Віра Казидуб

Я йшла до тебе по передовій.

Таксі чекали з флангів ще й із тилу.

Було так темно, лиш з-під ночі вій

Таксі світились шахматні світила.

Мені здавалось: зараз я спіткнусь.

Ці десять кроків — це не десять кроків.

Я пленталась повільніш від бабусь,

Хоча удвічі менше мала років.

Таксі не знали, ти не розумів,

Чому передова і що від бою

В цей мирний вечір для кохання й снів

Щонайсолодших. Це — мій бій з собою.

Із місяцем, що в осуді завис,

Полеміка триває однобічна.

Так треба, бо так сталось. Не каприз

Мій монолог — це страх мій перед вічним.

Це так я називаю словом страх

Мою любов, яка зі мною буде,

Допоки я єси, допоки крах

І тіла, й розуму зведе мене від люду.

Ми помчимо з тобою, варто лиш

Ще крок ступити — просто в невідомість.

Бери усе моє і не залиш,

Минулим переповнену, свідомість.

Я так сказала. І страшенний біль

Тієї ж миті переповнив груди:

Я зрозуміла, що програла бій.

Що я нікуди їхати не буду.

Виглядала від тебе листа, виглядала.

Вже схолола зима і весни закрутилася тінь.

Вже проснулась краса, потягнулась розквітлим мигдалем

І від того зайшовся кричати пробуджений біль.
Біль чи джміль — не збагнеш, бо таке монотонне гудіння

Нівелює відтінки і знищує хміль почуттів.

І вони вже зникають. Мені тут нічого не вдіять.

Та і ти вже не вдієш нічого, якби й захотів.

Ти був лиш манекен, на якого я все це вдягла,

Роздягнувши себе — а від себе прикритися нічим.

І тоді я під ковдру байдужости знову лягла.

Значить, справді жива я під кетягом срібних небес.

Адже я ще траву молоду на морозі жалію.

Як ніколи й ні разу, й ні в чім не жаліла себе.

Я так хотіла, щоб ти приїхав сьогодні саме.

Сьогодні саме безодня глибша під небесами.

Сьогодні саме мені відкрилось: тебе люблю я.

Зриваю простір, лечу до тебе, немов косуля.
Немов косуля від трьох мисливців і трьох прицілів.

Летять назустріч нейтральні лиця і юрми цілі.

Летіли зранку і вже під вечір не прилетіли.

Минають сотні цнотливих зречень в моєму тілі.

Ти не побачиш, бо ти не вільний. Тобі не треба.

А я відкрила нову планету — люблю тебе я.

Планету-зірку, стрімку комету — Осіянею.

***

Пливу кудись, закривши млосно очі.

І колючки по шкірі — знак вогню.

Я так нестримно ще літати хочу —

Я розіб’ю себе, якщо вроню.

Ти є повітря, навіть мови дар.

А ти й не знаєш — є у тебе бранка,

В цім відчутті не тямить твій радар.

Я до веселки в небі пригорнусь.

А неба постіль хрустко-білосніжна —

Її зім’яти я уже боюсь.

Таке сум’яття, ніби каламуть.

Я мрію ще зустрітися з тобою

А потім, якщо зможеш, то забудь.

Я пробуджу тебе, немов зерно.

Не кожен день, лебедику, не кожен

Пробуджується радісно воно.

А ти і проростеш, і розцвітеш.

Коли ти зрозумієш, що свята я,

Святим з цієї ночі вийдеш теж.

Впаду в твою розгубленість і хміль.

Не озирайся! Я не зможу дихать.

А думала ж — навчилася тіль-тіль.

Не їдеш. Я погоджуюсь чекать

Так, ніби вже кінчається відпустка,

А я десь в Коктебелі. Й не було

Ще жодного! — жоднісінького! — дня,

Коли б туман осів і хоч на мить

У небі високо сяйнуло мені сонце.

Таке оце чекання. Але що ж,

Коли земля цвіте все цвітом чорним,

Два дні і Новий рік, але нема

Ні настрою святкового, ні снігу,

Ані ялинки в домі, ні тебе...

Минає високосний рік і ще

Минає покалічене століття,

Минає друге вже тисячоліття

І віхи ці збентежили уяву —

В який-бо час нам випало, панове,

Стрічати рік новий! І рік який!

Ніхто не може сперечатись з нами

Стосовно вибраности в часу веремії —

Це ж плин тисячоліть, а не хвилин

Ми маємо побачить дуже скоро.

Але туман в природі і в душі.

Так моторошно, слизько якось, сумно.

І ніби й не чекається добра,

Але ж чогось чекається, одначе...

Не пишеш. Люблю чекать.

Кохаюсь в своїх стражданнях.

Дзвенить тятива тонка

В римованих строф риданнях.

Не пишеш. І не пиши,

Обранець, мазунчик долі.

Чеканням моїм гріши,

Тихеньким, як сни юдолі.

Чекання мені, мов хліб,

Простий і такий насущний.

Стражденний вразливий німб —

Він скрізь — на морях, на суші.

Нічого немає більш,

У що б я втопила душу,

Як те, з чого рветься вірш,

І що пережити мушу.

Напишеш мені і все —

Обірвеш струмочок теми.

Несе мене, ох, несе,

Мов магму, несе в дилеми.

Не пишеш. Солоний дощ

Солодке чекання витре.

Всюнощніша всіх всюнощ

Мені необхідна битва.

Постій в уяві. Я хоч надивлюсь,

Який ти є, такий мені болючий.

Постій, допоки я хоч помолюсь,

Аби ти вже отак мене не мучив.
Зависни там, як в небі зависа

Парашутист на нитях парашута.

І я собі скажу: яка краса.

Краса всміхнеться і розвіє смуток.

На землю так тебе й не опускає.

А в мене на землі росте трава.

І проліски, й пробуджена ріка є.

І зможу милуватися тобою.

Крізь гілочки безлисті, ще пусті,

Крізь тихий схлип, влаштований вербою.

Я ще в міцній і довгій летаргії

Зустріла небайдужого когось

І перемкнути сон іще не вмію.

Поцілунками покрию твої очі

І повільно вниз губами по щоці.

І не вистачить мені цієї ночі —

Закороткі, мій коханий, ночі ці.

Закороткі — то не важить, що зимові.

Вже й світанок — душить спрага — я тремчу.

Не спиняймо, не спиняймо тіл розмови —

Шепочу тобі і ти мене почув.

Розчинюсь в тобі — мого немає тіла.

І твого немає теж, бо є одне.

Як давно тебе, як спрагло я хотіла —

Не спиняй мене, а слухайся мене.

Ми розправимо, мов крила, вільні руки —

Ох, солодка тіл знемога — цей політ.

Не спиняймось, політаймо до розлуки —

Впадемо ще, розіб’ємось об граніт.

Шлях Чумацький подарує насолоду —

Бурштинового намистечка разок.

Ти красивий, ти довершеної вроди —

Я художник, я кладу іще мазок —

Я коралу покладу тобі на губи —

Й так червоні, й так палають, але ні, —

Червоніші мають бути як для згуби,

Хоч такі, як цей світанок у вікні.

І нічого не соромся — ми найкращі.

Ще нема чого соромитись в раю.

Ми святі. Навіть, якщо ми вже пропащі —

Я тебе, немов нектар із квітки, п’ю.

Довгий ранок, сяє тіла білизна.

Що нам з того, о, любове, що вже ранок, —

Ти ж не все цієї ночі ще пізнав.

