Як зберігати опору, коли чоловік перебуває на фронті, а ти одна вдома з дитиною? Як спілкуватися з немовлям про війну, не втрачаючи власної ідентичності? Як жити, коли здавалося б, життя — це лише очікування? У цьому емоційному та змістовному інтерв’ю психотерапевтка Ольга Правдива, що є дружиною військового та матір’ю двох дітей, ділиться своїм досвідом та викликами, з якими стикаються жінки.
— Розкажіть про ваш досвід роботи та як ви потрапили до програми підтримки дружин військових.
— Маю значний досвід управління соціальними програмами на національному рівні. Перш ніж стати психотерапевткою, працювала в цій сфері протягом багатьох років. Це питання мені не чужо, оскільки я сама дружина військового та мати двох малюків.
На початку повномасштабної війни нашій доньці був рік, і я була вагітна другою дитиною. Чоловік пішов служити до ТРО. Вагітність і пологи були важкими, і я впевнена, що війна справила на це великий вплив. Я була сама з дитиною, яка вимагала постійної уваги, і одночасно виношувала другого малюка. Живемо ми у Нових Петрівцях, неподалік від Києва, тому знаю, як бути матір’ю маленької дитини, коли чоловік на війні.
Як психотерапевт я розпочала працювати з дружинами військових тоді, коли чоловік повернувся додому. Мені було важливо спочатку знайти свою власну опору та підтримку. Хоча, звісно, не треба психологу переживати той же досвід, що й клієнтам, це все-таки створює довіру — жінки відчувають, що я їх краще розумію.
— Які найбільші психологічні виклики переживають вагітні та матері маленьких дітей у часи війни?
— Це, безумовно, тривога та паніка, страхи за своє життя, життя дитини, за безпеку та майбутнє. Коли народжується дитина, з’являється материнська тривога, що триває до кінця життя. У контексті війни ця тривога значно посилюється. З’являється провина: чи правильно я роблю, залишаючись тут, у цьому місті? Чи варто переїжджати? Чи правильно, що я залишаюся в квартирі під час тривог, замість того, щоб йти в укриття?
Відповідаючи тільки за своє життя — це одне, а коли відповідальність за дитину — зовсім інша ситуація. Весь цей фон постійної небезпеки впливає на всіх. Ми всі знаходимося в стані тривоги, а у когось навіть депресії або посттравматичного стресового розладу.
А для дружин військових накладається ще й вимушене “материнство наодинці”, яке свідомо не обирали. Весь догляд за дитиною покладається на плечі жінки, що іноді ускладнюється ще й матеріальними труднощами. Багато військових не отримують бойові виплати, тому жінки змушені шукати альтернативні способи заробітку. Особливо це стосується тих, хто втратив домівки та змушений був переїхати зі своїми маленькими дітьми до незнайомих місць. У них немає сусідів, які могли б допомогти, немає бабусь, дідусів або родичів поруч. Ця ізоляція стає додатковим тягарем в умовах відсутності чоловіка.
— А ще й тривога за коханого…
— Звісно, постійне занепокоєння за життя чоловіка переслідує жінок щодня та вночі. Особливо, якщо це пов’язані з бойовими виходами, коли відсутність контакту з реальністю стає переслідуватим фактом — жінка в постійному напруженні, чекаючи на зв’язок із чоловіком. Жінки, які чекають дитину і на повернення чоловіка з фронту, можуть відчувати самотність у важливі моменти: народження дитини, її перші кроки, перші слова.
Багато батьків тривалий час не бачать своїх рідних. Це викликає питання комунікації з дітьми: як зрозуміти їм ситуацію? По-друге, підтримка зв’язку з чоловіком. Чимало жінок стикаються з проблемою: як зберегти романтичну близькість, залишатися чоловіком і жінкою, а не просто батьками?
