що змінилося в роботі «Київміськбуду» після повномасштабного вторгнення?
— Від початку великої війни й десь до осені 2022 року компанія не працювала з очевидних причин — був простій. Після осені ситуація не покращилася, оскільки почали сильно впливати такі фактори війни, як мобілізація працівників, енергетичний терор з боку росії, розрив ланцюгів виробництва і постачання, фінансова та безпекова нестабільність, а як наслідок — охолодження «первинного» ринку нерухомості та відсутність бажання інвесторів купувати чи здійснювати розрахунки за розтермінуванням.
Холдинг сьогодні працює, але здебільшого на об’єктах, що знаходяться на великій стадії готовності, де є можливість швидше ввести їх в експлуатацію. Отже, ситуація дуже складна, і компанія в першу чергу зараз намагається вистояти.
Щоб дати компанії шанс на відновлення, місто ухвалило рішення про двомільярдну докапіталізацію. Ці кошти не вирішать усіх проблем — їх недостатньо, тому також триває комунікація з Кабміном. Але навіть ця підтримка — це сигнал: ми працюємо, ми добудовуємо, ми вистоїмо. Головне — повернути довіру інвесторів. Щойно вони почнуть знову інвестувати, ми зможемо активніше рухатися вперед.
Сьогодні «Київміськбуд» фактично поза ринком. Величезний відкладений попит, що накопичився з 2022 року, розподіляється між іншими гравцями. Щоб повернутися, треба поступово відновити роботу на всіх майданчиках, підкріпити довіру старих інвесторів та залучити нових — це головне!
Я підтримую зв’язок із колегами, ми регулярно спілкуємося, і я залишаюся в курсі того, що відбувається. Така наразі ситуація в компанії.
ПРО ФОРМУВАННЯ ДФТГ ТА ОБОРОНУ КИЇВЩИНИ
— Тепер перейдемо до початку великої війни. Розкажіть стисло про той період.
— Я з кола «свободівців», і для нас початок війни не був несподіванкою. Ми заздалегідь домовилися, де зустрічаємося і що робимо. Було уже підготовлене і обумовлене місце — там і зібралися першого дня. У нас був чіткий план що робимо. Відразу почали діяти і сприяти обороні в межах добровольчого формування територіальної громади (ДФТГ).
Наша зона відповідальності — Оболонський район, зокрема напрямок від вулиці Богатирської. Ви пам’ятаєте ті блокпости — це якраз була наша ділянка. Також ми брали участь у рейдових місіях: завдання були різні — від знищення мостів і переправ, щоб ворог не зміг пройти далі, до дій у містах, які перебували під загрозою — це і Мощун, і Буча, й Ірпінь. Наші підрозділи активно залучалися — нам довіряли, бо бачили: ми тримаємося, не панікуємо й виконуємо завдання.
Добровольців тоді було стільки, що ми не справлялися з потоком. Приходили сотні людей, і ми навіть були змушені проводити відбір. Понад 300–500 людей хотіли долучитися саме до нас — це був неймовірний підйом. Зараз усе перейшло в іншу фазу — затяжну, виснажливу. А тоді… Це були особливі дні. Я навіть іноді згадую той початок з теплом — нехай це звучить дивно, бо була справжня згуртованість. Люди допомагали чим могли — хтось зброєю, набоями, хтось їжею, хтось польовою кухнею. Всі були як один.
Коли з Київщини вигнали ворога, були й такі, хто казав: моя місія — оборона Києва. Відбили столицю — і люди поверталися до цивільного життя. Але багато хто залишився, зокрема приєднався до батальйону «Свобода» в складі бригади «Рубіж».
— У вас була якась військова підготовка до цього? Ви навчалися на військовій кафедрі?