Буде день і буде вечір, буде й нічка—

Закороткі дні і ранки, й ночі ці.

Закороткі аж судомить тіло відчай —

Я проснутись хочу в тебе на руці.

На руці проснутись хочу і проснуся.

Спраглим тілом знов до тебе припаду.

Я з тобою ще нічого не боюся.

Вийдем з раю — вже без тебе пропаду.

***

Ти — камінь. І різьблена з каменю плоть

Холодна. Байдужа. І сонце не може

Зігріти їй серце. Не буде колоть

Воно від любови. О, як же ти схожий

На камінь шліфований! Чистий базальт!

Своєю величністю й міцністю гордий.

Вражає мене твій шикарний дизайн.

Ти весь, мов піджак строго-чорний і модний.

Ти — камінь. Ти — скеля. На ній не зросте

Твоєї любови й колючка верблюжа,

Яку я плекала. Заняття пусте.

І, все-таки, скелю ту жаль мені дуже...

Не знало тіло, де його тепер

Чекала кара — кара в апогеї.

І вже зацьковано, немовби тіло гея,

Вмикалося на здиблений ампер

Щонайнайвищий, але та межа,

Якої зась сягнути силі струму,

Не може встановитися для глуму

Над тілом цим. Воно, мов ведмежа,

В зимовім лігві сни солодкі бачить.

Солодкі і шалені, що й само

Вже по собі — холодне ескімо.

Розтало-біло-невимовно плаче.

Хай тіло спить. І вже, мов той батіг, —

З розгону втихомиреність на плечі.

Сидить, мов собача побите, вечір,

Що у своїй печалі й не приліг.
14 грудня 2000 року
***

Я містом пливу на кораблику відчаю й мрій.

Усе мені бачишся ти, що рвонувся назустріч.

Кохання моє надболюче, учителю мій —

О, як безпощадно й тягуче воно мене мучить...
15 червня 2000 року

Немов сліпа, губами так

Шукаю губи.

Шепчу: лети, шепчу: злітай,

Шепчу: мій любий...

І падаю — підбитий птах,

І зойкну тихо.

І краду я — невинно так —

Не щастя — лихо.

О, Боже, цей калейдоскоп —

Осіннє небо.

І може досягнуть зірок

Високий гребінь

Тієї хвилі, що мене

З тобою вкрила.

То біль, що, може, і мине.

То біль мій білий...

***

Задзвеніла розплати сталь —

За любов мене жде розплата.

Як із нею до страти стать?

А без неї як стать до страти?

Язики, що на руки схожі.

І сухого гілля гора

На хвилину горіння, може.

Та ще й вибрали день ясний.

Та ще й вибрали буйний вітер.

Я чекала прихід весни,

Я чекання складала з літер.

А із літер — в слова, в рядки,

А з рядків — у розлогі строфи.

Відривала від них шматки

Й голубам роздавала трохи.

Божі птахи, летіть, летіть

Із піснями моїми в висі.

Розвівайте їх, тільки ті

Залишайте, які вдалися.

Щоб почув хтось їх, щоб почув

І співав, як мене не стане.

Я на полум’ї тріпочу,

Я, з народження полум’яна.

Нагадала із двох долонь

І любови такої, й страти.

Все життя ішла крізь вогонь,

Щоб кострищем опісля стати.

А де ж ти? Чи ж отут стояв,

Де у мене голками — натовп?

Хто засяяв і осіяв

І любов, і оцю розплату?

Та й навіщо в твоїх раях

Не любов, а підсудна згуба?

Є у тебе любов своя.

І тобі вона люба, люба...

Вирішуй, куди йти тобі — чи в гори,

Чи в сизу хащу?

Чи падати прожогом в пінне море —

Питаєш, нащо?
А раз питаєш, значить, не пірнеш

І ліс минеш ти.

Нема твоїм щобщосьневийшло меж —

Такий, як решта.

Тебе вдягати в лицарські лаштунки.

І вийдеш ти із-під мого пера,

І все так струнко.

Такий, як вата.

На тебе важко навіть вішати

Несправжні шати.

Щонайдобріших.

Хоча б зіграй мені його разок.

А втім...вирішуй...

І ти також...І ти також, мов Брут...

Від кого вже я не чекала зради, —

Такий наївний, добрий, безпорадний,

Без фальши, без неправди, без отрут...

Тобі навіщо лицемірства спрут?

А, може, я й тебе вдягла у німб

І перед тим не глянула ув очі

Ні проти ночі, ні опісля ночі...

В деревах клекотять потоки лімф,

Там, де я бігла серед юних німф

Уже тепер не знаю, і куди,

Втікаючи від старости, від суму,

Від себе і від тебе, і від глуму

В такі жадані простори безум’я...

І не втекла. І от прийшла сюди,

До тебе. Так. Бо ти сьогодні ліпший

Від темряви, гризот і самоти.

Будинки вслід ошкірили роти,

Немов кричали, що не варто йти

Туди, де чорториї. І де глибше...

А я не слухала. Тоді і ти, мов Брут,

Ти, вже від кого я не ждала зради,

Такий наївний, добрий, безпорадний,

Без фальши, без неправди, без отрут —

Ти задушив усе в мені, мов спрут.

Хоч ти мене зрозумій —

Коли я дивлюсь з-під вій

Отак знизу вгору —

Чи просто вниз —

Не треба збирати хмиз

В студену вечірню пору,

Аби розпалить вогонь

Із погляду із мого.

Не треба! Це просто гра.

Малесенький тріумф — змогла —

І більше нічого! Прикро.

А ти уже й фабулу виклав,

Що буде в годину пізню

Опісля.

Чого ви усі такі?

Чого вам не рветься в висі,

А в дзеркало лиш? Нарциси?

Сідай! Подивися в очі —

Я лиш говорити хочу.

Людина і ти, і я.

Навпроти. Це стіл. По краях.

Я маю сказати чітко,

Що я розмовляю рідко,

Тим більше з чоловіками.

Тим більше тепер, з роками.

А ти мені був цікавий.

А ще я хотіла кави.

А ще я була сама.

А ти ж такий колоритний.

Хотілось поговорити.

Тут стіни — нема дзеркал.

Тут гуркіт, а не вокал.

Розслабся. Бо це не Брамс.

Це гуркіт для інших дамс.

А тут опинилась я.

Тут вільний стілець стояв.

В ту мить я хотіла вити.

А випало — говорити.

Все просто. Нічого більш.

Спасибі. Я маю вірш.
25 лютого 2001 року

РУСАЛКА

Буря моя, буря в мені.

Тільки моя — камінь на дні

Перевертає, крутить, мов кульку,

Впала на камінь — мулько.

Озеро давить зверху мене.

Рибка яскрава свічки вогнем

Блимає з дна мені — тягне ще нижче,

А я розумію, що мушу вище.

Буря в мені силу дає.

Я відштовхнулася — риби роєм.

Я виринаю ковтнути повітря.

З дна виринаю. Звідти, де...Звідти...

Вже забула, що воно й таке —

Віхола — весела, неприп’ята.

Зашпори зайшли й засіли в п’ятах —

Віхола, кимсь люблена, кимсь клята —

Ось хаосу пристрасний макет

І прощальний лютого банкет,

І зими сплановане піке.

Доки я писала ці рядки,

А вона вже й небо відхилила,

Й відлетіла ввись на білих крилах.

Не взяла мене, а лиш зморила.

