Сьогодні минає 30 років з моменту проведення похорону Патріарха Володимира (також відомого як Василь Романюк), який став трагічним символом боротьби за духовну гідність в умовах тодішньої влади.
Жахливі події 18 липня 1995 року на Софіївській площі стали болючою віхою в українській історії, виявивши глибокі розділи в суспільстві й відчутну криза довіри між церквою, державою та громадянами.
КИМ БУВ ПАТРІАРХ ВОЛОДИМИР?
Його вважали видатним українським духовним лідером, правозахисником і символом боротьби за незалежність Української православної церкви.
Василь Романюк з’явився на світ 9 грудня 1925 року в селі Химчин на Гуцульщині. У молодості він став учасником національно-визвольного руху, через що провів понад 17 років у радянських таборах та засланні. Саме там у тяжких умовах він вирішив присвятити своє життя служінню Богові та Україні.
Після звільнення набув богословської освіти, закінчив Вищі богословські курси в Івано-Франківську та Московську духовну семінарію. У 1964 році він був висвячений на священника та служив на Івано-Франківщині, де активно захищав права віруючих. За правозахисну діяльність його вдруге засудили в 1972 році на 7 років таборів і 3 роки заслання.
У 1976 році, перебуваючи в засланні, він відмовився від радянського громадянства і проголосив свою приналежність до Української автокефальної православної церкви. У 1979 році став членом Української Гельсінської групи. Після повернення з заслання працював сторожем, а згодом — священником.
У 1987 році він емігрував до Канади, де продовжував служіння, читав лекції та писав духовні тексти. У 1990 році повернувся в Україну, прийняв чернецтво під іменем Володимир, став єпископом, а потім архієпископом. Активно долучався до створення Української православної церкви Київського патріархату, відстоюючи духовну незалежність української церкви.
У жовтні 1993 року його обрано Патріархом Київським і всієї Руси-України. Його служіння тривало близько двох років, проте стало символом духовного спротиву та національного відродження.
МІСТИЧНА СМЕРТЬ У БОТАНІЧНОМУ САДУ
14 липня 1995 року Патріарх Володимир пішов на прогулянку до Ботанічного саду імені Фоміна — місця, яке він особливо полюбляв за тишу та спокій. За альтернативною версією, у священника була запланована зустріч.
Через кілька годин його знайшли мертвим, без ознак насильницької смерті. За офіційним висновком, причиною його смерті став четвертий інфаркт.
Проте обставини трагедії залишають багато відкритих запитань і викликали суперечливі оцінки в суспільстві. Рідні та деякі соратники висловлювали припущення про можливе вбивство, але слідство не виявило ознак насильницької смерті, і кримінальна справа не була порушена.
Обставини загадкової смерті Патріарха Володимира породили численні теорії та суперечки в суспільстві. Його важлива роль у становленні Української православної церкви Київського патріархату дозволила цій загибелі стати приводом для недовіри та багатьох запитань без відповідей. Поява альтернативної версії про зустріч у саду лише посилила підозри, які на той час не отримали публічного підтвердження.
ЩО ПЕРЕДУВАЛО ТРАГІЧНИМ ПОДІЯМ?
17 липня проведено відспівування Патріарха Володимира, після чого leadership Української православної церкви Київського патріархату ухвалив рішення про його поховання 18 липня на території Софії Київської.
З урядового боку питанням поховання опікувався віцепрем’єр-міністр Іван Курас, який не надав дозволу, посилаючись на статус Софійського собору як архітектурної пам’ятки, що перебуває під охороною ЮНЕСКО. Натомість запропонували поховати його на Байковому кладовищі, з чим представники церкви спочатку погодилися.
Як зазначав Євген Марчук, 17 липня Президент України Леонід Кучма у його присутності та одному з лідерів парламенту дав вказівку не допустити поховання Патріарха на території Софії Київської.
18 липня, в день поховання, Президент Леонід Кучма був у Білорусі з офіційним візитом, а Прем’єр-міністр Євген Марчук — на робочій поїздці в Київській області. Тим часом ранком Міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко заявив про відсутність будь-яких протестів і підтвердив угоду щодо поховання на Байковому цвинтарі.
Проте бажання церкви поховати Патріарха у святині — біля Софії Київської — зустріло агресивний опір з боку правоохоронних структур, що унеможливило дотримання традицій.