Жінки відчувають емоційні втрати — те, що вони очікували, про що мріяли, не реалізується. Вона сама у цих переживаннях, які не розділяються. Вона радіє успіхам дитини, як малеча розвивається, і одночасно відчуває смуток через те, що лишається однією у своїх відчуттях.
Старші діти теж можуть тяжко переживати цю ситуацію, запитуючи, чому тато не з нами? Як пояснити дитині, чому у когось батьки гуляють у парку, а у нас — ні? Ці питання стали особливо актуальними під час випускних заходів, коли батьків не змогли приїхати, або діти залишилися без опіки. Це справжня трагедія.
З іншого боку, вже є випадки, коли дорослі намагаються компенсувати відсутність батька, щоб не створювати дітям зайвих тригерів. Наприклад, у нашому садочку до Дня сім’ї малюкам розповідали про рідину вид, як місце безпеки і затишку, і навіть робили поробки. Батьків не запрошували, аби не напружувати дітей і матерів, у яких батьки на війні.
— Які слова підтримують жінок, які чекають чоловіків з війни? Що не варто казати?
— Краще не запитувати: «Як там?» А щиро цікавитися: «Як ти?» і бути готовими вислухати без знецінення. Не варто говорити: «Я тебе розумію», якщо таких переживань не відчували. Краще висловити: «Я навіть не можу уявити, що ти відчуваєш, але, напевно, це дуже непросто. Чим я можу допомогти?»
Тим, хто не має подібного досвіду, важливо дати подругам або знайомим простір для вираження втоми, сліз та слабкості. Говоріть: «Ти не одна», «Я можу допомогти», «Можеш звернутися до мене». Простенькі фрази можуть стати підтримкою.
— Чому так трапляється, що сім’ї розпадаються, коли військові повертаються?
— Існує безліч причин. Дружини та діти можуть тижнями чекати батька, але коли він повертається, всі динаміки змінюються. Люди змінюються. Чоловіки не здатні компенсувати втрати та пробіли у родині. Тому така важлива рутинна підтримка — говорити про звичайні речі: що вдалося поїсти, що було зроблено, коли лягли спати. Ці побутові деталі допомагають зберегти близькість: «Я поруч, я знаю, чим ти живеш». Так не втрачається зв’язок між фронтом і родиною.
Невдало, але в Україні поки що немає системного підходу до адаптації військових після повернення. Наприклад, в Ізраїлі військові не йдуть додому після демобілізації, а проходять через центри відновлення, де працюють з психологами — лише тоді повертаються до своїх родин. Це дуже важливий етап, що допомагає плавно перейти до мирного життя.
Подібна система була б надзвичайно корисною не лише для військових, а й для медиків, волонтерів — усіх, хто був на передовій і для кого повернення до мирного життя стає новим викликом.
Також хочу наголосити, що коли чоловіки повертаються додому після отриманих поранень, втрати кінцівок чи функцій (зору, слуху), або, якщо пережили полон чи посттравматичний стрес, для таких родин потрібна професійна психологічна підтримка.
— Які фактори сприяють збереженню чи, навпаки, розпаду стосунків після повернення?
— Це залежить від психологічної зрілості кожного партнера та бажання працювати над стосунками. Важливо дати один одному час, аби наново обирати не лише побут, а й всю систему стосунків.
Часто війна показує, що, можливо, стосунки вже втративши цінність, але ніхто не наважується це сказати. Повномасштабна війна тільки пришвидшила це усвідомлення. Я вважаю, що кількість розлучень зросла — це точно. Деякі пари не витримують цього випробування, адже не мають достатніх ресурсів.
— Ви говорили про групи взаємопідтримки для дружин військових. У чому цінність таких груп?
— Вони створюють атмосферу “ти не одна”. Коли ти приходиш і бачиш, що інші жінки переживають те ж саме, це надає надзвичайну підтримку. Я завжди наголошую учасницям: усі ви — кращі експертки у своїх життях. Ви знаєте, що краще для вас. Як терапевтка, я створюю простір, де можна бути з усіма емоціями, навіть “забороненими”. Суспільство часто стверджує, що «він герой» — як можна бути на нього сердитою чи ображатися? Проте ці емоції реально існують і їх потрібно обговорювати.