Я заснула на крилі руки.

І щасливі бачила роки.

Хоч вві сні — я мала їх таки.
22 лютого 2001 року
***

Білий кінь...

Він летить, білий кінь, по зеленій траві.

Скільки грації в нім,

Скільки трепету й ласки...

Ловіть!

Серед луків безмежних,

Щавлів, медуниць, серед трав.

Між волосся розкішних рокит.

І земля, наче кров,

Дрібно бризне йому з-під копит.

Чорний плащ загубив

Спритний вершник на березі Псла.

І яка його спрага, така ненаситна, несла?

Спрага втечі!

Можливо, найбільша із спраг.

То від себе, немов від хуртечі,

Втікає мій маг.

Я стою, наче статуя.

Я незворушно стою.

Все він знає, мій маг,

Що стою я на самім краю

Велетенської прірви —

Він знає, що зіб’є мене.

Він летить, хоч не хоче.

Яка його спрага жене?

Я не знаю. На волю його віддаюсь.

Я стою на путі його й зовсім його не боюсь.

Білий кінь, чорний вершник

В сідло не підхопить мене.

І я знаю, що нині цей вершник мене не мине.

Біле з чорним в траві.

Я від сонця стою золота.

Я вмикаю стоп-кадр —

Я дивлюся в далекі літа.

Звідти вершник до мене летить все на білім коні.

І стояти й чекати над прірвою треба мені.

О, як же мій знаний герой,

Що звик до колізій пасивних,

Де він лиш відомий король,

Не любить вітрів експресивних!

Не любить вітрів із очей,

Вітрів із розпечених ніздрів.

Статичним розкриллям плечей

Він вже до ілюзії визрів,

Що дрова з водою горять,

Якщо їм за це заплатити,

Що ніж по саму рукоять

Він зможе в добробут втопити,

Але...ще три крапки й...але,

Я хочу йому заперечить,

Бо щастячко надто мале,

До того ж, іще й недоречне.

Бо я експресивніш вітрів,

З вогнем наростаючим відьми,

Батіг не зриваю Петрів,

А вітер ним цвьохкаю: їдьмо!

О, як я лечу і лечу!

О, як я розштовхую простір!

...Відомий король не почув,

Що я заграбастала острів,

Отой, що належить йому

По праву геройства у віршах.

Який велетенський лопух

Росте й на очах його більша!

Дарунок за всі твої страти!

Ти вибрав би завчену роль,

Якби довелось вибирати?

Коли тане сніг і оголює чорні плями,

Мов пащі розкриті страшного німого звіра,

Хочу ступити вбік, але тягне прямо

Товчена, бита, зневажена часом віра.

Тобто, часом не в сенсі — іноді, — в сенсі Всесвіту.

Час минає і плодить в мені прибамбаси —

Тобто ілюзії, мрії, бажання, пропалі безвісти,

Тобто в пащі, у прірві текучого часу.

Прямо в очі, назустріч помитим вікнам,

Сиротливо уперлась стіна теразиту.

Нині фарби, подібно снодійним лікам, —

Свіжі, яскраві, — нагадують: ми тут транзитом.

Ми тут минаєм, як сніг, залишаючи плями чорні.

І, розчинившись в повітрі, туманом стаємо — сірими.

Ми відбіліли, як свято, як сніг цей — і то було вчора.

Будем біліти ще завтра? Щоденно віримо...
10 лютого 2001 року

Це не тобі, хоч ти із крови й плоти.

Це не тобі, хоч ти на світі є.

Це я пишу рядки, як на роботі,

А те, що я пишу — життя чиєсь,.

Ти чоловік, і той також, і інший.

Ви персонажі, образи і все.

Я вас тягну в свої найгірші вірші,

Мені життя сюжети ці несе.

Я не приймаю докорів ніяких —

Нема нещирости! — ця відповідь свята.

І очі є, і думка не заклякла,

І є любов єдина — до Христа.

І я не знаю, як він мене любить.

І взагалі, чи любить він мене.

Іконний лик цілую прямо в губи,

Іконний лик мене не прожене.

Не знаю, чи мені хоч щось простилось.

А статі я не маю — це мій крах?

Поет любив...Любив — так, як не снилось

Нікому і в найбільш казкових снах.

Все, що могло іще у мене бути,

Все, що було, — стекло, немов вода.

Він дав мені любов, немов отруту,

Тоді, коли була я молода.

І ні опісля, ні, тим більше, нині,

Коли вже на Землі його нема, —

Не буде так! Не буде! В вечір синій

Мою любов присипала зима.

Ні зустрічей ніяких, ні розлук.

Якщо я й тріпочу, то лиш, як хустка,

Що виривається чомусь із сильних рук.

Та пустка ж не німа. Тривожить нота,

Сумна, мов матіола під дощем.

І вірші про кохання — лиш робота.

Аби не збожеволіти іще.

***

Я падаю, піднявшись, мов лоша, —

Вставати треба, що там вибирати.

Як страшно, що готується душа

Прийнять нове кохання, наче страту.

Дев’ятий вал морська прикотить хвиля

І перекосить правильний овал

Обличчя віри вистражданим штилем.

Іще гіркіші ждуть розчарування.

Душа молилась: о, пошли мені

В житті довічний захист від кохання...

Разом з пролісками, непрактичними, як я,

Що невчасно реагують на відлигу,

Поспішаючи довіритись раям, —

Занесіть мене в Червону книгу.

До тепла, до світла, до людей,

Так, як проліски, розштовхуючи кригу, —

Хто захоче, той по них і йде, —

Занесіть мене в Червону книгу.

Легко і побачить, і зірвать,

Легко розтоптати їх без сліду —

Нам в Червоній книзі горювать —

Більше горювать-радіти ніде.

Господи, навіщо ти плодиш,

Тих, кому шкодуєш практицизму,

Щоб крізь них, мов крізь прозору призму,

Видно все було тобі? Облиш,

Ти ж мене не бачиш. Я забута.

Але пнусь до світла і крізь кригу.

Я — це я. І іншою не бути.

Та впишіть мене в Червону книгу.

Бо романтиків згорають метеори,

Бо вони відходять поодинці.

Запишіть, як практика теорій,

Як страждати можна в світі жінці...
31 березня 2001 року

Я спинилася. Сил не було.

Дощ стікав по обличчю беззвучно.

За дощем відкривалось село,

Те, що здалеку так мене мучить.
Дощ ішов, був брудний, наче скло.

Нащо я намагалась за брудом

Не побачить — життя протекло,

Воно зрадило, наче Іуда.

Щоб було воно довгим і щасним.

О, нікчемне життя, мов п’ятак,

Я просила про щось тебе часто?

Щоб було ти не схоже на будень.

Як цей дощ по обличчю шкребе...

Як на люди виходити буду?

Негаразди не вмію бороти.

Дощового струмка течія

Й та підточить мене. Я не проти...

Уміла брати, то й віддать зумію.

Це справа чести — брала тебе в борг.

В матерію перетворити мрію —

Дістала з пам’яти твій образ і весь торг.

Я поверну тебе назад, туди, де брала.

Що буде далі, справа не моя.

Я все робила з піднятим забралом,

Щонайщиріше, наче немовля.

Робити висновки належні може кожен.

Якщо бажаєш, то й свої зроби.

Це правда — випадковий подорожній

Світанком став предивної доби.

Ішов ніким і раптом став натхненням.

Ішов звичайний — раптом став герой.

