Ексклюзив
Вони підійшли до України з упевненістю – плануючи захопити столицю за три дні, з парадною формою для Хрещатика і бронетехнікою, яка мала стати символом «швидкої перемоги». Натомість вони отримали опір, що зруйнував їхні плани. І перед тим як відступити, залишили по собі слід – масові поховання, вулиці, всіяні тілами, і зламані долі, які ніколи не відновляться.
Чотири роки пішли. Сьогодні цей регіон продовжує жити – відновлюється, працює, відновлює почуття захищеності. Але війна досі триває. І злочини, скоєні тут, потребують відповідей – як емоційних, так і юридичних.
Журналісти провели бесіду із заступником Голови Національної поліції України – начальником кримінальної поліції Андрієм Нєбитовим про те, як змінилося сприйняття війни за ці роки, що насправді побачили правоохоронці після деокупації, як документуються тисячі воєнних злочинів і чи можливо притягнути до відповідальності тих, хто їх вчинив.
Від переосмислення до запаху смерті: що насправді залишили по собі «визволителі»
– Як змінилося ваше особисте сприйняття подій 2022-го за ці чотири роки – від емоцій до осмислення?
– Як і в усіх українців, змінилися цінності. Інакше починаєш розуміти ціну людського життя та свободи. Ми побачили, як крихкою може бути безпека, але одночасно, якими сильними можемо бути, коли стоїмо разом, єдиним кулаком проти ворога. Військові, поліцейські, цивільні – саме ця єдність допомогла звільнити наші території.
Тому російська пропаганда намагається посіяти розділ між нами, розсіяти непорозуміння в суспільстві. Ворогові потрібно, щоб ми були слабкими і дезорганізованими.
Але ці події дали й інше – мотивацію. Працювати більше, будувати сильну, захищену державу. Тому що на сильних не нападають. Ми самі є архітекторами нашої безпеки.
– Коли ви згадуєте Бучу, Ірпінь, Гостомель – що перш за все постає перед очима?
– Найперше – запах. Повітря, просочене сумішшю бетону, пороху і крові. І всюди навколо – тіла. Люди, вбиті кулями й уламками, розстріляні в потилицю, закатовані. Декого знаходили лише частинами. Деяких спалювали, намагаючись приховати сліди вбивств. Росіяни вбивали людей без причини. Розстрілювали, як у тирі – на вулицях, у будинках, в автомобілях. Цілими родинами, коли вони намагалися врятуватися.
Коли ми встановлювали особи загиблих, вражало, що це звичайні люди: слюсарі, техніки, підприємці. Люди, які не мали жодного стосунку до армії чи територіальної оборони.
Окупанти викрадали людей просто з їхніх домівок. Нашого колишнього працівника карного розшуку, пенсіонера, викрали з подвір’я, вивезли до лісосмуги, і невідомо за що закатували. Згодом ми знайшли та ексгумували його тіло.
У Бучі зафіксовано найбільше масове поховання часів окупації – 116 тіл, понад 70 з яких загинули насильницькою смертю. їх поховав працівник місцевого моргу, що збирав убитих з вулиць. Росіяни могли вбити перехожого заради розваги.
Під свист куль – рятували, ховали, трималися: у чому була справжня сила людей
– Що допомагало людям вистояти у найскладніші дні і у чому, на вашу думку, полягає їхня головна сила?
– Головна сила – у людяності й небайдужості. У здатності не відвернутися, навіть коли страшно. Люди допомагали один одному, ризикуючи своїм життям.
Пам’ятаю трагедію в Гавронщині. Там відвага одного місцевого жителя врятувала життя. Коли російський БТР холоднокровно розстріляв цивільне авто з написом «ДІТИ» – попри білі стрічки й присутність малечі – цей чоловік не залишився осторонь.
Під свист куль він кинувся до понівеченого автомобіля. Із п’яти пасажирів – серед яких діти 1,5 та 14 років – вижив лише водій. Він витягнув пораненого, довіз до своєї оселі та надав першу допомогу. Після цього поховав загиблих: членів родини та сусідів. Його свідчення допомогли нам задокументувати воєнний злочин.
– Що справило на вас найбільше враження в ті дні?
– Розуміння, що ми потрібні людям. І – дія. У ті дні робота поліції виходила далеко за межі прописаних обов’язків. Наші спецпідрозділи – КОРД і поліція особливого призначення – брали участь у боях. Зведений загін Національної поліції «Сафарі» разом зі Збройними силами визволяв території.
Поліція, яка зазвичай займається превентивною діяльністю, взяла на себе доставку гуманітарної допомоги, супровід військових і евакуаційних колон, забезпечення правопорядку. Кримінальна поліція збирала розвідувальну інформацію про розташування ворожої техніки, всі дані передавались до штабів для оперативного реагування.
Протягом п’яти днів після звільнення регіону поліція повернулася в кожне місто і село. Одним із головних викликів став інформаційний вакуум, тому ми почали використовувати Starlink.
Для людей це стало справжнім порятунком. Вони приходили до поліції не лише за допомогою, а просто щоб повідомити рідним: «Я живий». Вони плакали від радості і обіймалися.