ХОДА ПАМ’ЯТІ ПЕРЕТВОРИЛАСЯ НА СПРОТИВ
18 липня 1995 року траурна процесія з тілом Патріарха Володимира вирушила з Володимирського собору. На Володимирській вулиці похоронна хода несподівано змінила напрямок і пішла у бік Софії Київської замість запланованого руху до Байкового кладовища.
На підході до заповідної території процесію зустрів кордон міліції, який заблокував вхід, незважаючи на заклики священників і депутатів. У відповідь на спробу прориву, учасники УНА-УНСО вступили в конфлікт з підрозділом «Беркут», що застосував спецзасоби — кийки та сльозогінний газ. Незважаючи на це, процесія прорвалася до зачинених воріт Софійського собору.
За свідченнями очевидців, близько 16:30, коли доступ до території все ще залишався заблокованим, активісти почали копати могилу біля брами собору, прямо на тротуарі. О 19:20 тіло Патріарха було поховане, всупереч урядовій забороні. Після цього силовики знову втрутилися, і спецпідрозділ вийшов із воріт храму, почавши силове «зачищення» площі. Свідки тих трагічних подій пізніше згадували, що міліція застосовувала силу до мирних учасників, в тому числі били лежачих людей і зривали українську символіку. В УНА-УНСО прозвучало твердження, що наказ на операцію віддав перший заступник начальника київського управління МВС — В. Будніков. У натовпі пролунала знаменита фраза: «Натовп бити — унсовців калічити!» До 22:00 реалізовані кордони навколо могили були зняті, і її нарешті змогли засипати землею. Затриманих відвезли до Шевченківського райвідділу міліції, де, за свідченням УНА-УНСО, до них могли застосовуватися тортурні методи. Прокуратура Києва порушила кримінальне провадження стосовно подій 18 липня 1995 року, але розслідування, що завершилось у травні 1996 року, не виявило складу злочину в діях представників спецпідрозділу «Беркут» та заступника начальника ГУ МВС Києва В. Буднікова. В результаті справу було закрито. Президент Леонід Кучма спростував свою обізнаність щодо силових дій на Софіївській площі, поклавши відповідальність на тодішнього Прем’єр-міністра Євгена Марчука. Той, у свою чергу, заявив, що глава держави повернувся до України в той самий вечір, але замість прибуття до Адміністрації Президента поїхав до своєї резиденції в Конча-Заспі. Сутички, що сталися під час поховання Патріарха, були засуджені міжнародною спільнотою і широко висвітлені в європейських медіа. 20 липня 1995 року трагедія «Чорного вівторка» мала загальне відображення на перших шпальтах «Вечірнього Києва», відреагувавши на суспільний резонанс, викликаний силовим втручанням під час поховання Патріарха Володимира. Публікації висвітлювали ключові моменти конфлікту — блокування процесії, застосування сили спецпідрозділами, участь громадськості та духовенства, а також роль державних посадовців у тих подіях. Події, відомі під назвою «Чорний вівторок», перетворилися не тільки на епізод конфлікту між церквою і державою, а й виявили глибокі суперечності, які Україна несла з радянського минулого у своє майбутнє. Історики стверджують, що похорон Патріарха Володимира Романюка став моментом істини: коли духовна гідність, право на вшанування та релігійна свобода зіткнулися з адміністративною жорсткістю і бюрократичним опором. Ці події залишаються актуальними й сьогодні, адже вони демонструють, що незалежність — це не лише статус держави, а й здатність суспільства захищати свої цінності. Власне кажучи, це був перший відкритий протест проти втручання влади і символом того, що громадянська солідарність може подолати інституційну несправедливість. *** «Чорний вівторок» залишив слід у колективній пам’яті, нагадуючи про те, що свобода віросповідання, право на гідне поховання та повага до духовних лідерів — це не привілеї, а основоположні права. Ця дата має велике значення для української історії: вона стала ознакою зрілості суспільства, випробуванням для держави та початком нового етапу в боротьбі за духовну автономію. До теми: Помер Ігор Калинець — видатний український поет та дисидент.
РЕАКЦІЯ СУСПІЛЬСТВА І ПРЕСИ
КОЛИ ПОХОРОН СТАНЕ ІСТОРІЄЮ БОРОТЬБИ
