Ім’я актора і каскадера Дениса Бондарева добре знали у світі українського кіно. Каскадер, постановник трюків, актор, викладач—його життя було завжди наповнене ризиком і творчістю.
Але коли почалася війна, він без вагань став на захист України у складі 81-ї окремої аеромобільної бригади. 21 травня 2022 року Денис загинув на фронті у віці 38 років.
«Вечірній Київ» продовжує серію пам’ятних публікацій «Пантеон Героїв», присвячених загиблим захисникам з Києва. Цей матеріал присвячений пам’яті Дениса Бондарева, який народився у Полтаві, проте ще у юнацькі роки переїхав до Києва, де проживав з родиною впродовж багатьох років.
ЗРОСТАВ СМІЛИВИМ ТА РІШУЧИМ
Денис Бондарев народився 13 березня 1984 року у Полтаві. З раннього дитинства хлопчик був загартований духом ризику та витривалості. Його батько—парашутист, а мати—фехтувальниця, і це наклало свій відбиток на його характер. Денис зростав у середовищі, де сміливість, швидкість реакції та майстерність володіння тілом були не просто навичками, а стилем життя.
З ранніх років Денис вбирав адреналін у кожному русі—спершу спостерігаючи за батьками, а потім і сам освоюючи складні прийоми, відточуючи свою майстерність у цирковій студії в Полтаві.
Його дружина Тетяна Ваценко-Бондарева згадує, що познайомилася з ним у Полтаві у цирковій студій, коли їй було лише 14 років, а хлопцю — 19. Вони швидко здружилися, адже обоє захоплювалися мистецтвом руху, екстримом, сценою. Вже тоді між ними виник особливий зв’язок—довіра, підтримка, розуміння.
Згодом їхні шляхи сплелися ще міцніше, і стало очевидно: вони не просто близькі по духу, а дві половинки, які не можуть існувати одне без одного.
«Денис завжди мав той особливий блиск в очах, який притягував людей. Він міг розсмішити будь-кого, завжди знав, як підтримати, як надихнути. У компанії він був тим, хто створював атмосферу легкості та радості. Коли він поїхав до Києва навчатися на каскадера, я розуміла, що це його шлях, його покликання. Він не просто любив екстрим—він жив ним. І водночас залишався таким теплим, щирим, турботливим. Я закохалася в нього без вагань. Це була не просто симпатія, не просто захоплення—це була справжня, глибока любов, яка тільки зміцнювалася з роками…» — згадує Тетяна Ваценко-Бондарева.
Дружина розповідає, що у творчому житті Денис був життєрадісним, відкритим, душею компанії. Але поруч із Тетяною він залишався врівноваженим і спокійним, завжди підтримував її та допомагав знайти баланс. Разом вони працювали в дитячому театрі, проводили багато часу на природі — ходили в походи з палатками, збирали гриби, рибалили…
ЗНІМАВСЯ У КІНО ТА ВІДКРИВ КАВ’ЯРНЮ НА ПОДОЛІ
Протягом кар’єри Денис працював каскадером, створював складні трюки та був постановником бойових сцен у понад 100 фільмах. Його майстерність у фехтуванні та точне відчуття тіла зробили його неперевершеним у своєму ремеслі. Він не просто володів мистецтвом руху—він ділився ним із сином, навчаючи його витривалості, впевненості та майстерності. Денис був не лише професіоналом у кіноіндустрії, а й люблячим батьком, для якого сім’я завжди була на першому місці. Він став справжнім авторитетом для сина Ярослава, передаючи йому свої навички, силу духу та життєву мудрість. «Мій чоловік був людиною, яку син слухав і глибоко поважав. 