— Так, я закінчив військову кафедру, мав звання молодшого лейтенанта запасу. Коли прийшов у регулярні війська, то саме з цього і стартував. Нині вже маю звання капітана. Чесно кажучи, не думав, що мені взагалі коли-небудь знадобиться офіцерський квиток. А тепер дивлюсь — вже скоро починеться щабель старшого офіцерського складу. Звісно, що шокований як усе повернулося…
«У РУБІЖНОМУ ПОЧАЛАСЬ СПРАВЖНЯ І ВАЖКА ВІЙНА»
— Квітень. Київщину звільнили. Що було далі? У вас була якась перерва?
— Так, після звільнення Київщини у нас було близько двох тижнів базової військової підготовки — БзВП. Хоча, чесно кажучи, вчити особливо вже не було чому — багато хто мав бойовий досвід. Але фактично ми пройшли цю підготовку, після чого батальйон відправили в Рубіжне. І там стало зрозуміло: те, що ми пройшли в Київській області, — це були квіточки.
У Рубіжному вже була справжня, важка і страшна війна. Все було інакше, набагато складніше.
— У Рубіжному ви були вже як боєць батальйону «Свобода»?
— Так, я вже діяв разом із батальйоном «Свобода».
— Яке завдання було у вас на той момент?
— Фактично я виконував здебільшого волонтерські функції: знаходив, купував, возив амуніцію, машини, передавав спорядження, дрони. Війна в Рубіжному була війною артилерії в першу чергу. І артилерія, на жаль, була не в нас.
Такі речі, як «Мавіки», були новинкою і застосовувалися виключно як засіб повітряної розвідки, та й то — не надто вміло на початку. Це була зовсім інша війна: дрони тільки-но починали освоювати й застосовувати, та й їхня кількість була незначною. А от чого було вдосталь у 2022 році — це добровольців. І стало зрозуміло: треба формувати додатковий свободівський батальйон.
Наприкінці літа — на початку осені ми з комбатом Крижанівським («Монах») почали формувати четвертий батальйон. А у березні вперше вийшли на ротацію, щоб замінити третій батальйон.
— Це вже була структура в межах бригади «Рубіж»?
— Так. Ми створили батальйон «Сила Свободи». Ідея була така: проводити ротації — «Свобода» змінює «Силу Свободи» і навпаки. Так ми й працюємо. Зараз ця система змінюється — Нацгвардія переходить до корпусної структури. Наша бригада «Рубіж» увійде до одного з нових корпусів. Як саме ми вестимемо війну і чи будуть ротації за принципами корпусної системи — ще належить дізнатись. На жаль, через нестачу людей така гнучкість, як раніше, вже не видається можливою.
«ОДИН ДЕНЬ ВІЙНИ ДЛЯ НАШОГО ПІДРОЗДІЛУ ОБХОДИТЬСЯ В ПІВ МІЛЬЙОНА ГРИВЕНЬ»
— За період з 2022 по 2025 роки на яких напрямках ви були? Які бої запам’ятались найбільше?
— Навесні 2023 року мій батальйон був задіяний на околицях Бахмута, в районі Часового Яру. Одна з наших рот — 12-та — там працювала. А вже з середини 2023 року й донині ми тримаємо позиції в селищі Спірне та на його околицях — це Сіверський напрямок, зона відповідальності 54-ї бригади. Стоїмо там досі — і досить успішно.
За ці два роки ми майже не відступили — хіба що трохи через провали на флангах. Але свої позиції утримуємо. Наприклад, під час останньої ротації нашого батальйону співвідношення втрат — один до тридцяти. Уявіть собі. Я не знаю, як в інших підрозділах, але ми доводимо: воювати ефективно — можливо.
— Чи підтримує Київ вашу бригаду фінансово?
— Так, місто допомагає. Насправді Київ витратив на підтримку бригади «Рубіж» понад мільярд гривень. Завдяки цьому ми можемо ефективно знищувати противника. Сьогодні війна — це передусім укомплектованість сучасними видами зброї, як-от безпілотні системи різного типу.