Дивуєшся, що не спитала ймення?

Ім’я твоє якусь не грало роль.

Люблю самотність, отже, не гукала.

Тебе тим більше — не люблю святих.

Я йшла собі кудись і заблукала.

І стало страшно. І зустрівся ти.

Я здивувалася — ти схожий був на мрію.

Я згодна — ефемерність і міраж.

Та народився вірш — йому я вірю.

Нехай він не король, але й не паж.

Це, власне, все. Спасибі за дорогу.

Чи відаю, як далі мені йти?

Здається, ні. Та, дякуючи Богу,

Якось дійду, якщо зустрівся ти.

Всі зачекались снігу. У чеканні

Смоктали із бокалів «Гратієшті».

І що вже там дісталося останнім,

Не відаю. Бо сніг пішов. Нарешті.

Сніг падав, ніби вата, рвана так,

Як рвалась на ялинку у дитинстві.

Різниця та, що не ступав ходак

На ці звірятка з вати материнські,

А зараз світ так само мерехтить,

Чіткий не зовсім, наче з-за вуалі.

Себе питаю: чи готова ти

Про сніг писати, інтелектуалів

Почувши: знов про сніг? О, примітив...

Упав-розтав-чекаю-випав знову.

Той самий сніг, знайомий всім мотив,

Слова ті самі сипле, мов полову...

О, так, готова. Зараз і давно,

Бо знаю: підлягає все під осуд —

І те, що пишеш, й те, що п’єш вино,

І те, що на жаринки ногу босу

Поставиш, щоб душевний зняти біль, —

Усе засудиться. Це завжди будеш мати.

Але ж лапатий, мокрий, рідний мій —

Летить сьогодні сніг, неначе вата...
11 січня 2001 року

Так мало світлого було в моїм житті,

Що кожен світлий спогад — то вже щастя.

А якщо щастя випада нечасто,

То миті ще світлішають оті.

Найбільше щастя — то саме життя,

Таке вже, яке є — й на тім спасибі.

І, хоч не завжди, але й хліба скиба

Була й тримала тим моє буття.

І мій синочок — сонечко ясне,

Що яскравіше, аніж Сонце, світить, —

Він дав мені найбільше світлих митей —

Бажання жити він мені дає.

Усе природно, так, як треба, все —

Краса минула і недуже тіло.

Чи так усе було, як я хотіла?

Звичайно, ні. Та довший день несе

Листок календаря. І буде свято,

Бо скоро зеленітиме трава

Й печаль мене чекатиме нова,

І друзі, й вірші, й сумніви, й присвяти...

Усе оте, що, власне, й є життям.

Тим більш, сьогодні ще й від снігу світло.

І я йому кажу отак привітно:

Лети, мій сніженьку, лети й мене отям...
21 січня 2001 року

Це добре, що така висока хвиля

Розсипалась. А біла чайка квилить,

Акомпанують бризки їй у тім.

І чайка біла, й сині бризки білі.

І надто біле загоріле тіло,

Під сонцем біле, наче у фаті.

Це мій осінній, мій зимовий спогад.

Це тіло довго за минулим стогне,

А я йому фотограф лиш у тім,

Де воно прагне щастя прищемити,

Або хоча б зафіксувати миті,

На його погляд, справді золоті.

Воно ще пам’ятає ту безмежність,

Жагучу і стрімку необережність —

Я лиш була присутньою при тім,

Коли воно між хвилями шугало,

Ще юно знаючи, що в нього вже снага є —

Якщо злітати — високо летіть.

Тепер йому я дуже співчуваю.

Ні хвилі, ні безмежности немає.

Я трохи винна перед ним у тім.

І тим провинам вже немає ліку.

Але ж нам разом доживати віку —

Так прийнято в наземному житті.
7 січня 2001 року

Таїна самописця, що списує з себе — себе, —

Живописець із когось, із чогось, а цей лише з себе, —

Ніби мозок потроху гострим ножиком власний шкребе

Й абсолют доброчинно дає на загальні потреби.

Це ж не те, що із власних ілюзій щоденник писать.

А якщо й не ілюзій, це можна назвати копанням.

Це копання нагадує злого великого пса

В мить, коли він шматки роздирає, що кинула панна.

Таїна ж самописця, що сходить з минулих віків,

Пропустивши крізь себе, мов крізь м’ясорубку, епоху,

Варта більшого, ніж ілюзорних лаврових вінків.

Ми й того їй не кинем. Чому? Дичавієм потроху...
28 січня 2001 року

***

Не все так буде...

Бачиш, Божий храм. І ці слова написані при вході.

Хто б ти не був — чи праведник, чи хам,

Не змінював, чи змінював ти лодій,

Як плив сюди, до входу в храм оцей,

Життєвим морем, джерелом життєвим,

Але цей напис б’є тобі в лице —

Ти думаєш. І це лиш є суттєво.

Ти думаєш: щасливий я єси.

Я вільний від недуги і яси,

Я ситий, я в теплі і не пропащий —

Не все так буде...Може, не завжди?

Не все так буде — знову каже напис.

Чому, питаєш ти, чому, зажди,

Я ж рухаюсь, я ж ще не на канапі?

Не все так буде...В зовсім інший день

Приходиш ти до брами храму в горі.

Ти прагнеш власних з Богом одкровень,

Ти ниць, ти є смиренник, ти в покорі —

Не все так буде... І з усіх утіх,

Що можеш мати в чорні дні ядучі,

Ти прагнеш в Бога замолити гріх

І прагнеш попрохати, щоб не мучив

Жорстоким, всюдисущим каяттям,

Щоб захистив від колупання рани,

Щоб він хоч щось зробив з твоїм життям,

Щоб ти не брів навпомацки ярами...

Не все так буде...Пам’ятай про це.

Ще більше в радості великій, аніж в горі.

Не все так буде...Дивишся в лице

Своїй всевладній і всесильній долі...
14 грудня 2000 року

Мов милостиню, кинула "привіт".

Зневажливо пробігла до машини.

Недобре усміхнулась мені вслід.

Торжествувала. Все іде чин-чином.

Трималась за міцні свої тили —

Службовий пропуск, статус чоловіка.

Тож можна все. В цім досвід немалий.

Вона вже так чинитиме довіку.

Їй обмаль розуму не стане на заваді —

Це буде завжди їй допомагать.

Вона, мов пес, служила різній владі,

За різну владу сміло йшла на рать.

Усе для зиску — мати світ задаром.

Усе для цього — слово, дії, крок.

Все інше розвівається, мов пара.

Людська зневага й та не є урок.

Самозакохана, пихата, груба, зверхня —

Капризний, істеричний...може, зміст?

По суті своїй — рівна, мов поверхня

Пустого столу. Жити ж має хист.

Одне болить: коли слова нещирі

Вона завжди говорить для усіх,

То я мовчу. Я все одно безсила.

Нехай колись замолює свій гріх.
22 лютого 2000 року

Впивайся в поранені болем вуста,

В гіркоти медовії Всесвіту-світу.

У ньому нуртує усе й пророста,

Торішнєє листя летить по мостах,

Так схоже на жінку, ніким не зігріту.

Нахабним так легко усе піддається.

І вдосталь для них приготовано місць,

І легко міцна розгризається кість,

І рідко болить у них радісне серце.
Впивайся міцніше, якщо ти із них.

Цей світ для нахабних — вони тут удома.

