Впродовж останніх років Київрада підтримала перейменування майже 300 вулиць, провулків, проспектів та площ, назви яких пов’язані з країною агресоркою та радянським союзом.
Також у межах дерусифікації змінила свою назву і вулиця Івана Крилова у Дарницькому районі столиці. Вона заходиться у селищі Бортничі, яке ще у 1988 році включили до складу міста Києва.
Вулиця сформувалася ще у ХІХ столітті, але офіційної назви не мала. У 1940-х роках вона отримала ім’я відомого російського байкаря Івана Крилова.
У червні 2022 року цей міський топонім потрапив до переліку на перейменування, в межах дерусифікації та деколонізації.
За результатами електронного рейтингового голосування на платформі «Київ Цифровий», яке проводилося з 15 до 19 червня 2022 року, робоча експертна група рекомендувала Київській міській раді перейменувати вулицю на честь Анатоля Вахнянина.
Проте у грудні 2024 року вулицю офіційно перейменували на честь української письменниці та засновниці організованого фемінізму в Україні — Наталії Кобринської.
«Постать Наталії Кобринської має надзвичайне значення на національному рівні. Вона є однією з засновниць організованого українського жіночого руху та борчинею за права жінок. У цьому її головна заслуга. Цікаво, що у Бортничах вже вшанована у назві провулка Христина Алчевська — постать рівнозначна Кобринській своїми громадськими заслугами, але родом зі сходу нашої країни. Тож, у топоніміці Бортничів тепер вшановано двох видатних і ключових лідерок феміністичного руху в Україні», — зазначив у коментарі «Вечірньому Києву» член Комісії з питань найменувань, дослідник історії Києва, громадський активіст Тиміш Мартиненко-Кушлянський.
Наталія Озаркевич (дівоче прізвище письменниці — прим. «Вечірній Київ») народилася 8 червня 1855 року в селі Белелуя на Івано-Франківщині. Освіту дівчина здобула вдома, оскільки в Австро-Угорській імперії жінки не мали можливості навчатися в університетах чи гімназіях. Своєю вчителькою дівчина називала просту селянку — няню, яка прищепила їй, трьом братам та молодшій сестрі любов до рідної землі, пісень та народної творчості. Перші знайомства Наталії Озаркевич з книжками почалися ще змалку.
Батько Наталії допоміг їй опанувати українську, російську, польську, німецьку та французьку мови. А її дід, Іван Озаркевич, був популяризатором українських письменників на Галичині та ставив п’єси за мотивами творів Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка та багатьох інших.
У 1874 році Наталія вийшла заміж за молодого священника Теофіла Кобринського. Її обранець був не лише добрим душ пастирем, але й засновником української міщанської читальні та хору, займався збиранням фольклору.
Після заміжжя життя Наталії істотно змінилося — вона стала вірною помічницею у подорожах селами Прикарпаття, допомагала записувати пісні, колядки та перекази. Однак, на сьомому році подружнього життя, важка хвороба забрала життя Теофіла Кобринського. Для жінки ця втрата стала значною трагедією.
Після смерті чоловіка 26-річна вдова залишила Снятин і переїхала до батьків у Болехів. У 1882 році Наталія разом з батьком, депутатом державної ради, вирушила до Відня. Там вона зустріла Остапа Терлецького, публіциста та літературознавця, який морально підтримав її, надихнувши на літературну діяльність.
У цей час з’явилися перші оповідання Наталі Кобринської — «Пані Шумінська» та «Задля кусника хліба» (1883), які отримали схвальні відгуки від Івана Франка. Ці успіхи спонукали Наталю серйозно зайнятися літературною творчістю. Розпочався її творчий злет, що тривав понад тридцять років.
Повернувшись до рідного Болехова, Наталя Кобринська продовжила працювати письменницею. У червні 1887 року вона підготувала і видала альманах «Перший вінок», що став антологією жіночої творчості. Альманах містив твори сімнадцяти жінок-письменниць з усієї України.
Згодом Наталя заснувала видавництво «Жіноча бібліотека» і випустила три книги альманаху «Наша доля».
За спогадами сучасників, Наталія Кобринська завжди вирізнялася винятковою харизматичністю, європейськими манерами, чудовою грою на фортепіано, була справжньою «дамою з товариства». Як згадував Богдан Лепкий, «як ішла вулицями Львова або другого якого міста, всі оглядалися за нею. Якась незвичайна жінка».
У серпні 1899 року здійснилася давня мрія Наталії Кобринської побувати «на Великій Україні». Разом зі своєю подругою Ольгою Кобилянською вона відвідала Київ. Тут вона зустрілася з відомими діячами української культури, такими як Михайло Старицький, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Коцюбинський та Борис Грінченко. Враження від цієї подорожі були передані у нарисах «В Івана Нечуя-Левицького» та «Із подорожі по Україні».
У 1912 році Наталія Кобринська відновила діяльність «Жіночої бібліотеки», опублікувавши переклад чеської письменниці Кароліни Свєтли.
Перша світова війна безпосередньо вплинула на життя письменниці. У 1915 році Наталію Кобринську звинуватили у шпигунстві на користь російської імперії й заарештували. Завдяки зусиллям адвоката, відомого українського письменника Андрія Чайковського, вона уникнула ув’язнення в австрійському концтаборі.
У 1918 році Наталія Кобринська підготувала збірку «Воєнні новели», до якої увійшли твори «Кінь», «Полишений», «На цвинтарі», «Свічка горить», «Брати», «Каліка».
Останні роки життя Наталія Кобринська прожила в бідності, страждаючи від голоду і злиднів.
Повертаючись зі Львова, Наталія Кобринська заразилася тифом і померла 22 січня 1920 року. Її останніми словами стала фраза:
«Мене вже серце не болить…»
Письменницю поховали в місті Болехів на Івано-Франківщині.
На думку літературознавців, Наталія Кобринська стала помітною постаттю у колі письменниць і культурно-громадських діячок кінця ХІХ — початку XX століття.
Свою літературну і суспільно-культурну діяльність вона присвятила питанням розкріпачення жінок та забезпечення рівноправності жінок і чоловіків в усіх сферах життя.
***
Повний перелік вулиць Києва, перейменованих з 2014 року.
У разі перейменування вулиці, документи киянам змінювати не потрібно.
До теми: Людина з химерним ім’ям: вулиця у Києві отримала ім’я поета та прозаїка Майка Йогансена.
Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»