Для розуміння: один день війни для нашого батальйону обходиться приблизно в пів мільйона гривень. І здебільшого це волонтерські кошти — починаючи від донатів на різноманітні збори й до прямої допомоги малого та середнього бізнесу. Коли кажеш людям, що один день коштує пів мільйона — вони не вірять, бо дехто не може закрити збір і на кілька тисяч.
Це нерозривний звʼязок гроші-засоби-боєздатність-результат і так по колу. Найбільшу ефективність на війні дає цілодобове спостереження і швидка реакція. Ми одразу фіксуємо накопичення чи висування противника — і вражаємо його ще на підступах.
Різні підрозділи воюють по-різному — знову ж таки, враховуючи свою технічну спроможність і забезпеченість, у тому числі й особовим складом. Для мого батальйону бойова робота передусім полягає у застосуванні безпілотних систем ураження — тобто всі зусилля спрямовані на максимально можливе зниження ризиків для особового складу. Тому спершу працює техніка, а вже потім — піхота. І якщо доходить до стрілецького бою, це означає, що ситуація дуже складна.
БУДНІ НА ПЕРЕДОВІЙ ТА ПОЛОНЕНІ РОСІЯНИ
— Як виглядає ваш звичайний день на передовій?
— Було б неправдою розповідати, що я постійно у боях чи штурмую посадки. Моя робота все ж більше адміністративно-бойова. Я перебуваю на тактично-оперативному центрі — це свого роду штаб за 5–8 кілометрів від лінії зіткнення. Ми постійно спостерігаємо за ситуацією, так звана трансляція поля бою 24 на 7: пересування противника, рухи по ближньому та дальньому тилу, перехоплення. Дуже багато інформації, на яку треба миттєво реагувати. Чергування для постійної та оперативної взаємодії з РОПами, ВОПами.
Наприклад, приходить інформація, що очікується обстріл або FPV-дрон по наших позиціях — треба оперативно передати цю інформацію, попередити людей.
— Під час останньої ротації вам вдалося взяти кількох полонених. Як це сталося?
— Так, було таке. Думаю, ви чули історію про нашого піхотинця, який взяв у полон шістьох. Це сталося в закинутому бліндажі. Він пішов туди, аби ліквідувати одного ворога, кинув кілька гранат — а звідти вийшло шестеро!
Загалом полонені сьогодні — не рідкість. Їхня тактика цьому сприяє: ворог масово застосовує живу силу, тоді як механізовані штурми із залученням важкої техніки — радше виняток. Імовірно, просто не вистачає ресурсів.
Вони діють малими групами: просочуються в наші бойові порядки, намагаються закріпитися в тилу — в посадках, покинутих укриттях — і чекають. Їхнє завдання — «заснути» в тилу, а потім активізуватися під час масштабнішого штурму. Це має створити ефект оточення.
Щодо тих, кого ми взяли: це погано підготовлені люди, задурені пропагандою або заробітчани, здебільшого зеки. Вони самі розповідали, як йшли на штурм без провізії, з недостатнім боєкомплектом, пили власну сечу, як між собою вирішували, хто з них не поміститься у підвал і кого «прибрати». Це не армія — це біомаса. У цих історіях мало смішного, але це наша реальність.
— Чи є хтось із ваших побратимів у полоні?
— Безпосередньо з нашого батальйону — ні, але з бригади — є хлопці в полоні. Один із нещодавно захоплених росіян розповів, що наш полонений живий. Мова йшла про район НПЗ, ближче до Лисичанська. Каже, що їх там використовують як робочу силу.
— Маєте на увазі наших українців?
— Так, наших. Але поки ця інформація не підтверджена серйознішими каналами, вірити на слово не варто.
НАЙВАЖЧА ВЕСНА ТА ДЕСЯТКИ ВІДБИТИХ ШТУРМІВ
— Розкажіть про ваш позивний. Як він з’явився і що означає?