Впивайся, допоки іще не затих,

Бо схожий фінал — то єдине із лих,

Що трапиться з ними — отут їх судомить.
Впивайся, бо ще твій фінал не настав.

Нахабні єдині, хто завжди на святі.

Впивайся у світ, як в кохані вуста,

Співай свою пісню одразу з листа —

В нахабних пісні, безумовно, крилаті.
15 квітня 2001 року

Усе дорівнює нулю. Якщо по-чесному. По суті.

Уже колись було усе зруйноване й усе забуте.

І ті, нам пам’ятні, віки, всі, як один, жорстокі й грізні,

Колись забудуться і це не реверанс в бік нігілізму.

Нічого вічного нема і, якщо це закон природи,

Якщо усе на цій Землі незмінно має антиподи,

Якщо ми мусимо життя своє пов’язувать зі смертю,

То, значить, хтось відміряв строк, коли усе це буде стерте

Із величезної Землі (такою нам вона здається,

Насправді ж в Космосу вона

десь на долоні б’ється серцем) —

І, може бути, Космос той, як зупинити серце, знає.

І цю найбільшу таїну від нас поблажливо ховає.

А, може, кульці, як і нам, існує вік біологічний...

Усе дорівнює нулю. Якщо по логіці космічній.

***

Шкодую, що слова втекли від мене

Й без дозволу мого прийшли до тебе.

Шкодую дуже, що вони сказали

Тобі усе, чого б я не хотіла

Сказать тобі ніколи у житті.

А, отже, не залежало від мене,

Чи випускати в світ оті слова.

Так мало статися.

А якщо мало — сталось.

Я ті слова хотіла б повернути

В свою оселю й там їх зачинити —

Хай розумнішають, на роздуми піддавшись.

Але між нами сталось те, що сталось.

І слів поверненням уже не допоможеш.

А ми удвох з тобою мали б знати —

Не завжди можна довірять словам.

Минає час. І я тепер не знаю,

Де ти поділа їх. Напевне, що прогнала,

Неначе злодіїв, чи сиріт, геть за двері.

Ймовірно навіть, що ти вже й забула

Про їх візит задавнений. А я

Так зримо, так болюче пам’ятаю.

А я про те щодня шкодую дуже,

Але, що мало статися — те сталось.

І думка моя рівна і жорстока,

Вірніш, не думка, висновок жорстокий —

Перед тобою зовсім я не винна,

Бо нами хтось, усе-таки, керує —

Так було треба, значить. Перед ними ж,

Перед словами тими — дуже винна.

Я їм вручила місію найважчу —

Піти до тебе й все тобі сказати.

Мені болять слова ті, наче діти,

Яких пустила я рубать ліани,

Аби шляхом, прорубаним так тяжко,

Змогла я далі йти. Від тебе далі...

3 червня 2000 року

Коли ти ще хоч словом образиш мене,

Обійму тебе — знатиму: зараз нещасна

Ти ,яка зневажаєш все сіре й земне,

Та, в якій сірі будні поеза кляне —

Уникаєш тих буднів весь час ти.

Оксамитовим поглядом хтиво.

Ображаєш не ти, бо ти завжди права,

Не твої найдошкульніші й тихі слова,

Що лиш пнуться триматись злостиво, —
Це тебе вже дістало життя аж до сліз, —

Ти його — не мене ображаєш. Одначе,

Подивись, синій дятлик на стовбур заліз,

Подивися, мурашка як тягне свій віз,

І ніколи-ніколи не плаче.
Ти стомилася — от що це значить.

Але й я...Розумієш? Тим паче...

Ви вважаєте, мабуть, що Ви геніальний поет,

Бо в свої шістдесят журавля наполохали в небі.

Хоч болить у Вас зліва, де серце ховає жилет,

Та чужого Вам болю, повірте, чіпати не треба.

Не виходить ні зняти його, ні пом’якшить у Вас,

Бо, немовби нарцис, безнадійно закоханий в себе,

Лиш своє відображення бачите в профіль, в анфас,

А у світі себе відчуваєте богом десь високо в небі.

І не треба мені на словах підставляти плече.

Я сильніша, ніж Ви, і у скрути найтяжчу годину.

Друг у вічі, а за...кожне слово сарказмом пече.

Лицемірство ніколи не красило жодну людину.

Лицемірство, поете, караю презирством до Вас.

Не шукайте слова, намагаючись знов обдурити.

Я Вам щиро скажу, що, хоча Вам і сниться Парнас,

Та хоч трішечки менше себе Вам належить любити.

Я довірлива зроду і в серці довіру ношу.

Ви ж, немов дереза на вузесенькій зустрічній смузі.

Ах, поете, поете...Єдине прошу:

Не присвячуйте віршів мені. Й не записуйтесь в друзі.

Та що ж ви всі на фоні огорож?

Приваблює мереживо з металу?

А то б з якого дива ви тут стали

Фотографів шукати для вельмож?

Ви є вельможі. Ви поети знані.

Столичні, різнобарвні, молоді.

Вас Бог талантом кропить при ході,

Такій вальяжній, як і личить знаті.

Та це тепер. А ті, колишні, фото —

Якраз вони на фоні огорож, —

Де ви іще не схожі на вельмож,

А лиш на хлопчиків, покритих творчим потом, —

Вони мені рідніші, бо й слова

Рідніші там. І стрітися очима

З людиною, яка іще не чтима,

Якій ще рук не тягне булава,

Куди приємніше. І я вас тих ціную.

А нинішнім я шану віддаю.

І пісню ледь притишивши свою,

Я в хорі теж співаю "алілуя!"
31 липня 2000 року

Без попередження, наївний і раптовий.

І стоптаний навіки черевик

Мене налаштував на загадкове.

Мине ще кілька років — стане модний.

Але чому, якщо він вже талант,

То тут, в провінції, він мусить буть голодним?

І, може, через те, що не для Химки,

То й не помічений, не визнаний. Чомусь

Нема йому належної підтримки.

І точно знаю, що життя не вічне,

Йому не помічник і не гарант,

Бо я й сама злиденна й пересічна.

Поставивши останнім часом й дату,

Кажу собі: закинь і не блефуй.

Ніхто не буде тут цього читати.

Уява їздила в країни

Якісь чужі і ось про це:

Бо перед зором світ в руїнах

І фарб завішене лице.

І, задихнувшись святом жити,

Я від образи затужу:

За що плачу велике мито —

За сліпоту? За паранджу?

Чому відмірюю щоденно

Нужденний шлях, злиденний шлях?

Чому плекаю грішно й ревно,

Мов хліб святий, округлий страх?

Чому вважаю чистим злотом

В собі носити німоту?

Густу, мов темрява, скорботу,

І жінку видавать просту?

Тому, що ти — ворона біла

Між чорних воронячих зграй,

Подібна ликом, зором, тілом,

Але про душу не питай?

Нащо в собі ношу надію

І прагну лише розумінь,

Що пристосуюся, зумію,

Це ж не найважче із невмінь?

Я перекреслюю надію,

Бо де вона, ота межа?

І вже тепер сказати смію:

Хай буде так. Чужа? Чужа!

24 червня 2000 року

В автобусі зірвався радіатор.

В страшенну спеку взяв і закипів.

І гнів свій, наче сивий гладіатор,

Пустив у світ. Ще з глибини віків

Властиво рятуватися людині.

І спрацював уроджений інстинкт:

Я маю жити в цій спекотній днині! —

Хтось встиг подумати. І ось уже летить.