Тисячі злочинів і сотні історій: що відкрили слідчі після окупації
– Скільки воєнних злочинів вдалося вже задокументувати, і що це говорить про масштаб трагедії?
– Із 2022 року слідчі задокументували 33 184 кримінальні правопорушення, вчинені проти безпеки України. Із них більше 32 415 – справи про воєнні злочини. Ці цифри говорять самі за себе. Це не просто статистика – це докази системності вбивств цивільних.
Окремо розслідується так звана «Бучанська справа» – магістральне кримінальне провадження про воєнні злочини в місті. У її межах встановлюються обставини загибелі 358 людей. Аналіз тілесних ушкоджень показує:
- 152 людини були вбиті внаслідок вогнепальних поранень;
- 36 – через мінно-вибухові травми;
- 25 – спалені;
- 56 – природні смерті;
- 89 – інші випадки (невстановлені причини, травми тощо).
Крім того, виявлено братську могилу на території церкви Святого апостола Андрія Первозванного, де знайшли 116 тіл.
В рамках розслідування проведено понад 1400 допитів свідків, близько 200 слідчих експериментів та 500 оглядів. Розкрито 84 вбивства. Ідентифіковано 352 загиблих, тіла яких передано родинам для поховання.
Загалом до відповідальності за злочини в Бучі притягнуто 97 військовослужбовців рф, яким повідомлено про підозру. Серед них – 10 командирів.
– Які справи найбільш яскраво ілюструють жорстокість окупантів?
– Майже кожен злочин, з яким ми працюємо, демонструє екстраординарну жорстокість. І, коли таких випадків сотні, неправильно виділяти щось одне. За кожним стоїть окрема трагедія.
Просто жахливо, як легко здійснювалися ці злочини. Ось, наприклад, 6 березня в Бучі російський військовий поранив місцевого чоловіка. Він вижив, але залишився в місті, щоб доглядати за хворою на деменцію матір. Під час обстрілу її тіло знайшли в сараї після деокупації. Що відчував цей чоловік, знаючи, що його мати сама під обстрілами?
Військовому рф повідомлено про підозру, його справа перебуває в суді. Але чи здатен суд повністю оцінити наслідки злочину – питання відкрите. За нашими даними, цей військовий загинув в серпні минулого року.
Інші випадки, коли окупанти знищували цілими вулицями, як на вулиці Івана Франка в Бучі. Під час розслідування ми не могли знайти свідків: у семи будинках поспіль усі мешканці були вбиті. Частину тіл окупанти спалили.
Ми встановили шістьох військовослужбовців, причетних до цих злочинів, включаючи командира. Більшість справ вже передано до суду.
Згадую і розстріл цивільних, які 6 березня евакуювалися зі свого міста. Це не зупинило росіян. Вони відкрили вогонь. Шестеро загиблих.
Або наказ розстрілювати всіх, хто заходив у район перехрестя. Понад 20 загиблих, серед яких – 12-річна дівчинка. Цинічно. Безжально. Я не можу уявити, що відчуває людина, здатна на такі дії.
– Як оцінили шанси на притягнення до відповідальності російських військових за злочини?
– Ми робимо все можливе для належного розслідування: збираємо докази і їхній аналіз. Спочатку ми встановлюємо безпосередніх виконавців злочинів.
Сьогодні ми піднімаємося на наступний рівень – притягнення командирів середньої ланки до відповідальності. Далі йтиме оцінка дій вищого командування.
Більшість справ наразі розглядається заочно, але це не означає, що справедливість знову зберігається на полиці. Це – лише початок великого шляху, який нам ще доведеться пройти.
Ключове питання – міжнародний розшук. Ми співпрацюємо з Інтерполом, але у випадках воєнних злочинів це не завжди дає результати. Тому розвиваємо контакти з країнами-партнерами для реального переслідування.
Пам’ять – це означає не дати стерти правду
– Що означає «зберегти пам’ять» у вашому розумінні?
– Пам’ять про ці жахливі події – частина мене. Вона постійно нагадує, за що ми боремося. Це не лише про минуле, а про відповідальність – не дозволити забути.
Російська пропаганда не зупиняється, тому ми маємо пам’ятати, на що спроможний так званий «братський народ».
Між стабільністю і новими загрозами: чим живе регіон через чотири роки після звільнення
– Четвертий рік після деокупації: як ви оцінюєте безпекову ситуацію в регіоні сьогодні?
– Ситуація в регіоні контрольована і стабільна. Безпеку ми будуємо з урахуванням досвіду та нових викликів – зокрема терактів, які готують російські спецслужби.
Уже відновлено зруйновані відділення поліції, зокрема в Бородянці. Це не лише інфраструктура – це повернення почуття захищеності у громадах.
– Які головні виклики для поліції залишаються після пережитого?
– Головні виклики – постійні атаки на житлові будинки, теракти та обіг нелегальної зброї.
Цей регіон пережив досвід, який неможливо стерти. Тут знають ціну кожного метра землі – адже за нього заплачено життями. І ціну правди – адже свідки цього більше не говоритимуть. У цій пам’яті ще не закінчено справу, поки не знайдені всі винні.
Фото: Андрій Нєбитов
Створено за матеріалами: kyivschina24.com