— Я довго не міг придумати собі позивний, і врешті комбат просто сказав: «Ти будеш Флавій». Чому саме так — не знаю. Можливо, тому що я цивільна людина з таким, скажімо, капіталістичним укладом життя. Бо в кадрових військових зазвичай позивні більш виразні — на кшталт Граніт, Вогонь, Сармат тощо. А тут — Флавій.
Я особливо не запитував, чому саме так, просто погодився. Але, чесно кажучи, у радіоефірі цей позивний не дуже зручний — його постійно плутають: то «Флабій», то «Флабер», то ще якось. Тож плутають здебільшого новачки у нашій сімʼї.
— Ви отримали медаль «За військову службу Україні» — зовсім нещодавно, у січні цього року. За що саме вас відзначили?
— Чесно, це було несподівано і дуже приємно. Думаю, причиною могла стати моя робота у формуванні четвертого підрозділу. Зараз у нас усі підрозділи сильні, але четвертий стабільно показує один із найкращих результатів. Можливо, тому й вирішили відзначити — за ефективну кадрову політику.
— Які бої чи напрямки для вас стали найбільш переломними або пам’ятними?
— Ми як четвертий батальйон уже два роки тримаємо один і той самий напрямок. І для нас ротації в зону бойових дій — це як нові етапи: або легші, або важчі.
Найважчою була друга ротація — весна 2024 року. Перед тим була зима, відносне затишшя, а навесні ситуація різко загострилася. Тоді нам ще й обмежили постачання — був великий збій.
За зведеннями, ми відбили близько 60 штурмів. І це були саме штурми, не просто висування ворога, як іноді пишуть і подають за штурмові дії противника для статистики, а справжні важкі бойові зіткнення з механізованими підрозділами: стрілкові бої, спроби проривів.
Ми тоді втратили багато хлопців. Багатьох знав особисто — це були кістяки наших рот і взводів. Дуже сильні, дуже круті.
«ЩОБ УНИКНУТИ ВБИВСТВА ВОЇНІВ ТА АКТИВІСТІВ У ТИЛУ ПРАВООХОРОННА СИСТЕМА МАЄ ПРАЦЮВАТИ НА ВИПЕРЕДЖЕННЯ»
— Скажіть, будь ласка, чи ви знали воїна «Свободи» Олексія Щербину, якого посеред білого дня вбили в Києві через конфлікт на парковці?
— Особисто я його не знав. Перетинався з ним, але добре знайомим з ним не був.
Про ситуацію знаю. Ви, напевно, бачили, що двох підозрюваних вже відпустили — це взагалі ганебна історія. Через публічний розголос, тиск, участь у судових засіданнях ми намагаємося добиватися справедливості, але минає час — і двох фігурантів справи, які були присутні під час вбивства і, за даними, були до нього причетні, просто звільнили. Це обурює.
З юридичного погляду — хороша робота адвокатів, але, очевидно, слабка робота прокурорів і всієї правоохоронної системи. Вони мали тримати обвинувачення. А з моральної — це шок: військового посеред Києва розстрілює якась кримінальна гопкомпанія.
Через побутовий конфлікт. Це говорить про те, що «вата» в Києві остаточно знахабніла. І їй, як то кажуть, треба давати по зубах. Це наслідок корумпованої системи, де вважають, що можна все «порішати», дати хабар, знайти хорошого адвоката — і все зійде з рук. І ми це бачили не раз. Тому за такі речі треба чіплятись, не спускати на гальмах.
— Як ви, як юрист, оцінюєте стан української правової системи під час Великої війни? Бо випадок із Щербиною — не поодинокий. Трапляються і підриви автівок, і випадки вербування, і резонансні злочини. Що з цим робити?