Немов Ікар, але чому ж так низько,

Що, придавивши крилами стару,

Не зупинив політ? І брудно, й слизько,

Й розбити крила можна об кору...

Було так страшно за дітей. Ікари

Могли їх подушити залюбки.

Але усіх минула Божа кара.

Все обійшлось. Але, чоловіки,

Що рятувались так по-чоловічому,

Топтали і стареньких, і дітей, —

Одне одному ви дивились в вічі?

Хоча це й не важливо. Гарний день.

Не хочеться і згадувати. Гірко.

Ніхто не винний та й не в тому суть.

...Дзвеніла шляхом збуджена говірка.

І я дивилася, як мирно усі йдуть.
17 липня 2000 року

Перечіпаюсь через ріллі й бакаї,

Так поспішаю у свої раї,

Де муки сумнівів, тоді рядки від мук

Без мене пишуться — без ручки і без рук.

Господь з тобою пеклом все це звать, —

Якщо вже мати щось — ці муки мать.

Але весь час приборкуєш думки,

Бо поспішаєш швидше від руки.

І смикаєш весь час за повідки

Нещасних церберів, що цензори таки

В тобі самій. То просто підлий страх,

Що хтось осудить ачи скаже: ах...

Яка розпущеність, відвертість в цій поет...

ці батоги я знаю наперед.
21 червня 2000 року

***

Все прагне розум складнощів свідомо.

Не хочу буть на рівні хліба й солі.

Хоча й не можу бути я Ассоллю,

Але і мрія кличе й невідоме.

Коли б то я могла лиш виглядати!

Дивитись вдалеч, в далеч лазурову

Під ночі оксамитовим покровом

Ніякі відстані, ніяка безнадія

Мене щоб не тривожили. І кпину

Могла б спокійно я дивитись в спину —

Хтось кпинить наді мною? Чи й подія...

А так застряла я на рівні хліба й солі.

І розум проти. Він мене не любить.

Так, як не люблять тіло, груди, губи

Хай будь чиї. Та тільки не Ассолі.

Все проти мене. І мені гнітюче.

Я навіть ту Ассоль зіграть зуміла б,

Якби хоч раз зіграть себе посміла!

Та я — в житті не я. І як це мучить!

Суть гри — собою стати. А глядач

Спостерігатиме, вважатиме, за грою.

А ти так вільно можеш буть собою —

Захочеш — смійся, а захочеш — плач.

Собою можна бути лиш на сцені.

Тебе там не засудять, не осудять.

Не збільшать горе, радість не остудять.

Які можливості відкриються шалені!

Суть гри бо справді не аплодисменти.

Це є можливість дійсно стать собою.

Ти лицеміриш в тім, що звеш це грою.

А це твоєї справжности моменти.
11 липня 2000 року

Але ж, але... Який чудовий світ...

Закований у побуту кайдани,

Він вже людей не водить на майдани

Багато літ.
Для мук ми богообраний народ

З біблейським, не язичницьким терпінням.

І не збагнути, де його коріння,

З прадавніх вод.

Як під час світу створення, так само,

Благословенна в вічність небесами,

Оця краса.

Сам по собі, від Бога, є красою.

Допоки ще не скошений косою

Космічних війн.

Не піддавай обструкції сюжет.

Сюжет в поета — це сюжет і тільки.

Це як в скарбничці дріб’язок монет —

Мов торохтить, але не знаєш, стільки.
Сюжет змінити легко можу я.

Рядок закреслю і поставлю інший.

Це лиш на користь віршів врожаям —

У тісноті думок їм просторіше.

І між рядками що там, хочеш знати.

Там лише звільнення з міцних тісних оков

І звідти біг ізнов в свої пенати.

Як написалось — те сьогодні й правда.

Не піддавай обструкції сюжет

Всебаченістю зір і космонавта.

Руки натруджені поперед мене

Пнуться ув очі людей, що стрічаю.

В чашці чудовій алхімія чаю —

Зілля пахуче, красиве, зелене.
Руки натруджені — випуклі жили —

Так було завжди, так було змалу.

Жінці не личить — хіба коновалу —

Випуклі жили і погляд тужливий.

І не суттєво — миттєва, правічна.

В струменях дня і короткою ніччю

Давить мене — сотньорука, зухвала.

А від ножа утекти коновала?

Тут царювала і тут панувала—

Руки мої пів-Землі перерили.

І олівець заламався в знемозі.

...Онде дівчатко стоїть при дорозі —

Хай йому стрінеться... граф.

Мої рядки натхненням не улещені,

Нічними муками не мучені, не хрещені.

В них кострубаті, колоті боки, —

Але то часточка мене — мої рядки.
Я їх шукала, мовби то пропажа.

Вмочала око в звичні вже пейзажі.

Маленька розвалюшка давить вікна,

Там люди, до яких давно я звикла.

Я їх не звинувачу в неподобстві.

Їх філософія із філософій крапля,

Мені він невідомий, але напрям.

Я їм страшна, немов вулкан Везувій.

Вони б мене спитали: а навіщо?

Впряглась, мов віл, в кишенях вітер свище.

Я намагалась бути щасливіша.

Але як не волом, то хоч гарбою

Була я все одно. Була собою.

Господарі колишні відлинули в Ізраїль.

Чужа то батьківщина, та будуть при грошах.

Поштарка принесла листа сусідам давнім,

Про те, що болять ноги і не болить душа.
Будиночок-барак по вулиці центральній

Купив з "нових" — маленький та, ніби, бізнесмен.

Який вже там ґешефт з бараків цих збирання,

Але значимість певна повзла з його рамен.

Зневажливо жбурляє. Я чую їхній крик.

До цього я в вікно дивилася знічев’я,

Як кожен міщанин туди дивитись звик.

Підпалять? — Чи куди там планують його діть?

А скільки знає, древній, рецептів і секретів,

А скільки на віку він сміявся і радів...

А тут підпалять речі, що знали весь їх рід.

Що їм служили вірно і піклувались ревно.

А, може, й виручали з полону скрути й бід.

Чому мені так сумно, усе ж це не моє?

До цих чужих речей мені немає діла.

...Теорія звикання життя моє псує.

Не звуся так: поет. В один момент

Кисіль моїх трудів осів і звиднів.

Та свідченням тому, що я поет,

Є поетичні приживалки — злидні.

Вони господарі в усіх моїх кутках.

Належить їм папір, і стіл, і лампа.

Уся ця нагромадженість хистка

Лише про них і з ними лиш балака.

Балака, бо про них я саме так —

Я все вже віддала цим квартирантам

І ще віддам колись усе. Відтак,

Прикриюся від них благеньким дрантям

І буду мріяти: коли зроблю ремонт,

Лишатись тут їм стане осоружно.

Хай спробують притертися в бомонд...

Бомонд хитає головами скрушно:

Взяли б, мовляв, та через те й "бомонд"

Звичайних нас назвали ті, хто видів,

Що в нас постійно робиться ремонт,

Що осоружні ми навіки злидням.

І я бомонду мовила: ха-ха!

Яка обділеність, відсутність сильних вражень!

Яка потужна схильність до гріха,

Що й доброчинство вже не переважить.

Бомонд не слухав. Тяг собі своє.

Яка напруженість на лицях пурпурова!

Не поміняю на бліде моє...

Хоча й не пропонують. Це до слова.

25 червня 2000 року

Це я поет? Та я ж не святкувала

Ні разу ні неділь, ані субот.