16 років — непростий період дорослішання, але після загибелі батька він прийняв на себе чоловічі обов’язки. Це безперечно вплив батька — його приклад, його модель поведінки», –розповідає жінка. Денис завжди залишався спокійним і врівноваженим. Хоча в компанії він легко жартував, розповідав анекдоти й був душею будь-якої зустрічі, у житті він ретельно зважував кожне рішення, все продумував наперед. Тетяна ж, навпаки, вирізнялася енергійністю, постійно вигадувала нові ідеї та бралася за сміливі рішення. Але, попри різні характери, Денис завжди підтримував її—беззастережно, з довірою і теплом. Також Тетяна згадує, як ще до війни вони з чоловіком вирішили відкрити свою кав’ярню у Києві на Подолі, яка називалася «Кав’ярко». «Назва виникла від імені нашого сина Ярослава, якого ми називаємо Ярко. Цікаво, що ця ідея виникла досить спонтанно. Це було радше поривом, ніж ретельно спланованим кроком. Але Денис, з його гострим поглядом і глибоким розумінням, лише усміхнувся і сказав: „Ти ж уже все вирішила“. Його слова стали для нас не просто підтримкою, а символом довіри, віри в нашу сімейну справу. Хоча від ідеї до реалізації минуло лише 10 днів…» — згадує дружина. Це був справжній сімейний бізнес, у який Денис поринув з ентузіазмом. Він узяв на себе логістику, привозив усе необхідне, завжди слідкував, щоб кав’ярня працювала без перебоїв. Спочатку вони співпрацювали з партнерами, але після кількох невдалих ситуацій Денис вирішив діяти самостійно, аби уникнути проблем. «Я все одно тут поруч, буду закривати ці потреби», — казав він, повністю беручи відповідальність на себе. До роботи у кав’ярні долучився і брат Тетяни. Заклад був невеликим — усього 12 квадратних метрів, вузьким, наче вагончик. Але він швидко перетворився на місце зустрічей творчих людей, де вирувало натхнення. Тут проходили музичні вечори, квартирники, майстер-класи, а серед гостей можна було зустріти письменників, акторів, режисерів — всіх, хто цінував теплу атмосферу, наповнену мистецтвом. «Щоранку ми відкривали кав’ярню разом. Вставали рано, їхали, готувалися до робочого дня. Це були теплі спогади, які назавжди залишаться зі мною», — згадує Тетяна Ваценко-Бондарева. Впродовж багатьох років Денис Бондарев з родиною жили на околиці Києва, неподалік від Ірпеня та Гостомеля. Вранці 24 лютого їхній спокій обірвали потужні вибухи в районі Гостомеля — так для них почалася війна. Тоді вони прийняли непросте рішення: залишити столицю та вирушити до Полтави. Тетяна згадує, що у машині було п’ятеро людей—Денис з дружиною, їхній 15-річний син Ярослав, брат Тетяни Олексій та студентка Валерія з Лохвиці, яку вони не могли залишити саму. Перед від’їздом Бондареви заїхали до своєї кав’ярні, забравши касу та найцінніші речі. По дорозі вони зіткнулися з важким вибором: щоб доправити Валерію додому, довелося б повернути у напрямку Сум, які вже перебували під обстрілами. Вони прийняли рішення разом, як завжди, і в Пирятині остаточно визначили маршрут. Пізно ввечері дівчину відправили додому, а самі продовжили шлях у Полтаву. Наступного ранку Денис вирушив до територіальної оборони, а повернувшись, повідомив родині: він записався до лав ЗСУ. Це рішення було тверде, усвідомлене, безповоротне—він не залишив вибору, лише поставив перед фактом. Тетяна глибоко поважала цей крок і пишалася чоловіком—це був вибір справжнього воїна, який не міг стояти осторонь. «Я не могла його зупинити, бо це було б проти його природи. Це не про „відпустити“ чи „не відпустити“. Це про любов і прийняття. Я сказала йому: „Я буду стояти за твоїм плечем, подавати тобі воду“. І я робила все, що могла, щоб підтримати його. Я почала робити окопні свічки, коли побачила про це в інтернеті. Спочатку він казав, що це не потрібно, але потім зателефонував і сказав: „У нас тут сиро, це дуже треба“. За день я зробила ящик свічок і відправила йому. Це було про любов, про підтримку, про повагу до його вибору. Він бачив, як інші дружини скандалили біля військкоматів, як залишали своїх чоловіків, які йшли на фронт. Він був шокований. Але ми були іншими. Ми завжди підтримували одне одного, навіть у найважчі моменти», — розповідає Тетяна. Остання зустріч Дениса з рідними була