— Я один зі співавторів закону про цивільний обіг зброї та боєприпасів. Я — з тих, хто обома руками за те, щоб громадяни мали право на зброю, особливо на короткоствольну. Бо правда в тому, що якщо людина хоче вчинити злочин — вона і так знайде зброю. А от звичайна людина, яка хоче себе захистити — безсила. Ми покладаємось на поліцію, яка реагує вже після злочину. Але правоохоронна система має працювати на випередження.
У країнах, де зброю легалізували, рівень злочинів із її використанням навпаки знизився. Бо принцип дуже простий: ніхто не полізе до того, хто теж може мати зброю. Хтось каже, що українці не готові морально, або що в нас багато людей із психологічними проблемами. Але все це врегульовується — через чіткі і зрозумілі правила контролю.
— А суспільство готове до легалізації?
— Більш ніж. І тримати народ беззбройним під час повномасштабної війни — це злочин. Чого ми чекаємо? Ще однієї Бучі чи Ірпеня? Якби тоді цивільне населення мало змогу захищатися — втрати були б іншими.
Окрема тема — забезпечення військових. От реальна історія: військовослужбовець має офіційно зареєстровану зброю, наприклад, гвинтівку під калібр 5,56. В зоні бойових дій він отримує до неї боєприпаси і воює. Але щойно виїжджає з фронту — якщо у нього виявлять ті самі патрони, йому «шиють» кримінальну справу за незаконне поводження з боєприпасами. Хоча він військовий, зброя зареєстрована, боєприпаси — військові. Просто в законодавстві не передбачено, як військових забезпечувати боєприпасами до особистої зброї.
Це реальні прогалини. Наприклад, у нас є наказ МО про видачу боєприпасів до закріпленої зброї. А як бути з особистою, на яку є всі документи? Багато підрозділів, як от третя штурмова чи «Азов», воюють саме з власною зброєю. І такі кейси — на кожному кроці. Ці питання треба терміново врегулювати.
— Ну і фінальне запитання. Які у вас зараз думки щодо нашого майбутнього?
— Якщо говорити про майбутнє, то нам слід готуватись до затяжної війни. Не знаю, скільки це триватиме — рік, два, три чи п’ять. Але наша головна помилка в тому, що чим більше ми хочемо миру, тим довше триває війна. Це звична психологія у стосунках між агресором і жертвою. Ми хочемо миру, прагнемо компромісів, готові щось підписувати — і цим тільки затягуємо конфлікт.
Навпаки, ми маємо транслювати інше: «Не проблема. Ми готові воювати ще 5, 10 чи 50 років, скільки буде потрібно». І насправді ми можемо — у нас є ким воювати, і ресурси для цього знайдуться. Європа розуміє, що Україна — це їхній щит, їхня безпека. Тож і підтримка буде.
Коли ми будемо готові до тотальної війни — на фронті, в тилу, в кожному українському місті й селі, з єдиною метою: завдати максимум втрат ворогу — тоді й отримаємо шанс на справжній мир. Бо агресор має зрозуміти: ми не жертва. Ми — сильний, озброєний, мотивований супротивник, який готовий боротися довго.
І я вірю, що в затяжній війні ми здатні перемогти. Нам просто потрібно протриматися довше за росію. Їхні ресурси не безкінечні — це очевидно. І міжнародної підтримки, такої як у нас, в них немає.
Можу сказати на прикладі нашого підрозділу: співвідношення втрат — 30 до 1. Так, у них 100 мільйонів населення. Але навіть із таким ресурсом вони не зможуть воювати вічно.
Тому готуймося до війни, а не мріємо про мир. Бо саме тоді, коли ми будемо справді готові до тотального опору, цей мир і настане.
***
«Вечірній Київ» також розповідав історію Тараса Бережанського — оперного співака, який два роки захищає небо столиці у складі мобільних вогневих груп ДФТГ «Мрія».
Даша ГРИШИНА, фото під час інтервʼю — Олексія САМСОНОВА, «Вечірній Київ»