Це коли б я вино відкоркувала,

А потім рим набрала повен рот

І пошпувала ними строфи вірша,

Неначе квітку в’янучу, а так...

Мій шлях — робота – дім — нічого більше.

Поет — він інший. Він ляга в гамак,

Гойдається і в такт цьому гойданню

У підсвідомості відстукується вірш.

А в мене сум і біль, гіркі ридання,

Німа печаль — і знов нічого більш.

То справедливо — бути хіба може

Поетом раб гливкого житняка?

Поет — шукач, він вільний подорожній,

Блукалець сам і інших погука.

Нове відлуння древніх філософій

Він нетерпляче вихлюпне у світ.

Поет — він гарний. І в анфас, і в профіль.

І не важливо, скільки йому літ.

Мов одяг, носить маску загадкову.

І майже завжди впевнений в собі.

Він раб не житняка гливкого — слова.

Воно накочується валом, мов прибій.

Я не така. Я надто вже звичайна.

Я плачу не від рим, а від турбот.

Колись мені здавалося — я чайка.

А зараз торба горя і гризот.

19 червня 2000 року

Пристанище знайти б, а я подорожую.

Шукаю невідоме у вигадках-світах.

І ще не відчуваю, що вийшла за межу я.

Це так, як перешкоди не відчуває птах.
Летить, летить, летить і розбиває груди.

Мені цікаво знати, чи хтось його навчав,

Що треба обережно, бо вибору не буде.

І що літати — ризик, якщо й для блукача.

Відповідає сонцю й що можна обпалить

Не лише віртуальне, але й цілком реальне,

Якщо політ захопить хоч на єдину мить.

Якщо обпалиш душу — вона не оживе.

І що нових не буде ні крил, ні навіть крилець,

Та й сам ти не поглянеш довіку на живе.

І так спокійно й тихо прожити можна вік.

Цей птах мені рідня — він спокоєм гидує.

Він на маленькім серці рубцям утратив лік...

І лиш сумні події, миті, дати.

Планета вся — то місце для страждань.

Немов хтось людство посадив за грати,

Де кожен має все, аби страждати,

Де кожен буде, мов лимон віджатий,

Де океани створені з ридань.
Де радість є, але скороминуща,

Де кожному його наступить час,

Де вміє плакати усяк на світі сущий —

І бідний, і добряк, і загребущий,

І непомітний вміє, і значущий, —

Страждати випаде тут кожному із нас.

Смертельний холод — тобто повний крах.

Тут кожен, хай міцний він і стожильний,

Розпоряджатись долею не вільний.

Він раб твоєї сили і свавілля.

О, Господи! Ти є любов... і страх.

Без потрясіння живеться пісно.

А потрясатись завжди не пізно.

Нехай твій хліб і черствий, і прісний,

Та потрясіння народить пісню.
Душевний голод на катаклізми —

Ну що ж, це добре — весни провісник.

Це так березово, юно, слізно.

Не перехлюпнутись, бо завізно.

Це значить — лезо не ріже ніжно.

Хтось буде поруч, а хтось суміжно,

Та всі окремо — сороканіжно.

Без потрясіння. Ховаю ліжник.

Колючий ліжник, для тіла грізний.

Як пісно в світі! І світ ескізний...

На захист права жити так, як хочу,

Щось написати, мабуть, справа чести.

Бо стільки є бажаючих в житті

Моїм обов’язково щось підправить.

І протиріччя їх бажань настільки

Під склепом Всесвіту разючо-очевидні, —

Наперекір філософу вони,

Чим довше топчуть ряст, тим більше знають.

Мене вражає дерево могутнє.

Мене вражає дерево маленьке.

Вони шумлять собі і так, як хочуть.

Я думку так раптово обірвала,

Бо вітер стих і враз я зрозуміла:

Дерева теж шумлять не так, як хочуть,

А так, як схоче вітер. Я шукала

Для прикладу хоч щось серед природи.

Я думала: візьму хоча б мурашок —

Як хочуть, так і повзають. І раптом

Їм заманулося повзти і через мене.

І механічно я жорстоким жестом

Їх вільний рух відразу ж зупинила.

І зрозуміла, що на світі всі

На захист права жити так, як хочуть,

Потребу мають щось своє сказати.
12 травня 2000 року

Переплетена книга буття тонка

Лабіринтом товстих вервечок.

Крокодилячу шкіру ростить ріка,

А зимова росте з овечок.

Ця війна, коли йтиме на брата брат,

Чи на брата сестра ітиме —

Справедливість чи захист? Чи волі гарт —

З почуттями куди — з святими?

Що робить, як невдаха судьба твоя

І моя, може, більш невдаха?

Ти не можеш судити мене здаля,

Я не можу лягти на плаху.

Мене доля вкладає туди сама.

Ти не тисни хоча б на неї.

В наших, братику, душах, — в обох — зима.

Ти свою хотів до моєї?

Щоб у ній не було і проталин вже,

Й жоден пролісок не проклюнув...

Брате-братику, в’ється судьба вужем

Крізь товстенні шари намулу.

Я любила нещасним тебе дитям —

Ти нещасне, і я нещасне.

Я люблю тебе й зараз — оце затям.

Не безхмарно мені, не ясно.

Під усе у житті не підставиш пліч —

Не вродилася я атлантом.

Поговоримо, братику, віч-на-віч,

Ніби ми з мудреців талантом.

Епохальних образ не треба.

Все влаштується, брате мій, хоч не враз.

Все влаштується в нас під небом.

Вже все дістало. Як воно гнітить —

Життя не цілісне, а все якісь огризки.

Стежки лиш там, де вибоїни й слизько,

А ще й спинитися не можна ні на мить.
Висмоктувати з пальця віражі

І десять літ не бути у відпустці.

І в провінційно-дикій сірій пустці

Ліпить із пилу й бруду вітражі.

Не має значення, від кого це залежить —

Мені життя нормальне не належить.

Але ж людський такий короткий вік...

— Хотілось видерти з свого обличчя рот,

аби хоч так забути поцілунки,

оті данайські зрадливі дарунки,

я їх бажала мати, хай їм чорт.

Тепер мені противні власні губи —

їх цілував чужий мені, нелюбий...

І плакала. Я мудра, мов змія,

але не знала, що і як казати,

а в пам’яті свої снувала дати,

про принца мрії і про короля.

І музика — нав’язливе стакато —

звучала словом лиш одним — чекати...

Сказати мала б, що чекати довго

потрібно справжнього і може статись так,

що справжнього й найменшеньких ознак

не кине доля, а чекала ж мовби...

Отак, дитятко, — дуже може статись —

чекати можна і не дочекатись.

А я мовчала. Бо життя одне.

І те чекання, може, вища міра

із покарань душі своєї й тіла.

В тім покаранні і життя мине.

І я не знала, що є справжнє щастя —

сама чекала і не знала, нащо.
23 лютого 2001 року

Провесінь, сонечко, ще не весна.

Передвесіння, мов передвесілля.

Майже подія відома й ясна.

Все вже надбали — і шати, і зілля.

Все вже готове — лишилось чекать

Миті, коли все це буде доречним.

Сила в чеканні таїться така,

Як в добровільності будь-яких зречень.

Холодно, сонечко. Жінці світить —

Їй цього мало. Їй треба тепліше.

В пору, коли їй у зиму іти,

Їй і весною тепла треба більше.

Логіка жінки — прискорювать мить

І одночасно затримувать миті.