сповнена тепла і сили—перед відправкою на передову він провів 10 днів навчання, а потім заїхав до батьків Тетяни. Останні обійми, останні слова, останній погляд, сповнений любові. Вони не знали, що ця зустріч стане прощанням… Коли він уже був на фронті, Денис не втрачав віру в життя—пропонував Тетяні відкрити нову кав’ярню в Полтаві. Але для неї тоді було інше завдання: волонтерство, пошук обладнання, тепловізорів, всього, що могло допомогти чоловікові та його побратимам. Його побратим Олександр згадує Дениса як безстрашного воїна, який діяв швидко і рішуче. Вони познайомилися ще у військкоматі, а згодом опинилися разом на передовій. Одним із перших у підрозділі Денис отримав поранення, проте не повідомив рідним—не хотів, щоб вони хвилювалися. Під час потужного артилерійського обстрілу Олександр мав змінити його на позиції, але просунутися вперед було неможливо. Раптом він побачив Дениса—той вибіг із укриття, тримаючись за голову, а по руці стікала кров. Йому оперативно надали першу допомогу та евакуювали до шпиталю. Згодом з’ясувалося, що ще один боєць, який був поруч із Денисом, також отримав поранення—його кров просочилася крізь зимовий одяг. Обох доправили до шпиталю, але вже наступного ранку вони повернулися—перебинтовані, з ранами, але сповнені рішучості. «Та що ми, будемо відлежуватись у лікарні? Ми ж не для того сюди прийшли!»—пригадує Олександр слова Дениса. За спогадами чоловіка, відвага та хоробрість Дениса завжди піднімала бойовий дух побратимів. У травні 2022 року Тетяна Ваценко-Бондарева вона разом із сином Ярославом повернулася до Києва, щоб закрити кав’ярню. Бізнес почав відновлюватися, орендодавці вимагали рішення щодо приміщення. Дружина згадує, що найскладнішим для неї стало відчуття його відсутності. Денис завжди був її опорою, поруч у важливі моменти. Тепер їй доводилося самій ухвалювати рішення, вирішувати проблеми, приймати життєві виклики. Тож вона зібрала речі, перевезла їх до Полтави. А в цей час отримала страшну звістку—Дениса не стало… 21 травня 2022 року її чоловік загинув, підірвавшись на міні під Запоріжжям. Автомобіль «Рено Логан», у якому Денис перебував, підірвався на протитанковій міні. Двоє бійців, що сиділи поряд із ним, вижили, але отримали важкі поранення. Його хоробрість, сила духу та вірність присязі залишилися в пам’яті тих, хто стояв пліч-о-пліч із ним. Він був не просто бійцем—він став символом мужності та незламності. «Коли Дениса не стало, я відчула, що померла разом із ним. Та, якою я була, більше не існує. Я зібрала себе по шматочках, створила нову себе. Але любов залишилася. Кохання не минає. Воно є. І це- найпотужніша енергія, яка не зникає, не минає, а залишається жити всередині. Воно живе в мені, хоча тепер відчувається інакше. Саме це кохання дає сили жити, рухатися вперед, творити та відновлювати себе заново», — говорить жінка. Перші місяці після втрати були нестерпними для Тетяни. Коли життя змінюється раптово, коли тяжкий біль стає реальністю, психіка може захиститися—закрити спогади. Тетяна згадує, як говорила мамі: «Я забула наше життя, я нічого не пам’ятаю. Немов до цього моменту нічого не було». Але з часом, поступово, вона почала складати пазл своїх спогадів. Він ніколи не буде повним, але кожен фрагмент—важливий. Кожен повернутий момент нагадує, що їхнє життя існувало, що Денис був, що він є—у пам’яті, у серці. Хоч це не те, що звучить у розмовах щодня, питання: «Як там Дєнька? Пам’ятаєш, як тато?» стали нормою. Від них—тепло. Тепло від згадок, від того, що він залишається частиною їхніх розмов, думок, навіть мовчання. Спочатку слова «ти маєш жити заради дитини» здавалися болючими—вони не могли замінити глибоку втрату. Але поступово це розуміння прийшло природно: син заслуговує на маму, на підтримку, на життя без тягаря болю. Тетяна повторювала собі, що житиме «за двох», аби зберегти пам’ять про Дениса. Але з часом прийшло усвідомлення: не просто жити, а пишатися ним, його вибором, його шляхом. Саме ця думка стала для неї тим, що рухає вперед. «Я свідомо не носила траур, не вдягала чорні хустки, а обирала яскраві сукні, бо він любив, коли я так ходила. Я повернулася до мікрофона, бо він завжди підтримував це. Всі ці дії — не просто спогади, а продовження його підтримки, його віри в мене», — згадує дружина. Сьогодні Тетяна знаходить сили жити далі завдяки любові, пам’яті та підтримці інших. Вона спілкується з дружинами полеглих героїв, допомагає їм, адже добре знає, що означає втратити найріднішу людину. Ця взаємопідтримка стала для неї джерелом сили, сенсом, що допомагає рухатися вперед. «Пам’ять — це те, що робить людей живими у наших думках і серцях. Тому для мене важливо говорити про нього, писати, розповідати, ділитися спогадами. Навіть якщо це болюче, навіть якщо певні моменти змушують переживати емоційно складні відчуття, я відчуваю, що це потрібно», — говорить дружина. Після загибелі чоловіка Тетяна Ваценко-Бондарева створила закриту спільноту «Ми разом — попри все», яка надає взаємопідтримку для дружин загиблих воїнів. Учасниці групи підтримують одна одну, адже стикаються з байдужістю з боку певної частини суспільства. А хтось, навпаки, прагне допомогти, але просто не знає, як це зробити. Сьогодні у спільноті майже 5500 жінок, які спілкуються, зустрічаються, діляться переживаннями та спогадами. Їм є про що говорити. Їм є кого згадувати. Слово «вдова» вони не використовують—для них воно звучить надто похмуро, наповнене болем. Натомість вони називають себе дружинами полеглих героїв, адже їхні чоловіки назавжди залишаються в серцях, пам’яті та історії. Тетяна заснувала громадську організацію «Жити попри все», об’єднавши навколо себе людей, які прагнуть зберегти пам’ять та підтримати тих, хто переживає втрату. Вона стала ініціаторкою та кураторкою створення «Саду пам’яті»—особливого простору у Національному музеї архітектури та побуту в Пирогові, що увіковічнить пам’ять про тих, хто віддав своє життя за Україну. Натхненницею та керівницею проєкту стала Ольга Журба, а його ландшафтний дизайн розробляє Олена Бальжик. Разом вони працюють над тим, щоб сад став місцем спогадів, підтримки та відновлення для всіх, хто його відвідуватиме. Це не просто місце скорботи, а символ відновлення, надії та єднання. Учасники проєкту прагнуть зробити його місцем, де кожен може знайти внутрішню силу, згадати, відчути підтримку. У планах—створення онлайн-платформи, де збиратимуться історії загиблих героїв—як військових, так і цивільних. Рідні можуть ділитися пам’яттю добровільно, створюючи живий літопис боротьби та гідності. Тетяна розповідає, що сад матиме терапевтичне значення—тут проводитимуть зустрічі з психологами, які допомагатимуть родинам подолати горе, знайти сили жити далі. Важливою частиною проєкту є інклюзивність та доступність: його територію облаштують так, щоб люди на кріслах колісних могли безперешкодно пересуватися ним. «Цей сад — не про втрату, а про пам’ять, про силу, про життя. Ми створюємо місце, де кожна рослина — це історія, кожна зустріч — підтримка, а кожен крок — нагадування, що наші герої назавжди залишаються з нами», — зазначила Тетяна Ваценко-Бондарева. Читайте також: Коли батько пропав на фронті, донька почала носити його одяг: два роки тому загинув журналіст з Києва Ярослав Шапочка. Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»
ПРО ПОЧАТОК ВІЙНИ
ЯК КАСКАДЕР СТАВ ВОЇНОМ
ЗАГИБЕЛЬ ДЕНИСА
ЯК ЖИТИ ДАЛІ ПІСЛЯ ВТРАТИ КОХАНОГО
ОБ’ЄДНАНІ СПІЛЬНИМ БОЛЕМ
«САД ПАМ’ЯТІ»