Жінки зазвичай не відкриваються одразу. Вони можуть думати: «Я не маю права скаржитися — мій чоловік не на фронті», або: «Я не хочу засмучувати інших — мені зараз легше, бо чоловік в тилу». Ми поступово створюємо атмосферу, де кожна має право на свої почуття незалежно від зовнішніх обставин. Важливо не перемагати свої емоції, а проживати їх.
У групах важливо бачити очі, які пережили схожі труднощі, які не засуджують. Це зцілює — підтримка жінки, яка пройшла подібний шлях, може бути настільки ж цінною, що й підтримка професіоналів.
Кожна має свої стратегії подолання: хтось має більше внутрішніх ресурсів, інші — міцніші зв’язки. Головне — бажання йти далі та відкриватися допомозі. Група показує, що можна впоратися. Що способів більше, ніж здається, і що ніхто не має залишатися з цим наодинці.
Про проект «Між нами» розповіла програмна директорка Віталіна Нагорна.
Наша громадська організація «Генерація матерів Лада» працює в кількох напрямках, одним із яких є підтримка ментального здоров’я жінок з маленькими дітьми. Ми займалися цим ще до повномасштабного вторгнення, але з лютого 2022 року ця робота стала ще більш актуальною. Наша мета — знаходитипоради ефективних форм психологічної підтримки, що відповідають реальним потребам жінок.
Проект «Між нами» — один із прикладів такої роботи, що складається з індивідуальних психологічних консультацій та групових сесій. Ми обрали цю модель, щоб реагувати на різні потреби жінок та створити спільноти підтримки. Індивідуальна робота дозволяє глибше опрацювати особисті запити, особливо у випадку нових учасниць.
Груповий формат виявився особливо ефективним для дружин військових. На цих сесіях жінки не лише отримують фахову психологічну підтримку, а й об’єднуються в спільноти взаєморозуміння, які надають допомогу. Ми помітили, що, окрім потреби в психологічній опорі, жінкам важливо знати, що вони не самотні у своїх переживаннях.
Результати проекту виявилися вражаючими. Половина учасниць звернулися до психолога вперше — це свідчить про рівень довіри до нашої команди та масштаби запиту. Якщо раніше тривожність фіксували у кожної другої нашої бенефіціарки, то зараз — у всіх. Водночас кожна учасниця відзначила поліпшення свого самопочуття після завершення проекту. Хоча це не завжди відчутні зміни, жінки отримують інструменти для самодопомоги, які залишаються з ними і після завершення програми.
Жінки знайшли нас через соціальні мережі, рекомендації, локальні ініціативи у Києві та соціальні служби. Наша задача полягає в тому, щоб максимально багато жінок отримали підтримку. Ми намагаємося зробити допомогу доступною, нормалізуючи спілкування із психологами.
Окрім суспільної стигми щодо психологів, є ще одна, не менш шкідлива — «мені не найгірше, я потерплю». Ми працюємо з цим ставленням, адже воно віддаляє жінок від необхідної допомоги. Історії не варто порівнювати, кожна жінка, яка потребує уваги та підтримки, заслуговує на це.
Через кілька тижнів стартує новий етап проекту «Між нами», у якому буде можливість записатися на індивідуальні консультації. Заявки приймаються як від нових учасниць, так і від тих, хто вже брав участь.
Ми вважаємо, що піклування про ментальне здоров’я жінок з маленькими дітьми, які складають наше майбутнє, є важливим пріоритетом.
Також читайте: у столиці створено електронний довідник послуг з ментального здоров’я для киян. Він містить інформацію про комунальні, громадські та приватні організації, які надають соціально-психологічну підтримку.