Сильно останнє багаття горить,

Все яскравішають фарби розмиті.

Вже я умію й ніщо цінувать.

Все я умію створити знічев’я.

Солодко гілку мені цілувать

Спрагло губами, якщо й аличева.

Провесінь, сонечко ,ще не весна.

Весни я вже розрізняти умію.

Ніби природа привітна й ясна —

Я не збентежена, я не німію.

Не зачарована! Не легковажна!

Все ще не можу зневажить яси.

І не відкрита для щастя і вражень —

Рано такій мені щастя просить...

31 березня 2001 року

Моє малесеньке дитя,

Моє беззахисне стебельце!

Якби ж було твоє життя

Осяяне великим серцем.
Своїм великим і чужим —

Вірніше, не чужим, а іншим.

Аби щоб доброти межи

Ти, добрий, ще ставав добрішим.

Щоб не зустрів ніде підлоту.

Достоту, як в земнім раю.

Як в лоні матері, достоту.

Моє беззахисне стебельце...

Воно мужніє і росте,

А в мене завмирає серце...

Під вечір сховалось усе, як в селі, замело.

Зима не відступить ніколи від прийнятих рішень.

Це місто, по суті, і є перспективне село.

Хоча у селі, може, люди десь трохи дружніші.

А, може, здається так здалеку лише мені.

Відомо ж, що краще отам, де якраз нас немає.

Що можуть побачити очі сумні у вікні —

Пустелю чи згарище, пустку і пустку без краю.

Це так мені бачиться нині вже кожен пейзаж —

Аморфним, медузним, без кольору, граней і світла.

Цікаво, буває й у пустки якась хоч межа,

І як за межею — так само, як тут, непривітно?

Та що ж ви зробили з країною, що — із людьми?

Невже вас хоча б уві сні вже ніщо не жахає?

Це зараз вам світло, але ж неминучість пітьми

За все, що накоїли, вже нетерпляче чекає.

Це тут тимчасовість, безкарність, життя феєрверк.

А там назавжди для вас муки вготовані вічні.

Мільярди років буде смажити вас дідьків клерк —

Він безкомпромісно жорстокий і категоричний.

Ви ж ходите в церкву — то що ж вам підставу дає

Вважати, що тут, на землі, ваша путь обірветься?

Вона обірветься, але вже підкову кує

Десь там, де не видно, створіння без плоти, без серця.

То гидко, не вміючи, братись творити судьбу,

Країни великої, з людом, віками стражденним,

Який сподівається на безсловесну мольбу

Й того обирає, кого проклинає щоденно.

Усім вибачає зневагу, брехню і підлоту.

І в цьому єдиному схожі і місто, й село.

Бо скрізь, хоч таку, як в худоби, чекають роботу.

У нас треба красти й правителів, знай, вихвалять.

Десятки років більш для блага нічого не треба.

Невже, мій народе, в ярмі тобі вічно стоять

І спрагло молить справедливости лише із неба?

Мій хлопчик вищий мене майже вдвічі.

І, мабуть, вдвічі збільшився мій відчай.

Я з кожним днем усе нещасливіша.

Й тебе немає і не буде більше.
Наш син мужнішає — він так на тебе схожий.

Запитує, чи ти впізнав би. Може,

Зблизька впізнав би? —він питає в мене.

Я чую, як пульсують мої вени,

Наповнюючись відчаєм суровим...

Щоб відповісти, не знаходжу слова.

Зачарована! — з ніг і на голову ставши:(оце ніщо,

що ганялось за мною по світу зі спритністю зайця), —

здатністю думки виконувать функцію — що? —

вказівного скромного пальця, —

Знало б ніщо, що відразу було нічим —

в усякому разі, на світ не з’явилось проблемою,

Знало б, яке ж воно вдале було на почин —

що не почну, те відразу ж ставало дилемою.

Як воно влізло у голову чіпко мені!

І точку зору звузило точно до точки.

І не гнучка, і не спритна, а ніби ведмідь

вперто стрибає дістати із гілки листочка.

Зачарована! — як те ніщо не жени,

геть! — наказавши і вперто тримаючись іншої,

справді проблеми, але від цієї мани

не відчепитись, допоки не випаде ліпшої.

Ще не значнішої. Але ж у тому й річ,

що пустивши ніщо хоч би раз в нерозумну голову,

з ним необхідно таки переспати ніч,

щоб свідомість проснулась на ранок голою

десь після миті, коли, подолавши страх, —

(буде-не буде ніщо катувати до вечора), —

кнопку будильника тиснути й тиснути так,

мов до нового ніщо готуватись приречено.
2 січня 2001 року

Сказала б: що ж ти так?

Але казать не буду.

Високий штиль, як видно, прийшовсь не по тобі.

Все надзвичайно просто, як кажуть, різні люди.

Ну, стрілись, ну, розстались, розсіялись в юрбі.

Така недосконала істота чоловіча,

Як витвори мистецтва з дитячого гуртка.

Така скляна прозорість, як дивишся у вічі,

Й не можеш зрозуміти, чому вона така?

І чоловіче плем’я — це каста дадаїстів.

І кожен до сивин аж великеє дитя.

У руки дай машинку, а в ротик дай поїсти.

І дати собі раду не вміє до пуття.

Та Бог великодушний. Він, знаючи достоту,

Яку недосконалість він сам і сотворив,

То дав таку пихатість і велич цій істоті...

О, як же чоловіка він справді надурив...

Балада чарівної шинкарки до дівиць

Мереживнице Бланш, в сімнадцять літ

Така принадна, молода і звабна,

Послухай же думок старечих плід —

Лови скоріш мужчин, хапай — і амба!

Без відпочинку і не будь роззява:

Стара ти вже не здатна на крутіж, —

Така смішна, мов вискубана пава,

Мов цей потертий і нікчемний гріш.

Гойдаєшся, мов квітка, безпричинно.

Обітницю цнотливости облиш

І обдаровуй кожного мужчину!

Троянди швидко в’януть, розпустившись.

І ти нікого вже не кинеш в дріж.

Мов піп, що не засне, не помолившись.

Мов цей потертий і нікчемний гріш.

Відомі твої пустощі і шали.

Ти спокусила всіх — нема мужчин,

Котрі твоїх обіймів не бажали.

Не відпускай, тягни під укривало,

Настане день небавом і тоді ж,

Заснувши ввечері, проснешся вже зів’яла,

Мов цей потертий і нікчемний гріш.

Я чую гніву і бажання дріж.

І плачу, і кричу, бо негодяща,

Мов цей потертий і нікчемний гріш.

З Франсуа Війона

Балада істин навиворіт

Ми смак знаходимо лиш в сіні.

Відпочиваємо — в турботах.

Ми вічність бачимо лиш в піні.

Хто спить, той стереже ворота.

Один лиш ворог допоможе.

Святенник в брехнях весь загруз.

Прекрасна лиш потвора кожна.

Закоханий лиш має глузд.
Блаженніший, ніж пан — бродяга.

Страшніший боягуз стократ.

Від мук нам реготати благо.

Складає гроші марнотрат.

Брехун лиш істину напише.

Голодний — завжди товстопуз.

А мед — то в світі найгіркіше.

Закоханий лиш має глузд.

Кривий ніде не відстає.

Постійність справжня тільки в зраді.

Весна за літом настає.

І сонце любить тільки кріт.

В святого з блудом лиш союз.

Ми море переходим вбрід.

Закоханий лиш має глузд.